«До спорту повернувся, коли був у шпиталі в повністю лежачому стані», — майор ЗСУ, учасник національної збірної «Ігор нескорених» Віктор Легкодух

Віктор Легкодух потрапив на фронт з самого початку російсько-української війни — весною 2014-го. Служив у 25-ій окремій повітряно-десантній бригаді. Під час розвідувального дозору в Донецькій області Віктор зазнав вкрай важкого поранення, яке позбавило можливості ходити. Однак наслідки поранення не заважають чоловіку вести активний спосіб життя та досягати поставлених у житті цілей.

У 2020 році Віктор Легкодух здолав один з найпрестижніших світових забігів — 40-ий Лондонський марафон. В умовах пандемії взяти участь у марафоні можна було онлайн. Забіг Віктора відбувся у Києві на Трухановому острові. На візку ветеран здолав дистанцію у 42 кілометри.

Фото з особистого архіву Віктора Легкодуха

Наступного року у Нідерландах Віктор змагатиметься за нагороди Invictus Games (Ігор нескорених) — міжнародних мультидисциплінарних змаганнях колишніх і чинних військових з інвалідністю.

В інтерв’ю журналістам «Вчасно» ветеран розповів про те, як спорт допоміг йому повернутися до життя після поранення.

Коли постало питання про захист країни, то, звичайно, не було роздумів. Був ворог, і його потрібно було знищувати

— Ви потрапили на фронт, коли Вам був усього 21 рік. Як для себе ухвалили рішення йти захищати країну? Так розумію, воювали в найгарячіших точках на Донбасі?

— Рішення було прийняте ще тоді, коли я вступав до військової академії сухопутних військ у Львові в 2009 році. Я — професійний військовий. І коли постало питання про захист країни, то, звичайно, не було роздумів. Був ворог, і його потрібно було знищувати. От і все.

Спочатку був наказ рухатися до Криму. Чому не дійшли до Криму тоді українські війська? Скажімо, як чинний військовослужбовець, я не буду свою думку висловлювати. Але напевно на те були свої причини. По дорозі до Криму завдання змінилося, і ми зупинилися на Мелітополі. Лишилися на охороні аеродрому — єдиного, де зберігалися літаки Іл-76.

Далі ми повернулися до місця дислокації 25-ої бригади, побули там буквально два дні, і вертольотом нас доставили вже до Артемівська (нині — Бахмут). На той період починалося все з Амвросіївки. Потім Зеленопілля, Дебальцеве, Вуглегірськ. І далі населений пункт Жданівка. Там я отримав своє поранення. Сталося це, коли ми вже зачистили цей населений пункт.

Фото з особистого архіву Віктора Легкодуха

Фото з особистого архіву Віктора Легкодуха

— Під час мінометного обстрілу Ви зазнали численних осколкових поранень. Уламок снаряду потрапив у хребет. Що пам’ятаєте про цей момент?

— Це було мінну-вибухове поранення. Міна впала просто біля мене. Спочатку я думав, що мене розірвало навпіл. Бо після того, як я лежав на землі, не відчував нижче грудей свого тіла. Але потім зрозумів, що не розірвало. І було дуже велике бажання жити. Почалася евакуація, яка закінчилася, як я вважаю, дуже добре.

З полю бою мене доставили до військового шпиталя в Харкові, потім літаком — до Одеси. Основну операцію робили у Львівському військовому шпиталі, і тут я пробув вже майже чотири місяці. Українські лікарі доклали дуже багато зусиль до мого лікування.

Коли я був на обстеженні у Варшаві, то мені сказали, що напевно ніде б краще в світі не зробили операцію, ніж зробили у Львові.

Польським лікарям дуже сподобався той результат і метод, яким провели оперативне втручання.

— Коли у Вас було усвідомлення, що Ваше поранення дійсно серйозне, і що Ви не зможете ходити? Як впоралися з цим?

— Напевно спочатку я навіть не думав, що все буде так. Був поранений хребет, це я розумів. Ну хребет, ну і що. Але ж я не знав всіх нюансів: що пошкоджений спинний мозок, і як це вплине. У перші дні, ще в реанімації, лікарі мені говорили: «Ну місяці чотири прийдеться полежати». Я на той момент думав собі: «Ого, чотири місяці, це ж так довго. Хлопці без мене там будуть».

Коли пройшло вже напевно місяці три, розумів, що ніг взагалі не відчуваю, і поступово почав сприймати це нормально та пристосовуватися до життя.

— Хто Вас підтримував, допомагав у цей час? Тоді, я знаю, Ви зустріли свою дружину.

Дуже багато людей приходило. Час від часу рідні приїжджали. Дуже добре, що в мене не було гіперопіки. Бо я бачу по декому з хлопців, що коли біля них дуже багато близьких людей знаходиться, вони потім не так пристосовуються до життя.

Дружину свою я зустрів на другий день після виписки зі шпиталю. Мав від медичної лабораторії на обстеження до Варшави полетіти. І до мене за документами прийшла сестра моєї дружини, яка там працювала. Пізніше вони вже прийшли до мене вдвох. Так і познайомилися, згодом одружилися. Галина — моя підтримка у всьому.

Фото з особистого архіву Віктора Легкодуха

— Як Ваше сприйняття життя після поранення змінилося?

На даний момент сприйняття нормальне, і я можу сказати, що з таким пораненням, яке отримав я, можна жити. І можна жити повноцінно. Я точно знаю, що я живу набагато активніше, ніж напевно більшість людей.

— Після такого важкого поранення Ви поновилися на військовій службі?

— Я завжди мріяв стати офіцером, і після поранення хотів продовжувати свою службу. Але на той момент не було ухвалено відповідного закону. Після його прийняття, я у 2019 році без жодних роздумів поновився. Зараз проходжу службу в Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного на посаді викладача кафедри вогневої підготовки.

Лікарі дуже дивувалися, коли я віджимався, і мені на спину клали спочатку 20 кілограмів, потім — 40, ще через час — 60

— До спорту Ви повернулися буквально на лікарняному ліжку. Як це допомагало у відновленні?

— Так, до спорту повернувся, коли був у повністю лежачому стані. Це перші місяці. У мене було багато опіків та переломів, окрім основного уламку, який ще був у хребті на той момент. Мені принесли гантелі, починав працювати з ними одною правою рукою, бо ліва була нерухома на той час. Після операції почалася первинна реабілітація та активні заняття в залі. Потім я свого реабілітолога попросив дістати мені штангу. Вона привезла її до шпиталю, і уже коли мене виписували, міг жати 100 кілограмів.

Лікарі дуже дивувалися, коли я віджимався, і мені на спину клали спочатку 20 кілограмів, потім — 40, ще через час — 60.

Я хотів якомога скоріше повернутися до активного способу життя, наскільки це було можливо на той момент. Спорт я дуже люблю ще зі шкільних років. Навіть на військовій службі завжди знаходив для нього час. Нам з хлопцями не заважали навіть часті переїзди, коли ми були в Донецькій та Луганській областях. Завжди возили з собою мінімальний спорткуточок.

— Ви три рази брали участь у відборі на Ігри Нескорених (Invictus Games). Чому не зупинилися після першої невдачі, а продовжили спроби?

— Так, брав участь у всіх відборах, які були. І з третього разу я потрапив до збірної. Я поставив собі таку ціль — взяти участь в іграх, і йшов до неї.

Саму участь братиму у квітні 2022 року у Нідерландах.

Основний мій вид спорту — це веслування на тренажері, дві дистанції — 4 хвилини та 1 хвилина. А також ще буде штовхання ядра, метання диску, дві дистанції на ручному велосипеді та баскетбол на візках.

Фото: mva.gov.ua

Фото: mva.gov.ua

— Також Ви мали брати участь у Warrior Games в Штатах? Як потрапили до команди?

— Так само був відбір, і я добре пройшов його, потрапив до збірної. Однак, на жаль, цьогоріч змагання скасували через COVID.

У нас встигли пройти перші збори командні. Попри все збірна завершить навчально-тренувальний збір за планом. Також пройшли тренування нашої команди з баскетболу на візках. Складом, яким гратимемо і в Нідерландах.

Підготовка йшла стабільно, все як писали тренери. До всіх видів спорту, в яких я змагатимусь на Invictus Games, на Warrior Games мали додатися регбі на візках та стрільба з пневматичної гвинтівки і пістолета.

Фото: Warrior Games: Team Ukraine у Фейсбуці

У першу чергу, спорт — це дуже хороший спосіб соціалізації та адаптації військових до мирного життя

— Тобто у вас сформована вже така дружня спільнота ветеранів, які захоплені спортом? Такі змагання — це лише про спорт, чи все-таки про щось більше?

— Це не тільки про спорт. Спортивна складова — це відсотків 40. У першу чергу, спорт — це дуже хороший спосіб соціалізації та адаптації військових до мирного життя. Після отриманих травм, поранень, захворювань.

Уже відомо, що зовні людина може бути здорова, а посттравматичний синдром у неї може бути сильний. Такі ігри не тільки для людей, які фізичні отримали поранення, а й для тих, у кого морально-психологічний стан не є стабільним. Ми хотіли б, щоб до цієї спільноти з часом, з кожним роком, з кожним відбором долучалося все більше ветеранів та ветеранок.

— На Вашу думку, держава достатньо приділяє уваги, щоб розвивати цей напрям адаптації ветеранів?

— На даному етапі — ні. У нас це тільки-тільки починається. Але хочу вірити в те, що в майбутньому це буде на дуже професійному рівні та високому. Наприклад, як у Сполучених Штатах Америки. Приїжджали представники збірної їхньої до нас, розповідали як все організовано. Наприклад, є служба, яка по декілька разів дзвонить до військового, запрошує до участі в тих чи інших змаганнях і заходах, радить, допомагає. У них це дуже все розвинено. Вірю, що в майбутньому ми наблизимося до такого рівня.

Матеріал створено у рамках спецпроєкту «30 років Незалежності» інформаційного агентства «Вчасно»