Володимир Жемчугов
Володимир Жемчугов родом із Красного Луча (наразі — місто Хрустальний) Луганської області. До початку війни на Донбасі він устиг добре влаштуватись у Грузії: там мав успішний бізнес, житло, друзів. Проте 2014 року повернувся до України.
«Я непогано заробляв, подорожував, насолоджувався життям, — розповідає Володимир Павлович. — Але після вторгнення Росії на Донбас вирішив повернутися на батьківщину. Розумієте, переживши війну в Грузії, побачивши все на власні очі, я б не зміг стояти осторонь тоді, коли ворог прийшов до мене додому. А на Луганщині, у Красному Лучі, був мій рідний дім. І я пішов захищати його, родину, маму, сестер — усе, що було мені дорогим. До того ж помандрувавши світом і подивившись, як живуть європейці, я збагнув, що ми повинні йти їхнім шляхом, аби мої діти могли жити так, як у Європі».
Володимира Жемчугова називають українським партизаном — диверсії проти бойовиків він улаштовував просто в тилу ворога, на окупованій території Луганської області. Фактично протягом року, від кінця грудня 2014-го до кінця вересня 2015-го, він здійснив 30 спеціальних операцій зі знищення військових об’єктів окупаційних військ. Окрім іншого, це було пошкодження дев’яти ділянок залізничного полотна, які супротивник використовував для транспортування зброї, військової техніки, боєприпасів з території РФ до тимчасово окупованих районів Донецької та Луганської областей.
29 вересня 2015 року Жемчугов виконував чергове завдання: необхідно було знеструмити російське ГРУ в Луганську. Будівля живилася енергією від двох ліній електропередач, й одну з них він мав підірвати.
«Я прийшов, замінував лінію, поставив час вибуху — наступного дня. Коли закінчив, побачив на дорозі колону „Уралів“, вони ночами возили боєприпаси. Я подумав, що мене можуть помітити, тож пішов в іншому напрямку, не туди, звідки прийшов. У траві зачепився за щось ногою, почув звук і зрозумів, що це спрацював детонатор на „розтяжці“. Устиг прикрити себе руками, а наступної миті пролунав вибух», — розповідає Володимир.
Він зазнав тяжких поранень, утратив кисті обох рук і практично осліп. У непритомному стані його забрали бойовики, котрі проїжджали повз місце вибуху. Наступного дня злетіла в повітря лінія електропередач, і тоді терористи зрозуміли, що поранений до цього причетний. Спочатку його тримали у шпиталі в Луганську, а від 30 травня 2016 року — у Луганському СІЗО, де Володимиру Жемчугову довелося пережити численні допити й тортури.
«Я потрапив у полон 29 вересня 2015 року, а перший зв’язок з Україною був тільки в січні 2016-го. Добрі люди в госпіталі потайки давали мені телефон, щоб я міг побалакати з дружиною. Вона мене запевнила, що бореться за мене. І це давало надію, бо в полоні мені казали, що в Україні про мене вже давно забули, — зазначає Володимир Павлович. — Був шалений психологічний тиск: «Бачиш, ти нікому не потрібен, ти досі тут лежиш».
17 вересня 2016 року Володимира Жемчугова звільнили з полону й одразу ж відправили на лікування до Німеччини. 21 січня 2017-го йому надали звання Героя України.
Після лікування він узявся за громадську діяльність. У 2018−2019 роках був радником у Міністерстві інформаційної політики з питань патріотичного виховання молоді, працював з родичами полонених, які не могли отримати державну підтримку.
А нещодавно Володимир Жемчугов увійшов до складу української сторони СЦКК як учасник переговорів з гуманітарних питань.
«Мені належить комунікувати з представниками окупантів, з місцевим населенням як на тимчасово окупованих, так і на підконтрольних територіях, — каже Жемчугов. — І в жодному питанні я Україну не зраджу».
Матеріал надано «Донбас Інформ» зі спецвипуску до Дня Захисника України