«Я до цього не бачила поранених дітей і не чула, як кричать матері»: історія військового медика, яка врятувала дівчинку в Слов’янську

Журналістам «Вчасно» скромна та тиха Катя посміхається, знизуючи плечима: це, мовляв, її робота, і ніякого героїзму в цьому вона не бачить. Однак те, як медик потрапила на війну, вже заслуговує поваги та шани.

«Вийшла з підвалу й пішла на блокпост проситися в армію»

Катерина Сухенко пригадує: день повномасштабного вторгнення росіян зустріла у Києві разом із подругою. Тоді ще звичайна дівчина вимушено жила у підвалі - кілька днів, до 17 березня. Жартома Катя пригадує: ті умови вважалися люксовими й за сучасними оцінками, тому що підвал був повністю облаштований для комфортного проживання. Там була навіть душова кабіна. Однак, комфорт все ж не змусив її лишитися цивільною.

«17 березня я сказала подрузі, що йду забирати посилку на пошту, а сама пішла на блокпост зі своїм військовим квитком. Я закінчила мед, навчалася на психолога, працювала рентген-лаборантом, тому в мене військовий квиток був. І от, коли я прийшла на блокпост, сказала: „Я медик, будь ласка, заберіть мене кудись щось робити“. Усі були дуже здивовані й питали, скільки мені років (мені на той момент було 19, 20 виповнилося вже в армії). Але таки відправили у штаб, де я проходила співбесіду. Пам’ятаю, мене там усі намагалися відмовити від цієї ідеї. А коли я навіть підписала заяву на вступ у ТрО, мені кажуть: „ти зараз йдеш додому збирати речі. Але якщо передумаєш — то просто не приходиш, ми твою заяву порвемо“. Але я не передумала, зранку вже була на місці», — пригадує Катя.

І рідні, й та сама подруга були шоковані рішенням дівчини. Мама Каті, яка 21 березня святкувала свій День народження, провела всі дні з 17 березня у сльозах — не вірила й не хотіла відпускати доньку на війну.

«Мама усі п’ять днів плакала, мало того, що в неї життя поруйноване через війну, так ще й дитина з розуму зійшла. Але коли її вся медична частина привітала з Днем народження телефоном — заспокоїлася, мамі трохи полегшало», — з посмішкою розповідає Катя.

Ще до березня Катерина майже спокійно несла службу в Києві та області - на момент евакуації з Бучі їздила до людей, а потім здебільшого займалася лікуванням пневмоній і побутових травм бійців. Проте навесні 2023 року з ротацією приїхала на Донеччину.

«Спершу намагалися дістати мене з армії, але зрозуміли, що безрезультатно»

Вдома Катя з початку повномасштабної війни була лише двічі - на свій День народження та на День народження тата. Мамине свято вона пропустила. Зізнається, що батьки спершу намагалися повернути доньку — вмовляли як могли. Однак коли зрозуміли, що безрезультатно — почали робити те, чим змогли б допомогти дитині та її службі. Мама Каті пішла волонтерити — плести маскувальні сітки, збирати посилки для наших хлопців.

Медик взводу розповідає журналістам «Вчасно», що від Донеччини не очікувала легкої роботи. Розуміла, що буде складно.

«Звісно, страшно, бо ми всі - живі люди. Страшно бачити перших загиблих своїх побратимів, страшно думати про це. Але зате я вже маю кілька цікавих історій, як сусідка розповідала моїй мамі, що я тут сиджу, нічого не роблю й отримую великі гроші просто за те, що „живу“, а коли призвали її сина — прийшла питати в мами, як вона це витримує. Була ще історія, як родичі з Канади плакали, що їм погано, в них складна робота, і вимагали підтримати їх», — з усмішкою знизує плечима Катя.

Про тендітну медикиню у взводі кажуть з посмішкою — дівчина невисокого зросту з ще дитячим обличчям уже показала, на що здатна. І триматися у кризових ситуаціях, коли за крок — прірва (у прямому сенсі) — теж змогла. Змогла й врятувати дитяче життя.

Зараз Катя продовжує нести службу на Донеччині, рятуючи життя кожного, хто вимушений зіткнутися з росіянами та наслідками їхніх дій. Однак впевнена: коли закінчиться війна перемогою, коли вона повернеться додому — все буде добре. І знайдеться нарешті час на те, аби обійняти усіх рідних, які чекають свою Катю вдома у Києві.