«Зі 100 метрів влучили у ворожий танк, а це для нього — смерть»: як харківські танкісти вибивають російських окупантів із Донеччини
АктуальнеХарківські танки Т-64 у поєднанні зі справжніми фахівцями сьогодні складають «залізний кулак» ЗСУ, який допомагає звільняти Україну від російських злочинців.
З початку війни Україні доводиться боротися з окупантами, які свого часу пройшли ту саму військову школу, що й наші захисники. Це дає свої результати — як позитивні (оскільки тактики можна частково передбачити та змінити свій захист чи атаку), так і негативні (коли цим же алгоритмом користується ворог).
Зведений підрозділ Харківського інституту танкових військ, який нині воює на Донеччині й брав участь у звільненні Харківщини, Лимана та боях за Бахмут, очолює Ігор Полтавський з позивним «Полтава» — командир роти, професійний військовий, який мав досвід участі у війнах. Коли в Україні у 2014 році почалася війна, він добровольцем прийшов виконувати бойові задачі у зоні АТО. Сьогодні «Полтава» та його танкові екіпажі звільняють від окупантів Донеччину.
Ми зустрілися під час перепочинку підрозділу, коли захисники готувалися до чергового завдання. Чоловіки дбайливо відновлювали свої величезні машини й в тому, як вони це робили, відчувалося абсолютне єднання людини та техніки.
«Хлопці приходять на позиції і перш за все вітаються з танком. Бо його треба любити й поважати, а взагалі в нас усі машини залюблені»
Танк Т-64 є основною машиною Збройних Сил України, і саме на таких воює харківський підрозділ Ігора Полтавського. Цю машину розробляли на Харківському бронетанковому заводі. «Полтава» пояснює: для танкістів, які б’ються за Україну, ситуація нічим не відрізняється від інших підрозділів. Щобільше — машини, на яких екіпажі проводять танкові завдання, однакові з російськими. Відмінність — лише у частковій «начинці».
«Т-64 — дорога машина, її розробляли у нас у Харкові. А Т-72 набагато дешевша, її виробляли у Челябінську. Але в нашій стоїть механізм заряджання, у 72-й — автомат. І, як на мене, в останній ти себе почуваєш ніби не у своїй тарілці. Чому так? Тому що Т-64 призначалася для використання в країнах СРСР, а 72 йшла на експорт для країн Варшавського договору. І робили, відповідно, „аби було“, а у нас ці танки виготовляли на совість, для себе ж. Тому виходить, що у нас в цих двох танках і пушки, й снаряди однакові, але все одно — щось не
«Полтава» додає: якого року б танк не був, до нього з любов’ю й повагою ставиться увесь екіпаж. Ранкове вітання з машиною — одне з обов’язкових процедур, без якого не обходиться жоден танкіст. Водночас на питання, якими іменами називають танки й чи є серед них жіночі, сміється.
«До дівчат треба ходити обійматися, то інша справа. А це — наші бойові „ведмедики“. Ну як їм даси жіночі імена? Це ж хлопці, наші побратими», — з посмішкою каже Полтава. Він показує на один з танків й додає: «Наприклад, це наш Фугас. Ми його називаємо Фугасик».
Танкісти щоранку вітаються зі своїми багатотонними «ведмедиками». Жартують, що це роблять, аби ті не образилися на «нечемний екіпаж» і не «показали характер» під час бою на смерть.
Ігор Полтавський — командир зведеного підрозділу Харківського інституту танкових військ
В екіпажа повинні бути сталеві не лише машини
«Не існує такого танку, в якого б стався приліт і він не був знищений: ні «Леопард», ні Т-64, ні «Абрамс», — зазначають танкісти. Окрім справних машин, чи не головна запорука успішної операції - екіпаж танка. В цьому впевнений командир танкового підрозділу Ігор Полтавський, який додає: в екіпажа можуть бути сталеві не лише машини. Кожного можна навчити керувати танком, але не кожен зможе воювати на цій машині.
Створити ефективні екіпажі - одне з головних завдань командира. Деякі задачі, які виконували екіпажі «Полтави», в теорії майже нереальні. Танкіст Євген Олійник, якого нещодавно нагородили орденами за легендарний постріл у боях за Донеччину, приєднується до нашої размови й додає: головне — не боятися йти до кінця.
Під час боїв за Лиман Євгену та його побратимам по бойовій машині потрібно було вийти на відстань до кілометра, щоб прикрити відхід українських військових. Це офіційно мінімальна відстань, на якій танк може якісно виконувати свої задачі. Але «Вагнера», з якими тривав бій, пішли на прорив українських позицій. В ситуацію довелося втручатися екстрено — тоді екіпаж Євгена Олійника вийшов на прикриття воїнів впритул до ворожих позицій, на відстані близько 100 метрів від них. Для танків це вже смертельна відстань. Екіпаж харківчан відразу ж почали «крити» з мінометів, але вони виконали завдання. Захисники не зазнали втрат. Однак за день до того в бою загинув побратим по підрозділу Євгена. Його танк вразили, загинув навідник. Екіпаж Євгена поїхав на завдання замість нього.
«У танку все має бути злагоджено. Фактично — всі в екіпажі повинні розуміти один одного не з півслова, а інтуїтивно. Якщо цього не буде — ситуація для всього екіпажу в один момент може стати летальною», — каже танкіст Євген Олійник.
За один із легендарних боїв на Донеччині екіпаж зведеного підрозділу отримав державні нагороди — «Срібний» і «Золотий» хрести. Того разу екіпажу Євгена Олійника вдалося знищити ворожий «ПТУР». Про те, що це виявився російський «Сонцепік», танкісти дізналися лише по поверненню на базу.
«Тільки ми чуємо, що десь завівся танк — все, це наша ціль. Коли це наш гуркіт — у росіян волосся нижче спини підіймається»
На сьогодні тактика використання танків в Україні змінилася. Якщо раніше наявністю танка можна було знехтувати або це була не найбільша пріоритетна ціль, то зараз, коли під час бою чутно гуркіт танкового двигуна, всі машини насамперед намагаються його знищити.
«Танки у нас почали зараз використовувати інакше. Раніше ми танкові дивізії возили некошеними полями, а зараз це — пріоритетна ціль. Тільки ми чуємо, що десь завівся танк — все, це наша ціль. Коли це наш гуркіт — у росіян волосся нижче спини підіймається. Але таке саме й у нас. І тим, і нам сьогодні дуже страшно або класно, коли працює танк. Я це відчув і коли сам стріляв по позиціях орків, і коли летіло по мені. Це дуже страшно. Тому коли ми чуємо танк — всі інші завдання скасовуються, головне — знищити його. Але ж він може працювати як на пробиття броні, так і відпрацьовувати з закритих вогневих позицій. Тобто він прихований, але швидше наводиться й точніше стріляє. Це все треба враховувати, коли ставиш ціль», — пояснює командир танкового підрозділу Ігор Полтавський.
На стороні ворога сьогодні проти українців воюють їх колишні однокурсники по радянській військовій освіті — на такіх же танках, з такими ж знаннями. Щоб виграти цю битву треба шукати нові тактики, підходити до виконання завдань більш сучасно. І нам це вдаається, наголошують харківські танкісти. Значно полегшує виконання завдань адекватне та розумне керівництво. Для танкістів це Євген Межевікін, відомий як «Адам» — танкіст, полковник Збройних сил України, заступник командира 1-ї окремої танкової бригади, Герой України.
«Євген Межевікін — людина-легенда. Він вигадав тактику, якої навчають. Він багато нового ввів. І таких офіцерів справді багато. Це людина, яку слухають, і коли він дає наказ — люди йдуть. Не обговорюють. не роздумують, а просто йдуть. Бо вони знають, що у випадку чого їх не покинуть — за ними прийдуть. Це важливо», — кажуть військові.
Крім цього, як зауважує танкіст Євген Олійник, важливо враховувати покриття, яким їздить бойова машина. І складно і в посадках, і в лісах Донеччини. В обох випадках завжди лишаються протитанкові міни, які можуть понівечити танк, а разом з ним — і екіпаж. Але крім цього танк, який привертає увагу, лишається ласою ціллю як для українських захисників, так і для окупантів. І якщо посадки не можуть прикрити зверху бойову машину, то в лісах ця перевага має й недолік: маневрувати танком між деревами в рази складніше, і найстрашніше — застрягнути на завузьких проїздах. Це може бути смертельним варіантом для всього екіпажу.
«Влітку посадки для танка кращі. А ліс… Врахуйте, що він уже напівлисий, покоцаний уламками та снарядами, багато де — спалений. Він теж небезпечний, якщо там орки помітять танк», — зауважує Євген Олійник.
Також допомогають нашим танкістам вміння швидко приводити у робочий стан свої машини. «По-хорошому — замінювати двигун у танку мають на заводі. Але ми не витрачаємо час на це — міняємо його самі, бо можемо і вміємо», — наголошують харківські танкісти.
На питання, чи часто танки ламаються, командир роти «Полтава» посміхається й знизує плечима.
«Звісно, що таке буває - бо все виходить з ладу. Це залежить від того, в яких обставинах і ситуаціях були машини. Давайте так: танки у нас — найкращі, завдання — найскладніші, хлопці - найсміливіші», — сміється військовий.
Віталій Степанець, механік-водій зведеного підрозділу Харківського інституту танкових військ, додає: найчастіше в «ведмедиках» доводиться ремонтувати електроніку або ходову частину. Останні найчастіше ламаються через понівечені дороги, якими доводиться їздити, й лісові «стежки».
«Ми поспішаємо — нас давлять. А там, за кордоном, не поспішають»
Попри гучну славу закордонних танків «Леопард», командир харківського підрозділу Ігор Полтавський, зазначає, що використання вітчизняних машин Т-64 у цій війні сьогодні виправдано та ефективно.
«Леопарди» — це хороша машина, але важка. Через це вона нам не підходить. Наші танки важать орієнтовно 45 тонн, «Леопарди» — 65. І у нас були такі завдання, що коли ми виходили на чорнозем — ми не могли наші танки розігнати до другої передачі. Уявляєте, що було б із «Леопардом» у тій ситуації? До того ж чим кращі танки наші - що у нас є свої заводи й спеціалісти, які можуть приїхати й доволі оперативно все поремонтувати. Є запчастини, які можна замовити або за потреби зняти з іншого танку. А що з «Леопардом»? Чекати кілька місяців на ремонт за кордоном у нас немає часу, це війна. І сказати: «чекайте, ми не виїдемо на позиції, бо у нас танк у ремонті» ми не можемо. Звісно, я б хотів на ньому поїздити, це цікаво. Але з точки зору використання — я думаю як командир роти: мені ж цей танк доведеться й обслуговувати, і гвинтики там крутити. І нам доведеться витрачати час на те, щоб цьому навчитися, але крім цього — нам доведеться якось крутиться і в результаті таки не знайти якихось запчастин до танка. А це вже погано. Взагалі було б найкраще модернізувати наші танки: покращити приціл, зв’язок, засоби захисту, ще можна систему заряджання новішу — і це взагалі буде супермашина. Бо цей танк стане на відстані 10 кілометрів від позицій — і розвалить усе, що тільки треба буде. Єдине: у тебе мають бути хороші очі, щоб навестись, і взагалі хороший екіпаж", — пояснює «Полтава».
Танкіст згадує, коли до нього приїжджали кореспонденти одного закордонного видання, то вони поставили питання: «Чому вас вчить чи навчило НАТО?».
«Я на них подивився, посміхнувся й кажу: «А чому ви можете навчити? Коли у вас був останній конфлікт такого масштабу? Це ми вас можемо навчити. І навчимо», — відповів «Полтава».
Однак ще один критично важливий момент бою — кількість танкових снарядів, яку вистрілюють екіпажі. І сьогодні нашим танкістам того, що є - мало. Снарядів треба набагато більше.
«Мені всі хлопці кажуть: вони готові їхать і розкладать на друзки всіх орків, які будуть. І я знаю, що вони підуть, вони їх повністю зачистять. Але ж є ліміт. Ми не можемо відстріляти все „під нуль“, і я цього не розумію. У нас війна. Ми поспішаємо — нас давлять. А там, за кордоном, не поспішають», — каже Ігор Полтавський.
Нашу розмову прериває дзвінок. «Полтава» бере телефон і вибачається, адже треба відправляти «ведмедиків» на чергове завдання. Лунає величний гуркіт Т-64 і залізні захисники Україні відправляються знищувати ворога.