Оксана Макарова — підприємиця, переселенка з Маріуполя та дружина військового, який боронить Україну. Виїхала із палаючого міста з маленьким сином на руках. Зараз живе на Волині та шиє спорядження для військових.
Оксана Макарова шиє військове спорядження / фото з архіву підприємиці
Війна змусила українців покинути свої домівки, особливо тих, чиї міста зараз під окупацією. Оксана Макарова залишила дім у Маріуполі та виїхала з маленьким сином до Луцька. Нині її чоловік боронить Україну, а вона шиє спорядження для військових.
«Я родом із Маріуполя, чоловік теж — він ветеран. До 24-го ми жили спокійно. Я була в декреті, чоловік — кадровий військовий, маленька дитина, власна квартира. Все добре. Після 24-го чоловік поїхав на війну. А ми з сином залишалися вдома до останнього», — розповідає Оксана в інтерв'ю «Вчасно».
Оксана з чоловіком жили біля того самого драматичного театру, на який 16 березня окупанти скинули бомбу. Вона покинула свою квартиру ввечері 15 березня.
«Я сподівалася, що до нас не дійде, що все стихне, — каже Оксана. — Зв'язку не було, ми не розуміли, де хто знаходиться. 15 березня я ухвалила рішення, що треба виїжджати. У моїй квартирі вже повилітали вікна. Було дуже холодно, дитині на той час було майже півтора року. Мені потрібно було якось готувати йому, переодягати. На вулиці все горіло, доріг не було, машини не їздили».
Оксана з дитиною переїхали до друзів у Приморський район. Але це було помилкою, бо саме в той день там почалися бої. Поруч була військова частина.
«Зв'язку з чоловіком не було, ми домовилися, що я поїду з міста тільки з „Червоним Хрестом“, але так не сталося, — розповідає жінка. — Ніхто не казав про коридори евакуації. Тому ми на свій страх і ризик 18 березня сіли зранку в машину і поїхали».
За словами Оксани, вона виїхала без речей. Взяла лише найнеобхідніше для дитини. У автомобілі було лише півбаку бензину, жінка хвилювалася аби вистачило доїхати до Запоріжжя.
«Цілий день ми їхали до Запоріжжя, — додає Макарова. — Вже коли виїхала, з’явився зв’язок, то я набрала чоловіка і сказала, що ми у відносній безпеці. Це був дзвінок всього нашого життя. Чоловік думав, що нас вже немає в живих, бо 18 березня — це дуже пізно для Маріуполя, там вже точилися запеклі бої».
Виїхавши до Запоріжжя, Оксана написала у соцмережах, що вони живі і з ними все добре. Їй написали люди із Луцька, вони запросили жінку жити до себе.
«Невідомі люди нам написали з Луцька, із одного села, що в них є хата і вони нас чекають, — каже вона. — Нас було 10 осіб, які виїхали з Маріуполя із собакою, двома котами та п’ятьма кошенятами. Такою ж компанією ми поїхали до Луцька. Їхали три дні».
Жінка наголошує: точно знала, що залишиться в Україні.
«Тут на Волині я відчуваю себе спокійно і як вдома. Нас дуже підтримали люди. Вони привозили нам картоплю, одяг дитині, все що могли. І дім, що нам дали, був у доброму стані».
Після адаптації жінка вирішила створити для себе і чоловіка майстерні. Вона подала заяву на грант за програмою єРобота.
«Я хотіла, щоб коли чоловік повернеться із війни, у нього була майстерня для його хобі — пошиття виробів зі шкіри. Бо на війні дуже важко і морально, і фізично, тому я планую після завершення війни занурилися з ним в атмосферу роботи. Кошти за грант я вже отримала, зробила собі майстерню по епоксидній смолі. А чоловіку почала купляти для майстерні машинки».
Оксана почала шити військове спорядження, коли воно було необхідне коханому.
«Нічого я не могла ні купити, ні попросити, бо на початку війни кількість військових збільшилася, і всім було необхідне спорядження, — каже Оксана. — Я звернулася до ветеранського фонду, і вони допомогли купити мені швейну машинку. Тоді я почала шити спорядження чоловіку. Я це робила ще у Маріуполі, й чоловік цим займався трохи. Спочатку шила для нього, потім для побратимів. Запит був великий. Згодом взяли приміщення і найняли двох дівчат».
Оксана отримала грант у серпні минулого року, а гроші прийшли лише у січні. До цього вона домовлялася, аби їй наперед дали приміщення для роботи.
«Грошей було мало, я чекала їх. Тому ходила та домовлялася і щодо тканини, і щодо машинки, і щодо приміщення. Нині всі свої сили я спрямувала на швейний цех. Майстерня з епоксидної смоли не працює. Я сама фізично не встигаю бути і там і тут», — говорить Оксана.
Фото з архіву підприємиці
Зараз в цеху працює п’ятеро людей, замовлень чимало. Чоловік з фронту допомагає дружині, підказує як краще шити, аби було зручно.
«Стараємося робити якісно, шиємо з американської кордури та німецької фурнітури, — розповідає підприємиця. — Ми починали шити з маленьких підсумків, плитоносок, а зараз вже робимо снайперські рюкзаки, медичні, для дронів. З’явилися пояси для мінометників, вони складні, але вже першу партію відшили».
За словами Оксани, спорядження коштує недорого. Наприклад, сумку, яка вартує десь 3 тис. грн, віддають за 800.
«У нас самоутримання: платимо за оренду, робітникам заробітну плату. Я ФОП і плачу податки. Тому ціну на товар ставимо не високу, доступну», — розповідає Оксана.
Нині для виробництва збільшують приміщення, планують купити ще швейні машинки. Коли закінчиться війна, Оксана хоче продовжити шити спорядження, але туристичне.
«Я зрозуміла, що треба займатися тим що тебе надихає, бо життя одне. Я дуже рада, що у мене є така можливість, але я сама приділяти увагу обом майстерням не можу», — розповідає підприємиця.
Жінка хоче повернутися до рідного міста, але не відразу після його деокупації та завершення бойових дій.
«Я дуже сумую за Маріуполем, — каже Оксана. — Перший рік навіть порівнювала Луцьк і Маріуполь, але це помилка — вони по-своєму особливі. Коли знесли драмтеатр, я для себе вирішила і зрозуміла, що дороги додому немає. Моїх квартир не лишилося. Коли Маріуполь повернеться під контроль України, то він швидко не відбудується. А я маю дитину, яку треба навчати, і повезти її у таке небезпечне місто не можу. Але ми мріємо, що обов’язково повернемося у Маріуполь».
Військове спорядження/ фото: tetrapod_mrpl
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!