Громадський діяч, керівник Краматорського осередку пластунів, засновник соціального бізнесу «Трава UA» Максим Потапчук, якого знають не лише на Донеччині, а й в Україні та за кордоном, сьогодні на захисті країни.

Коли рік тому у Фейсбуці з'явився пост пластуна Максима Потапчука про те, що він вирішив вступити до лав ЗСУ, це стало шоком для всіх його друзів та знайомих. Адже всі бачили у ньому інтелектуальну миролюбну людину, яка працює з дітьми, успішно реалізує громадські проєкти і втілює у собі всесвітнє добро. Майже 300 коментарів тоді він отримав, і більшість з них були такі:

«Ти в цивільному житті зробиш у 100 разів більше для України, ніж у війську». «Не будь дурним. Армія не для тебе». «Все, зараз подзвоню нашим із міністерства і тебе завернуть. Ти нам тут потрібен!».

Він читав все це і заспокоював друзів. Сварив тих, хто і справді намагався дзвонити у високі кабінети, називав їх «халєрою», але потім всіх вибачав: «Розумію, що ви мене любите та завжди намагаєтесь допомогти)) Гаспидяки мої турботливі)». Ще довго його намагалися відмовляти, це тривало понад місяць, але він склав присягу, і всі нарешті змирилися.

Редакція «Вчасно» також була серед всіх здивованих вчинком Максима, адже серед всіх громадських діячів Донеччини він, здавалося, найменш всього підходив для служби в армії. Але ця людина зруйнувала всі сумніви та вже рік служить у десантно-штурмових військах. Сьогодні він на варті рідного регіону у найбільш «гарячій точці» Донеччини. А всі ті, хто намагався відмовити, тепер підтримують та допомагають його підрозділу. Ми зустрілися з Максимом, щоб почути, як служба в лавах ЗСУ змінила його життя.

Проривався у ЗСУ через опір медиків

— Максе, коли ти ухвалив рішення служити у ЗСУ, якими були перші перешкоди до реалізації твого наміру?

— По стану здоров’я мені не можна було служити. Під час подій на Майдані мені пошкодили спину, а після кульового поранення голови довелося робити операцію. Судини зшивали лікарі Донецької обласної травматології. Про цю операцію навіть у новинах показали сюжет — саме так мої батьки й дізналися про поранення. Мене здала сусідка, яка першою побачила у телевізорі цю новину та повідомила батькам. Так от, зі всіма моїми діагнозами у ЗСУ було неможливо потрапити. Тому я вирішив позбутися їх та пішов до медичної комісії. Тоді мене дуже вразило відношення місцевих медиків. Вони спитали: «Максиме, скажіть, а навіщо ви хочете вбивати людей?». Медсестра похилого віку взяла мою руку та почала, як та ворожка, пальцем по долоні водити, а потім каже: «Я точно бачу, що вам не потрібно служити». Я був шокований цим всім. Думаю, зараз почну сперечатися — підпис потрібний не поставлять. Дочекався, коли підпишуть довідку, та почав дискусію з ними. Розмовляв на підвищених тонах. Лікар намагався мене провокувати на бійку, але тут я стримався — дуже хотілося у ЗСУ.

Лечу з парашутом та думаю про дівчат

—  Багато хто думав, що ти можеш бути корисним, наприклад, якщо будеш служити десь у штабі або з документами працювати. У які війська ти потрапив?

—  Коли вирішив йти у Збройні сили, почав шукати бойову бригаду — хотів до пластунів, які були на передовій. Сьогодні майже 500 пластунів служать у ЗСУ. Мені одразу почали пропонувати навчання на офіцера, але я вирішив пройти все від звичайного солдата, а вже потім можна пов’язати цей досвід з кар’єрою офіцера. Отже, я обрав собі певну бригаду, де теж були мої друзі. І це була бригада десантників. Мені кажуть: «Ок, але там потрібно стрибати з парашутом». Я їм кажу: «Нема питань», хоча ніколи ж не стрибав, а на висоті декількох метрів у мене кружляла голова. Ну, думаю, треба ж перебороти свою фобію.

—  Яким був твій перший стрибок з парашутом? Фобію вдалося подолати одразу або через деякий час?

—  Нас привезли о п’ятій ранку на полігон, де вже чекав гвинтокрил. У мене була одна умова — щоб не підштовхували перед стрибком. Адже багато кого потрібно було в перший раз підштовхнути. Я стрибнув сам. Мені було цікаво, якою буде моя реакція на перший політ з парашутом. І от я лечу та думаю про дівчат — кому з моїх знайомих зателефонувати, щоб поділитися емоціями та розповісти, що я живий здоровий приземлився. Лечу, перебираю в умі дівчат. Навіть хотів зателефонувати своїй колишній, а потім думаю, що вона мене відповість: «Потапчук! Якого біса? Я сама на війні з 2014 року всі кола пекла пройшла, а тут ти зі своїм парашутом!». Вирішив не дзвонити. Я тоді про кільце від парашута стільки не думав, як про дівчат (сміється).

Лечу далі та помічаю під ногами квітуче поле, побачив чебрець. А я ж до війни займався підприємництвом — трав’яними чаями. Це неймовірно, але природа повернулася до мене у цей момент. Приземлився, йду по полю і задоволений такий, начебто я на відпочинок до Туреччини приїхав. Зателефонував своїм колегам по бізнесу та з ними й поділився емоціями. А про свою фобію так й не згадав.

Закурив вперше у житті, коли почав займатися 200-ми

—  Наразі твоя служба проходить в одній з найгарячіших точок на лінії фронту Донеччини. Ваші позиції під постійними обстрілами щодня. За який напрям ти відповідаєш?

—  Коли потрапив вперше на передову, мене одразу відправили до окопів. Через деякий час перекинули займатися 200-ми та зниклими. Працювати у цьому напрямку вчився вже на місці. Розповів, як та що робити мій побратим, який вже мав відповідний досвід. Ми знаходимо тіло, фотографуємо його, документи, шеврони. Наше перше завдання — зрозуміти хто це, встановити особу. Потім відправляємо тіла у морг. Також збираємо інформацію про зниклих хлопців.

—  Це емоційно важкий напрямок, не кожен зможе на ньому працювати. Як ти витримуєш все?

—  Дійсно це важко. Є люди, які відмовляються від таких завдань. Адже потрібно дивитися на тіла без голови, руки, ноги, або з якимось страшними пораненнями. Але у мене не було якогось фізичного відторгнення. Ми робимо те, що потрібно, а потім сідаємо та куримо. Я закурив вперше у житті саме тоді, коли почав займатися 200-ми. Довго тримався, і всі друзі сперечалися коли ж я почну. Ну от на цьому напрямку служби я й закурив.

Коли 100 людей написали, що моляться за тебе, це не налаштовує на позитив

— Ти дуже комунікабельна людина. І навіть попри завантаження по службі, встигаєш бути активним у соцмережах. Хто тебе підтримує?

— Дуже красно підтримують мене пластуни — і не лише з Краматорського осередку, а й зі всієї України та за кордону. Навіть позивний мені придумали пластуни — «Чар», скорочено від «Чарівник». Надсилають смаколики, малюнки, знаходять необхідне обладнання. Всі дуже дружні. Ось ми на 9 травня отримали свіженькі пасочки від пластунів з Василькова — хлопці дуже були вдячні. Багато пишуть слів підтримки у повідомленнях та коментарях до постів.

— Якої підтримки хлопці з передової найбільш потребують?

— Підтримка дуже важлива. Але не все додає сил та позитиву. Я навіть склав список того, що краще не писати хлопцям з передовою. Не питайте коли закінчиться війна. Ніхто не знає, коли це станеться. А ще коли 100 людей написали тобі, що моляться за тебе, це зовсім не налаштовує на позитив, починаєш себе накручувати. Або є ті хто постійно питає — вже потрібно виїжджати з Донеччини, Львова, Івано-Франківська, інших міст? А ще коли серед привітань з якимось святом трапляються листівки з російською мовою — це теж ніяк не підтримка. Ну і потрібно розуміти, що не завжди є час для відповіді на всі повідомлення. Якщо щось пишете, то краще або сердечка якісь надсилати, або щось з гумором писати, але я вважаю, краще один раз подзвонити та просто поговорити.

Зробив пропозицію дівчині, чим її здивував

— Максе, які зміни у житті стали для тебе найголовнішими? Чим плануєш займатися після війни?

— О, найголовніше те, що я нещодавно зробив пропозицію дівчині. Це Олена Розвадовська з 49 Окремого піхотного батальйону. А познайомилися ми ще на Майдані, потім товаришували та листувалися. Я дуже ціную у жінках свободу, волю, розум та незалежність. Вона саме така. І ось пару тижнів тому я зважився на пропозицію. Таємно замовив намисто та придбав онлайн квіти. Моїми посланцями у Києві стали пластуни, які принесли подарунок та квіти Олені додому. Вона була дуже здивована, але найголовніше для мене — її відповідь «Так».

Я дуже щасливий! Плануємо весілля на червень, розпишемося у нашій бригаді на передовій. Ми добре усвідомлюємо, що після цього разом будемо декілька днів і роз'їдемося знову.

Я не знаю, скільки ще буде тривати війна, але дуже хочеться родинного щастя, дітей, спільного затишку. Нехай все це буде поки на відстані, але ж воно буде обов'язково!

Пластуни Донецької області, війна в Україні, ЗСУ, Максим Потапчук, Донеччина