«Були ті, хто вважав єдину україномовну газету погрозою російській мові», — Ігор Зоц про ставлення влади Донеччини до української мови

Ігор Зоц понад 20 років був головним редактором єдиної у Донецькій області обласної україномовної газети «Донеччина». Усі роки свого існування газета займалася популяризацією української мови, історії, культури, а у 2014 році стала одним з небагатьох видань Донеччині, яке рішуче виступило проти так званої «російської весни» та на захист єдиної України.

Ігор Зоц

Через відверту проукраїнську позицію редакція була вимушена припинити випуск газети, оскільки проросійські бойовики почали переслідування українських патріотів.

Частина колективу, у тому числі і головний редактор, виїхали з захопленого бойовиками міста.

Про те, як у Донецьку всі роки незалежності України ставилися до україномовних видань, які статті журналісти писали та друкували під час «російської весни» на Донбасі та про те, скільки українських патріотів залишаються в ОРДЛО, Ігор Зоц розповів журналістам «Вчасно».

— Ви пам'ятаєте, яким був для вас День Незалежності у 1991 році, коли відбулося проголошення Акту Незалежності України, і які це викликало емоції у Донецьку?

— Звичайно, я пам'ятаю. 24 серпня 1991 року в першій половині дня стало відомо, що Верховна Рада проголосила Акт Незалежності України, тоді його підтримало понад 300 голосів депутатів. Тоді я поїхав у центр міста, на площу Леніна, де домовився зі знайомими зустрітися.

Тоді багато людей було у центральній частині міста, вони очікували, що буде, можливо, мітинг чи якась акція, але нічого не відбувалося. Просто люди спілкувалися поміж собою, вони обговорювали цю подію, будували якісь плани, що буде далі. Це була ейфорія в таких добрих надіях, тому що радянська система завела нас у глухий кут. І з нього мав бути якийсь вихід. І проголошення незалежності стало таким виходом. Той день — він радісний, пам’ятний і позитивний.

— Бути редактором єдиної україномовної обласної газети Донбасу — як це? Чи стикалися ви з образливим ставленням до своєї справи?

— Я був обраний головним редактором газети у 1992 році. І ставлення до української мови у регіоні поступово змінювалося. Воно було різне, були позитивні моменти, але були негативні.

Наприклад, були люди, які вважали, що єдиний носій української мови — газета «Донеччина» — може були загрозою російській мові. Лунали телефонні дзвінки з погрозами, мене запитували: «Ну что, Бандера, ты еще живой?». Це було в дев’яності роки.

Я вважав — якщо такі люди знаходяться, ми на правильному шляху. А самим контентом нам не можна було дорікнути, бо ми були дуже толерантною, дуже спокійною, виваженою газетою. Ми не розділяли людей, ми гуртували навколо себе тих, хто хотів мати українську газету. Ми не воювали з іншими мовами, ми воювали за право українців в Донецькій області мати своє видання. І таких людей виявилося чимало. Навіть у шахтарських містах було багато людей з українськими поглядами та з потребою мати українську газету, вони були нашими передплатниками.

— Яким було відношення влади на Донеччині до українізації, і як це впливало на вашу роботу?

— Влада не мала ідеологічного впливу на газету, але мала економічний. Ще у 90-х роках обласна адміністрація почала виділяти певні кошти на підтримку обласних видань, але левову частку цих коштів направлялося на газету облради «Жизнь», на інші видання.

А газета «Донеччина» — єдина україномовна газета, яка надходила жителям Донецька і області, була обмежена. Ми намагалися, щоб нас фінансували хоча б в тій же мірі, як інші видання. Якийсь час виділялися кошти, щоб наша газета потрапляла в бібліотеки області. Потім влада від цієї практики відмовилася, мовляв, немає грошей. Ми зі своїх коштів знаходили можливість и передплачували своїм коштом, щоб газета була у всіх бібліотеках. Конкурувати нам було важко, але ми зайняли свою нишу і виконували свою функцію.

Про ставлення до української мови на Донеччині говорили звернення наших читачів, які час від часу повідомляли, що чиновники не переходять на українську мову. І це людей обурювало. Ми писали про те, як в Донецьку на одному з маршрутів кондукторка оголошувала зупинки українською мовою, і на неї через це напали. Вона дістала важку психологічну травму, звільнилася, і більше вже ніхто українською зупинки там не оголошував. Був випадок, коли людину звільнили з роботи за те, що вона наполягала на тому, щоб українською мовою вести спілкування. Було таке на одному з підприємств, і чоловік судився, але, на жаль, нічого він не добився. Ми ці факти оприлюднювали. Ми намагалися захищати права українців на свою позицію, на свою мову у власній державі.

— Ви були серед тих, хто захищав Незалежність України у 2014 році. І саме тоді україномовна газета «Донеччина» вперше почала публікувати статті російською мовою. Яку мету ви тоді переслідували?

— У 2014 ми були серед небагатьох видань, які рішуче і однозначно с першого дня тих подій стали на захист України.

Що стосується російськомовного контенту, газета залишилася в українському форматі, але деякі з матеріалів, які, на наш погляд, були дуже важливими, гострими і оригінальними, ми почали друкувати російською мовою.

Наприклад, ще на початку березня ми опубліковали російською мовою чудову публіцістичну статтю відомої історикині професорки Олени Стяжкіної «Прости, Росия, и я прощаю». Ми друкували російською мовою відкрите звернення донеччанина Олександра Сироти до Путіна та Януковича під заголовком «Я не верю, что это происходит в моем родном Донецке».

У квітні, коли Донецьком та областю ширилися чутки про бандерівців, якими проросійські пропагандисти залякували людей, друкували список цих фейків та спростовували їх. Про це ми теж писали російською мовою.

Я пишаюся тим, що 30 квітня ми на перший сторінці надрукували російською мовою звернення президенту Путіну від жителя Слов’янська Віктора Скрипника, нашого автора. Цей чоловік закликав Путіна забрати своїх бойовиків зі Слов’янська. І навіть після фейкового референдуму 11 травня ми встигли опублікувати ще декілька таких матеріалів.

Таким чином ми намагалися звертатися до тих, хто підтримував російську весну, і я думаю, що ми правильно робили. Ми воювали, використовуючи усю зброю, яку мали. Слово — це теж зброя і ми використовували російське слово теж.

— Біль після закриття газети вже минув?

— Останній випуск «Донеччини» вийшов перед виборами президента України, 23 травня 2014 року. Наступного тижня ми планували дати підсумок виборів, але у нас вийшла з ладу техніка, а коли ми планували наступний випуск, у видавництві з'явилися озброєні люди, і кількох редакторів з інших газет повели на допит. І ми зрозуміли, що за правилами загарбників ми грати не будемо, а працювати за українськими законами та відстоювати Україну нам не дадуть. На цьому все закінчилося.

Звичайно, що біль від таких втрат не минає, тому що це біль не за втраченим майном. Болить від втрати медіаресурсу, втрати читачів, яких ми об’єднували, які поділяли нашу українську ідею. Цих людей розкидало, розсипало, деяких не стало.

Мені боляче, що зараз Донецька область не має такої україномовної газети. Щось важливе закрилося у нашому житті.

— Проживаючи на Київщині, на кожному заході ви знаходите можливість, щоб сказати хоча б пару слів про Донеччину, і це завжді — добрі слова. Ви продовжуєте пов’язувати своє життя з Донеччиною?

— Звичайно, я слідкую за тим, що відбувається на Донбасі, живу цими подіями, хоч і на відстані. Мене часто запрошують на різні зустрічі та заходи, і я говорю про Донецьк, який я знаю, намагаюся спростовувати міфи, виступаю проти стигматизації Донбасу.

Я розповідаю про людей, які боролися за Донбас в єдиній України, які загинули, які працювали на Україну до цієї агресії. Говорити про проросійський Донбас — це дуже велика помилка. Місія журналістів — показувати, який Донбас був насправді.

Пройшло вже 7 років, і там дійсно відбувається таке, начебто України там і не було. А це ж наша земля, наші люди.

— Ваша книга «Донбасія», за вашими словами, про те, що Донбас завжди був українським. Будь-ласка, розкажіть про це?

— «Донбасія» — це майже 100 історій про людей різного віку, різних поколінь, з якими я зустрічався впродовж кількох десятиліть і які для мене символізують українців донецького краю. Вони видатні — чи своїми вчинками, чи своєю позицією, чи своєю роботою. Це позитивні люди. У книзі є історії про Василя Стуса та людей з його кола, про тих, хто створював музей Стуса на Донеччині. Про людей вчинків, наприклад, про Анатолія Водолазьского, який у Дружківці, коли місто захопили бойовики, вийшов на площу з прапором України. Є історії про воїнів-добровольців, які пішли захищати Україну. Історії захисників, поетів, героїв, волонтерів. Людей вчинків.

Ідея книги з’явилася у мене, коли я зрозумів, що ми втрачаємо наші домівки, але ми повинні не втратити пам’ять про людей, які багато зробили для свого рідного краю. Ці люди заслуговують подяки, доброго слова, того, щоб бути в нашій пам’яті. Своїм життям, своїми вчинками вони доказують, що Донбас був та є українським — і географічно, і духовно. При цьому я не хочу акцентувати на мові, тому що в книзі є історії людей російськомовних, які багато робили для України, які воювали та полягли за неї. Вони усі заслуговують на згадку.

— Що та хто залишилися у вас у Донецьку? Чи підтримуєте ви зв’язки?

— Так, там є люди з якими я спілкуюся, тому що всім виїхати неможливо. Ці люди чекають Україну, реально чекають. Всі люди там є заручниками, але від них мало що залежить. Окупанти витравляють Україну звідти усіма способами. Вважаю, що доля цих людей залежить від Кремля, але у Кремлі поки не хочуть мирного вирішення. Тому я просто підбадьорую людей, яких там знаю.

— «Найбільших негідників українці обирали на найдемократичніших виборах…» — це одна з ваших цитат. Про кого ви говорили? І яку роль відіграли ці люди в історії України?

— Я це говорив про парламентські вибори 2006 року, а потім 2007 року, коли прийшла до влади «партія Регіонів», прийшла абсолютно демократичним шляхом. А через кілька років також демократично було обрано Януковича, який потим закликав ввести російські війська в Україну. Іншого способу обирати владу, ніж демократичні вибори, у нас нема. В інших країнах теж помиляються з вибором, і потім народ за це розплачується. Розплатились ми. Йдеться про те — потрібно відповідально ставитися до свого вибору, тому що ми обираємо, власне, своє майбутнє.

— В одному зі своїх постів у соцмережі ви цитували письменника Яна Валетова: «Чуючи забагато брехні, ми вже не відрізняємо її від правди» й додали свій коментар: «І все я ж вірю в мудрий український народ!». Де сьогодні ви бачите найбільше брехні, і як це впливає на розвиток незалежності країни?

— Нинішню владу називають популістами, і з цим важко не погодитися. Люди це відчувають на собі. Можна запитувати, чому проголошується деолігархизація, а олігархи багатіють. Можна запитати, де обіцяні 500 тисяч створених робочих місць, яких немає. І багато іншого, але ми знов повертаємось до відповідального вибору. Вибір народу повинен бути більш відповідальним, виваженим. І сьогоднішнє, і завтрашнє визначає влада, але ми обрали цю владу.

— Над якими проєктами ви зараз працюєте та чи пов'язані вони з Донеччиною?

— Працюю над продовженням «Донбасії». Я думаю, що це буде «Донбасія-2», можливо з іншою назвою. Тому що вже після того, як вийшла книга, я зустрів багато людей з цікавими історіями, про які має знати загал. І я вважаю, що ці історії повинні бути у книзі, ці люди заслуговують на це. Це цікава робота, але півною мовою волнтерство, тому що книга видається своїм коштом. Держава не створює умов та не підтримує такі проєкти, хоча вони важливі.

— Чи вважаєте ви, що окупований Донбас стане частиною Незалежної України?

—  Історія не завжди передбачувана. Мало хто вірив у 1990 році, що Україна стане незалежною, але так сталося. І я вважаю, що в позитивному сенсі можна і треба надіятися і вірити, що окуповані території на сході і Крим повернуться в лоно України. Я в це вірю, хоча не можу сказати, коли це станеться, і ніхто не зможе цього зробити. Але Бог береже Україну!

2024 © Інформаційне агентство «Вчасно» — новини Донбасу.
2024 © ГО "Медіа-Погляд".

Права на всі матеріали належать ГО "Медіа-Погляд" (якщо не вказано інше) та охороняються Законом України «Про авторське право і суміжні права». Усі текстові матеріали поширюються відповідно до ліцензії CC BY-NC-ND 4.0.

Сайт створено за підтримки DW Akademie

Розроблено iDev