Директор КНП «Обласна клінічна травматологічна лікарня» та НДІ травматології та ортопедії Донецького національного медуніверситету, заслужений лікарь України, доктор медичних наук, професор Володимир Климовицький
Невеличке місто Лиман серед хвойного лісу на Донеччині за 7 років стало центром травматології та ортопедії в східному регіоні. Сьогодні сюди їдуть за кваліфікованою медичною допомогою пацієнти не лише з Донеччини та Луганщини, а і з інших областей. Про те, з чого почалась ця історія, та як вона розвивалася, журналісти «Вчасно» дізналися під час бесіди з директором КНП «Обласна клінічна травматологічна лікарня» та НДІ травматології та ортопедії Донецького національного медуніверситету, заслуженим лікарем України, лауреатом державної премії, доктором медичних наук, професором Володимиром Климовицьким.
Його називають людиною-легендою, лікарем від Бога, видатним науковцем. На зустріч 69-річний керівник лікарні та наукового інституту прийшов з чергової операції, яка була вже другою у цей звичайний ранок. «Не розумію, звідки в нього стільки енергії!», — дивувався колега Володимира Гарійовича, який очікував його разом з нами біля кабінету. Коли шеф з'явився, лікар швидко вирішив з ним пару питань та теж побіг оперувати пацієнта. На день у цій клініці проводиться до 12 операцій, на місяць — приблизно 40, на рік — до 2000!
ІА «Вчасно»: У Донецької клінічної травматологічної лікарні велика історія, але в 2014 році все кардинально змінилося. Як Ви та інші медики реагували на події того часу?
— У зв'язку з високим травматизмом шахтарів Донбасу в 1953 році побудували і запустили нашу лікарню в Донецьку. Протягом ряду років це була найсильніша установа такого профілю на території колишнього Радянського Союзу. У 1956 році на базі лікарні відкрили науково-дослідний інститут травматології і ортопедії, який зараз є у складі Донецького національного медичного університету.
Взяття Криму мене дуже обурило, а потім і події в Донецьку затвердили мене в думці, що доброго не буде нічого. І я ухвалив рішення про те, що потрібно виїжджати.
У 2014 році в лікарні працювало 19 докторів медичних наук та 40 кандидатів медичних наук. Ми мали найкраще медичне обладнання в Україні і висококваліфікованих фахівців. А потім прийшла війна…
Коли все почалося, мій співробітник, який зараз є «міністром охорони здоров'я ДНР» сказав, що «наши русские братья нам помогут». Тоді я з трибуни йому відповів: «Кого ти називаєш братами?». Взяття Криму мене дуже обурило, а потім і події в Донецьку затвердили мене в думці, що доброго не буде нічого. І я ухвалив рішення про те, що потрібно виїжджати.
— Вас кликали до інших міст або країн, щоб там працювати?
— До інших країн людей мого віку не запрошують, адже там у 65 років лікарі вже закінчують працювати. Мене кликав до себе один з головних травматологів Москви, але я відповів йому, що це все одно що у 1941 році академіка Бурденка запросили б працювати до Німеччини. Це нереально, адже Росія воює з моєю країною. Я залишився тут і майже на порожньому місці ми зробили гарну клініку, де цікаво працювати.
Отримавши наказ про евакуацію Донецького медичного університету, в Лиман разом з ним переїхали науково-дослідний інститут травматології і ортопедії та обласна травматологічна лікарня.
— Як відреагував колектив на Ваше рішення переїхати на підконтрольну територію України та відновити медичну установу на новому місці?
— Одні погодилися беззастережно. Інші залишилися там, маючи особисті причини. Розумієте, різні причини у людей були — у когось батьки старенькі там, хтось просто не захотів. Наприклад, коли подзвонив одному своєму колезі, запрошуючи на роботу, вже бувши в Лимані, він мені відповів, що переїде, якщо там буде висіти російський прапор. А нам не потрібен цей прапор, нам потрібна Україна і тільки наш український прапор. З такою позицією і працюємо.
— З якими проблемами довелося зіткнутися на новому місці тоді у 2014 році?
— Довелося відновлювати все «з нуля». Я приїхав до Лимана, в руках у мене був лише статут підприємства. Довго шукали приміщення і знайшли його у залізничній лікарні Лимана. Дуже переживали — чи будуть у нас пацієнти. Залишивши все обладнання в Донецьку, всі сили направили на оснащення нашої установи.
На сьогодні ми технічно оснащені не гірше, ніж були в Донецьку, навіть в деяких питаннях краще.
Отримали підтримку від обласної держадміністрації. Також допомогли колеги з Харкова, Дніпра, Києва. На сьогодні ми технічно оснащені не гірше, ніж були в Донецьку, навіть в деяких питаннях краще. У мене в Донецьку був великий гарний кабінет, тут теж такий був, але я віддав його під кабінет комп'ютерної томографії, а сам розмістився у палаті — теж нормальне робоче місце. Головне — інше наші фахівці сьогодні роблять унікальні операції. Наразі у лікарні і в інституті за європейськими стандартами працює відділення мікрохірургії кисті, відділення кісткової патології, поєднаної травми, нейрохірургії, відділення дитячої травматології.
— До вас сьогодні приїжджають лікуватися люди з окупованої території нашого регіону?
— Так. Приймаємо пацієнтів з усіх регіонів України, в тому числі з непідконтрольних територій. Адже для нас це Україна.
— В чому унікальність ваших співробітників? За що найбільше їх цінуєте?
— По-перше, вони приїхали сюди на Донеччину — прифронтовий регіон. По-друге, всі розуміють, щоб працювати в Лимані, необхідно робити ті речі, які не роблять ніде. Необхідно освоювати спеціальність на дуже високому рівні. Тому вони постійно підвищують свою кваліфікацію не тільки в Україні, а й з-за кордоном. У нейрохірургії ми маємо унікальне обладнання, такого в країні всього три: у нас і у двох приватних клініках. Тому наших лікарів дуже цінують. Ми налаштовані на те, що в умовах роботи в маленькому місті у нас повинно бути все найкраще. Найкращі спеціалісти, найкраще обладнання, тоді до нас будуть їхати люди.
— Як вам вдається залучати молодь? Сьогодні у вашому медичному закладі працюють висококласні спеціалісти та багато інтернів.
— Розумієте, розвинута молодь добре розуміє, що саме в нашій клініці можна отримати гарну практику. Молодого медика не до всього допустять у великому місті, а у нас допускають. І ті, хто хоче дійсно чомусь навчитися, приходять до нас. І працюють, добре працюють.
— Про що Ви сьогодні мрієте? Які цілі ставите?
— Я хочу, щоб наша клініка стала найкращою в країні. Для цього необхідно приміщення та збільшити колектив. Я вважаю, що необхідно зупинити медичну реформу, яка знищує колективи. На сьогодні в клініці працює 350 співробітників, але 70 вже скоротили — це все результат так званої реформи.
Я дуже хочу, щоб мої фахівці працювали із задоволенням тут, і не поглядали на перспективу великих міст.
Звичайно, нам добре допомагає Донецька обладміністрація. Але дивує те, що найпотужніший медичний заклад переїхав і почав працювати практично на порожньому місці, і за цей час жоден міністр жодного разу не приїхав і не подивився — а що ж там робиться, як вони працюють, може якась допомога потрібна? Це ж не мегаполіс де всього достатньо, це маленьке місто на воюючій Донеччині. І для того, щоб триматися на плаву, необхідно докласти багато зусиль. Насамперед багато працювати, що ми і робимо щодня. Я дуже хочу, щоб мої фахівці працювали із задоволенням тут, і не поглядали на перспективу великих міст.