“Зворотнє” життя переселенки з Луганщини, яка рятується від війни у Німеччині
Коли російські війська напали на Україну й почали трощити раніше вільний Схід, Олена прийняла тяжке рішення: їхати з дому за кордон, аби врятувати життя собі, донькам і чотирилапій улюблениці. Уже на території Німеччини жінка шукала житло. І зізнається: життя за кордоном разюче відрізняється від українських буднів. І не завжди — у позитивному сенсі.
“Ми живемо на землях Бранденбурга. Зі сходу сюди приїхало дуже мало людей: одна сім'я, як і ми, з Сєвєродонецька, декілька родин з Харкова. Наші міста стирають з лиця землі. Квартири погоріли, повністю побиті. Жити в них неможливо, тому ми, можна сказати, спали та жили на валізі. Але після двох місяців перебування в Німеччині родини почали повертатись додому. До речі, з часом дізналася про багатьох людей з Києва та з Західної України — сюди приїжджали навіть з тих міст, де взагалі не було військ рф”, - розповідає Олена Богомол.
Німецькі будні навіть для дітей — не найлегші. Справа, зокрема, у навантаженні — для дітей-переселенців з України проводять інтенсивні інтеграційні курси. Щобільше — вони продовжували навчання в Україні, аби повністю закінчити цей навчальний рік. Хоча й альтернативи нині немає.
“Ми зараз живемо в селі, де немає магазину, аптеки, школи… Все в інших селах, автобусом до яких потрібно їхати від 20 до 40 хвилин лише в одну сторону. Після життя в 150-тисячному місті це викликає шок.
Менша дитина не ходить до школи, бо за пропискою належить до іншого села, а там немає місць. А та школа, яка розташована від нас недалеко (їхати до неї автобусом — хвилин 15), її не приймає, бо в прописці зазначено, що донька має ходити в іншу школу.
А ще молодша дитина дуже хоче додому в Україну, тому що тут на зупинці сталася неприємна ситуація — її образили місцеві діти. Сказали, мовляв, “Якщо не знаєш мови — чого приїхала сюди?” - розповідає луганчанка.
Через такі незручності Олена Богомол хоче переїхати до міста. Однак і з цим виникає немало незручностей і проблем, оскільки велику роль для роботодавців і орендодавців відіграє те, що родина — переселенці.
“Машини й водійських прав у нас немає. Чоловік лишився в Україні. Тут нам пропонують роботу без кваліфікації, бо “ви не знаєте мови”. А в мене дві вищі освіти. І щоб працювати за цими професіями, потрібен час, аби вивчити німецьку. І звісно, що ми хочемо переїхати у місто. Але квартири біженцям не здають, якщо немає посвідки на проживання. Хочуть, щоб винаймали нерухомість уже працюючі люди”, - каже Олена.
Натомість із виплатами для переселенців у Німеччині все склалося добре. Завдяки цьому родина протрималася перший час у країні й тримається нині, оскільки на початку в них був лишень мінімум речей. А були родини, які взагалі приїхали у країну з пустими руками, не знаючи, що на них чекає.
“З виплатами та їжею все добре. Велика подяка Німеччині за допомогу грошима, одягом, тимчасовим житлом, бо на цей час нічого цього б ми не мали. Діти й валізи в руках — і все. А деякі переселенці й валіз не мали, бігли зі сховища до потягу, де в купе було 15 людей. Тоді про валізи не було і й мови.
В нас згоріли 3 квартири в місті, ми — безхатьки… Квартира батьків — розбита, повертатись просто нікуди. Держава не надає ніякого житла взагалі. Виплати мізерні, можна вмерти… Ми дуже хочемо до дому, якого нема...просто хочемо додому, а його більше нема. Батьки в 73 роки — безхатьки. І вони не хочуть їхати за кордон, бідкаються в общаку, що ми їм тимчасово знайшли. Чоловік із ними — безхатько. Житла немає, роботи, грошей теж. Як жити? Ми знайшли прихисток в чужій країні, спасибі хоч за те, що є житло, гроші й продукти”, - розповідає Олена Богомол.
Луганчанка зізнається: через такі труднощі порятунок від війни в іншій країні “грає” іншими барвами. Хоч і в Німеччині вона не може реалізувати себе на повну.
“Я з двома вищими освітами — бомж, який має ще 2 дітей. Як їм сказати про це? Про те, що ми ніхто більше, і що мені тут роботу знайдуть одну — мити підлогу або посуд заради того, щоб діти були ситі, бо ми не знаємо мови… Зараз ми живемо у людей — і я навіть не маю місця, де можу сісти й написати повідомлення наодинці. Протягом усього свого життя я не думала, що таке переживатиму.
Зараз ми живемо одним днем: поїли, заповнили документи, подивились новини, доня каже “хочу додому, в Україну”. А я кажу, щоб терпіла, бо немає куди їхати. І тим паче нема за які гроші.
Зараз триває наш період адаптації до інших умов життя. Може, ми й звикнемо. Принаймні до вересня, допоки не розпочнеться навчання, ми лишатимемося тут. А що далі — ще не знаю”, - зізнається переселенка.