Чи варто вже зараз готувати підґрунтя для створення музеїв окупації України, які б містили всебічну інформацію про злочини російської армії, вчинені на теренах нашої країни — думки музейників з різних регіонів.
Деокуповане Богородичне / ілюстративне фото з архіву "Вчасно"
Перебуваючи у відрядженні в Ризі, ми з колегою мали нагоду відвідати Музей окупації Латвії, облаштований у модерновій будівлі в самому центрі міста. Через статичні та інтерактивні експонати в музеї різнобічно розкриті ті жахи, які пережили латвійці під час панування тоталітарних режимів. Це тисячі документів, світлин, письмових, усних і матеріальних свідчень, що відображають історію країни від 1940 до 1991 року, а також пам’ятні речі з місць ув’язнення і так званих спецпоселень. Уся експозиція поділена на три частини, які охоплюють періоди як радянської, так і нацистської окупації країни.
Від побаченого та прочитаного — мурахи та холодок по шкірі, адже багато в чому події минулого дружньої до нас країни резонують із тим, що переживаємо ми з 2014 року. Карцери, депортації, тортури, розправи з рухом опору, нищення творчої еліти, насильна паспортизація населення — ті методи, якими користувалася радянська влада, цинічно адаптувала сучасна росія.
Цей музей включений до державного дипломатичного протоколу Латвії, тож його відвідування є обов’язковим для іноземних державних діячів, дипломатів та членів міжнародних організацій.
Візит туди наштовхнув на роздуми — чи варто вже зараз готувати підґрунтя для створення одного чи одразу кількох регіональних музеїв окупації України, які б містили всебічну інформацію про злочини російської армії, вчинені на теренах нашої країни. Свідчень, документів, фотографій та відео багато навіть у відкритих джерелах. Головне завдання — зібрати це все й зберегти. Журналісти «Вчасно» розпитали музейників з Донеччини, Луганщини та Дніпропетровщини щодо їх бачення, яким має бути такий музей.
Директорка історичного музею ім. Дмитра Яворницького в Дніпрі Юлія Пісчанська після нещодавнього вступу до аспірантури якраз працює над темою створення та існування музеїв окупації. На її думку, вже зараз можна збирати розповіді тих, хто пережив жахи війни. Натомість більшість матеріальних доказів зараз отримати складно через те, що вони є частиною слідчих дій.
«Я думаю, ми маємо створювати музеї із таким посилом «never again» — «ніколи знову». Те, що зараз відбувається на теренах країни — це геноцид. Він може бути невизнаний офіційно іншими країнами, але ми, українці, знаємо, які тортури проходили наші співгромадяни в місцях, які буквально можна назвати концтаборами. Ізюм, Буча, Ягідне, де просто велику кількість людей тримали в невеликих приміщеннях, і вони помирали від браку повітря. Ми не говоримо навіть про відсутність їжі чи ліків, люди помирали просто від браку повітря. Ми не можемо навіть собі уявити цей пережитий жах.
Але хтось має починати фіксувати та досліджувати це. Я розумію, що зараз в нас немає, наприклад, можливості мати якісь матеріальні свідчення та докази, тому що вони є частиною процесів у правовій сфері. Але ми можемо мати приклади усних історій — це свідчення та спогади людей, які пережили ці тортури, інтерв'ю та фотографії — і з цим можна працювати вже сьогодні. Спілкуватися зі свідками, звісно ж, треба так, аби не викликати ретравматизацію та не завдати шкоди", — розповідає вона.
Юлія Пісчанська
Крім того музейниця вважає, що окремі деокуповані населені пункти, розбиті російською армією, можуть бути «законсервовані» та залишені в такому вигляді для наочної демонстрації жорстокості, на яку здатна росія. Як музеї під відкритим небом. Під час розмови лунали приклади Богородичного та Лимана на Донеччині, де знищено від 80 до 90% комунікацій та інфраструктури.
«Певні локації будуть музеєфіковані в залежності від бажання власників», — зазначає вона.
Розбите Богородичне на Донеччині
Розбите Богородичне на Донеччині
При цьому зібрана інформація може бути націлена якраз на громадян інших держав, які далекі від розуміння того, що проживають українці. Пані Юлія розповідає про такий випадок:
«Я приїхала до Варшави, викликала таксі, водій чує, що я розмовляю українською і питає: „Так що там у вас, є війна в Україні? Бо мені друзі з Києва пишуть, що все окей“. Я кажу: „Знаєте, я нещодавно була в Києві, вийшла з потягу і нас пів години протримали в укритті через те, що працювала ППО, збивала ракети, лунали вибухи. Що значить немає війни в Києві? Війна є навіть у Львові, куди прилітає, і лунають тривоги“. Тож, з контексту війни не можна випасти. Ми багато говоримо про війну, і коли приїжджаємо закордон — теж говоримо про війну. Та іноді ми не зустрічаємо емпатії, тому що коли це не стосується тебе безпосередньо — ти можеш вибудувати дистанцію, яка захищатиме твою психіку».
У Слов’янську на Донеччині вже виділена земля для музею російсько-української війни, розповіла Євгенія Калугіна — директорка Слов’янського краєзнавчого музею. До прикладу, в 2020 році розроблявся пілотний проєкт «Музей російсько-української війни» — його планували реалізувати в одному з передмість Слов’янська, де у 2014 році розгорнулись запеклі бої сил Антитерористичної операції проти незаконних збройних формувань. Йшлося про гору Карачун та декілька локацій у селищі Семенівка поблизу.
«Я думаю, це питання часу. Коли закінчиться війна, буде зроблено дуже потужний музей. І включаючи наративи окупації та деокупації. Взагалі нам потрібно заглиблюватися в історію, адже цей конфлікт не сьогоднішній і не дев’ятирічний, він дуже глибокий, може ще часів, поки монголи до нас не прийшли. Бо ми знаємо, що спадкоємицею Золотої орди є російська імперія», — зазначає музейниця.
Євгенія Калугіна
Натомість директорка Луганського обласного краєзнавчого музею Олеся Мілованова вважає, що окрім вивчення історії та археології краю, після деокупації Луганщини слід створювати вузькопрофільні музеї, які розповідатимуть про особливості кожного населеного пункту області.
«Я погоджуюся, що дуже важлива ідея — створити, наприклад, у своєму регіоні музей окупації. Знаєте, у Польщі я вже кілька разів перебувала з візитами до музеїв, що включали знайомство з директорами, колективом, експозицією та загалом роботою установ. Мені дуже подобається, що в них вузькопрофільні музеї — немає лише краєзнавчих та історичних. У них є Музей окупації під час Другої світової війни, Музей історії польських євреїв POLIN, Музей етнографії, Музей Варшавського повстання та багато інших».
Пані Олесі цілеспрямовано працювала над темою перепрофілювання музеїв Луганщини.
«У кожної громади області є своя цікава історія. Біловодськ — кінна столиця України. Чому музей там має бути краєзнавчим? Чому не акцентувати увагу на цій темі та цих традиціях? Новоайдар — це унікальне місце, в якому жилі українці, росіяни, євреї, білоруси, німці, лемки — і всі на такій маленькій території. Музей там — це неймовірна колекція етнографії. Тобто, Луганський обласний музей може все об'єднувати та воєдино розповідати про історію регіону. А музеї по містах можуть фокусуватися на чомусь конкретному. І ми, звісно ж, маємо зафіксувати все те, що відбувалося тут під час окупації».
Олеся Мілованова
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!