«Головне — не дати людям повірити, що тут буде «руський мир», — пресофіцерка Авдіївської ВЦА

«Поряд падає… не знаю, чи зможу наразі говорити. Зовсім поряд. Давайте наберу пізніше», — каже схвильований жіночий голос у телефоні, і зв’язок обривається. Через декілька хвилин дзвінок: «Все, можу говорити». Саме так ми почали записувати інтерв’ю з пресофіцеркою Авдіївської ВЦА Вірою Хоменко.

Авдіївка Донецької області знаходиться майже на лінії фронту, останнім часом місто щодня потрапляє під вогонь російських окупантів. «Повітряна тривога!», «Відбій повітряної тривоги!», «Повітряна тривога!», «Відбій повітряної тривоги» — багаторазово на добу отримують повідомлення мешканці міста.

18 березня ворожий снаряд зруйнував частину приміщення Авдіївської ВЦА. Але її керівник Віталій Барабаш та його основна команда залишаються на місці та продовжують працювати.

Наслідки обстрілу Авдіївської ВЦА

«Ми на роботі кожного дня. Сьогодні поки не можу з дому вийти. Тільки намагаєшся ногою ступити, поряд починають падати снаряди, — розповідає Віра Хоменко.

Вчасно: Як вам вдається працювати в таких складних умовах? Що вдається зробити?

— У нас дуже відповідальний та сміливий голова ВЦА, який, попри складну ситуацію, дуже завзято і оперативно реагує на всі події у місті. Зі свого боку ми намагаємося надавати своєчасну корисну інформацію мешканцям. До обстрілів важко звикнути, але у всіх є інстинкт самозбереження — одразу падаємо на підлогу. А коли все закінчується, радіємо, що всі живі залишилися. Але важко сприйняти те, що люди гинуть ні за що — ось вчора мирні жителі йшли на роботу вдень, впав снаряд, і одразу троє на одному місті загинули. Страшно від того, що не знаєш, коли і куди прилетить снаряд, надієшся лише на Бога.

 — У чоловіків, зрозуміло, є якесь і військове загартування, і фізична підготовка. А як ти справляєшся з цією ситуацію?

— Так, в мене немає якоїсь спеціальної підготовки. Але сьогодні мені спокійно перш за все тому, що я не змушена переживати за своїх дітей. Ще у кінці лютого відправила їх з мамою до безпечного міста. Тому зараз я хоча б не чую дитячий плач або крик, я не переживаю, що поки я на роботі, діти десь без мене у місті. Тому зараз я можу переживати лише за себе та за своє місто. Вчора я публікувала фото зруйнованого дитсадка, куди ходила моя дитина. Це важко.

— Сьогодні дуже багато різноманітної інформації щодо подій в Авдіївці. Трапляються і панічні настрої і явно фейкові. Ви якось намагаєтеся з цим боротися?

— Фейки є, але їх небагато. Адже ми оперативно даємо інформацію на офіційній сторінці адміністрації у Фейсбуці, в Телеграмі та у застосунку SmartМісто. Важливо в таких умовах давати правдиву інформацію, щоб люди не брали якісь домисли з різних груп у соцмережах та не розтягували їх один від одного. Тому ми вчасно надаємо все, що стосується ситуації в місті, розклади руху транспорту та евакуації, інформуємо про роботу комунальних служб. Було таке, що голові ВЦА писали: «А що, шляхи до Авдіївки перекриті?», ми одразу реагуємо на таке та спростовуємо. А взагалі, той, хто здатен думати аналітично, не вірить у брехню та пропаганду.

— Які настрої сьогодні у мешканців вашого місто? Адже частина Авдіївки все ж виїхала, а частина залишається попри обстріли.

— Чесно кажучи, люди чекають. Не вірять, звісно, що з містом може бути щось як з Волновахою та Маріуполем. Я теж не хочу в це вірити. З одного боку, жителі Авдіївки до кінця не усвідомлюють, що може бути настільки небезпечно, а з іншого — багатьом нікуди їхати. Сьогодні всюди небезпечно.

Адіївка після обстрілів

— Бомбосховища є у місті? Як рятуються від обстрілів?

— Так вони є, і вони облаштовані. Хтось там рятується від обстрілів, а хтось взагалі нехтує безпекою. Особисто я жодного разу не встигла туди добігти, рятуюся вдома або на роботі між несними стінами.

— Як тримається твоя психіка у даній ситуації?

— Звичайно, морально важко. Перш за все тому, що мої діти наразі ростуть без мене. Знаю, що дитина готувала мені вірш, щоб у березні подарувати. Заспокоює, що вони у безпеці і наразі проходять арттерапію. Що стосується обстрілів — важко, але у мене є купа планів на майбутнє і я хочу їх реалізувати. Страшно, коли снаряд падає поряд. Тоді морально важко. Помітила, що стала більш жорсткою, з’явилися якісь чоловічі риси у характері. Здається, стала старшою.

Моя сестра поїхала до Польщі і кличе мене теж туди. А я їй кажу — якщо всі поїдуть, хто тут буде працювати? До того ж я на своїй землі. Чого я повинна їхати? Поки є можливість — я тут. Мабуть, коли буде зовсім важка ситуація, можливо й доведеться виїхати з міста.

— Що сьогодні підтримує тебе та дає сили працювати далі на лінії фронту?

— Я оптимістка і вірю, що перемога близько. Я впевнена у наших військових, що ЗСУ стримає орків, що все буде добре. Головне зараз — нашому місту підтримувати бойовий дух, щоб не дати людям повірити, що тут буде «руський мир», який несе занепад. Що це в принципі неможливо!