Бойовий медик с позивним «Айболіт» 6 років намагалася підписати контракт з ЗСУ, але їй відмовляли. До Дня Захисника України вона розповіла, як їй нарешті вдалося стати військовою і чому вона змінила затишну квартиру на армійський побут.

Бойовий медик с позивним «Айболіт» 6 років намагалася підписати контракт з ЗСУ / Фото з відкритих джерел
Бойовий медик с позивним «Айболіт» 6 років намагалася підписати контракт з ЗСУ / Фото з відкритих джерел

Олександра (позивний «Айболіт»), бойовий медик 17-ї окремої танкової Криворізької бригади імені Костянтина Пестушка, до підписання контракту із ЗСУ працювала дитячим психологом в одній зі шкіл Мелітополя. Чудова робота, затишна квартира в центрі міста, упорядкований побут і… непереборне бажання поставити все на паузу й піти на фронт.

«Я оббивала пороги військкомату з 2014 року, — згадує Саша. — Але мені незмінно відмовляли. Перша освіта в мене — медична, я військовозобов’язана, проте мені відповідали: „Ми вас обов’язково покличемо“ — і нікуди, звісно, не кликали. Так тривало довго, доки нарешті цього року у військкоматі за мене замовили слівце. Питання вирішилося блискавично, причому все сталося несподівано швидко. Запитали, де я хочу служити. Я відповіла, що для мене це неважливо, головне — бути корисною своїй країні. Мене призначили до 17-ї ОТБр і попередили, що за чотири дні я повинна вирушити до „учебки“, у Десну».

Від’їзд Олександри став сюрпризом для всіх, зокрема й для рідних.

«Про те, що я йду до армії, до останньої миті не знав ніхто. Нікому не хотіла ані розповідати, ані пояснювати, навіщо мені це потрібно. А такі запитання від знайомих лунають і зараз, коли я вже тут. Вони щиро не зрозуміли, як можна затишок проміняти на армійське життя в польових умовах, — каже Саша. — Доньці сказала напередодні ввечері. Вона примчала з Маріуполя рано-вранці, устигла провести мене до військкомату. Певна річ, розхвилювалася, але побажала удачі та сказала, що пишається мною. Директорка НВК після мого від’їзду отримала документ, яким навчальний заклад повідомили, що я вже в армії. Вона зателефонувала й запитала, чи це правда. Я сказала, що не могла зважитися на розмову. На що почула: «І дарма. Я б Вас зрозуміла».

Але, мабуть, найоригінальніше про кардинальні зміни в житті Саші дізнався близький їй чоловік. Він моряк і тоді, коли Сашу призвали, був у рейсі. Розмову з ним Олександра відтягувала, як могла. Каже, що про її бажання коханий, звісно ж, знав, але, ніде правди діти, щоразу, коли вона приходила з військкомату зі словами: «Не взяли», полегшено зітхав.

«На мій День народження, коли я була вже в «учебці», він кур’єром надіслав мені квіти та подарунок. Кур’єр зателефонував, я пожартувала, що вдома буду тільки за три роки, і попросила залишити все сусідам. Невдовзі пролунав дзвінок від коханого, — сміється Олександра. — Я розуміла, що розмова буде непростою. Але змінити вже не можна було нічого. У результаті він сказав: «В армії головне — щоб на тебе чекали вдома. Я чекатиму на тебе».

Наразі, за словами Саші, вона щаслива. Удома її підтримують, та й на передовій вона цілковито на своєму місці.

«Я там, де мені потрібно було бути всі ці роки. У моїй країні війна. І захищати її — мій громадянський обов’язок, — переконана Олександра. — Це зобов’язані робити всі, незалежно від статі, як в Ізраїлі, наприклад».

Матеріал надано «Донбас Інформ» зі спецвипуску до Дня Захисника України

Айболіт, ЗСУ, медик, Донбас

Додати коментар