Із вчителів і музикантів — у військові: історії морпіхів, які захищають Україну на Донбасі

«Військові повинні бути сильними та витривалими. Це невіддільна частина професії»

СаничМорпіх «Санич» виконує бойові завдання у складі 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. А як громадське навантаження (так це називає сам «Санич») здійснює спортивну підготовку бійців. Тренування проводить на стадіоні, а також в імпровізованому спортзалі, де практично всі тренажери є саморобними.

«Ім'я майстра назвати, на жаль, не можу, але це справжній талант — уміє змайструвати все, що завгодно, — каже морпіх. — Ось, наприклад, гриф треп (спортивний снаряд для виконання силової вправи „станова тяга“, — ред.). У класичному варіанті він, звісно, має зовсім інший вигляд. А в нас його зроблено з підручних матеріалів у суворому морпіхівському стилі. Бійці залюбки приходять тренуватися до спортзалу. Це не „зобов'язалівка“, заняття відбуваються тільки з власної волі. Але військові повинні бути функціональними, сильними та витривалими. Це частина професії».

За словами «Санича», спортом він займається все життя. А зараз ще й здобуває профільну освіту за фахом «Здоров'я людини», бо планує стати спортивним реабілітологом. Каже, що хотів би опанувати ерготерапію — напрямок у медицині з відновлення організму після тяжких травм або хвороб.

«Особливість у тому, що ерготерапевти працюють комплексно, реабілітують людину не лише фізично, а й психологічно, — пояснює „Санич“. — Працюють і з тілом, і з мозком. Це дуже актуально для бійців, котрі на війні зазнали поранень чи бойових травм».

«Після демобілізації рік був удома. Але на душі було неспокійно, і я повернувся до армії»

Нестор«Позивний — «Нестор», — усміхається боєць 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського на запитання, як його відрекомендувати. Петро Іванович, як і легендарний командувач Революційної повстанської армії України Нестор Махно, родом з Гуляйполя Запорізької області. Звідси й походить його позивний. За професією він є диригентом народного хору. До війни керував місцевим рок-гуртом.

«Під час першої хвилі мобілізації я тільки спостерігав за подіями, — розповідає військовослужбовець. — Хотів потрапити до добробату, але не склалося. У другу хвилю мене, хоча й обіцяли, не призвали. Потім я вже сам прийшов до військкомату зі словами: „Та скільки ж можна чекати?!“ І під час третьої хвилі мобілізації потрапив на Донбас — до 55-ї окремої артилерійської бригади „Запорізька Січ“, до 3-ї гаубичної батареї. Ми працювали в напрямку Іловайська, знищили дві танкові колони регулярної російської армії, колону ворожої техніки з підвезенням боєприпасів і палива, кілька мінометних батарей. Однак через те, що не могли маневрувати — не було дозволу, уранці 25 серпня 2014 року нас розбомбили».

Додому «Нестор» повернувся 2015 року, а вже 2016-го підписав контракт зі Збройними Силами України й отримав берет морпіха.

«Рік був удома. Але на душі було неспокійно, і я повернувся до армії, — каже Петро Іванович. — Хотілося б, аби люди розуміли, що на передовій ми не через зарплату. Коли чуєш таке, виникає бажання запитати: „За які гроші можна погодитися щодня бути під прицілом ворога?“ Ми прийшли сюди, щоб захистити рідну землю, свою країну. І не можна забувати про те, що війна все ще триває».

ЧИТАЙТЕ: «Війна змусила переглянути ставлення до багатьох речей», — «кіборг» Павло Чайка про реабілітацію та підтримку ветеранів

«Я зрозумів, що відповідати на запитання учнів „Як там в АТО?“ матиму право, тільки якщо сам туди піду»

ГригоровичЗа плечима в морського піхотинця, старшого прапорщика «Григоровича» чимало років військової служби. 2002-го Олександр Григорович Ліннік вийшов на пенсію й, як йому тоді здавалося, завершив кар’єру військового. А 2003-го почав викладати дисципліну «Захист Вітчизни» в закладі профтехосвіти в рідному Бердянську.

До предмета ставився не просто, як до роботи. Окрім знань і навичок, які він охоче передавав учням, Олександр Григорович навчив їх, мабуть, найголовнішого — готовності захищати свою країну, якщо в тому виникне потреба.

«Я робив акцент на виховній та патріотичній роботі з молоддю. Упевнений, що цьому необхідно приділяти більше уваги, як і військовому вишколу, — зазначає „Григорович“. — Усю матеріально-технічну базу з військового вишколу у школах було знищено ще в 1990-х роках, тому наочне приладдя доводилося винаходити самостійно. Ми, приміром, власноруч виготовляли макети автоматів. На моїх уроках учні й окопи копали, і бруствери робили, і рукопашним боєм займалися».

Коли почалася війна на Донбасі, діти, звісно, не могли лишитися осторонь того, що відбувалося. Вони дедалі частіше ставили запитання, а Олександрові Григоровичу було все складніше на них відповідати.

«Я зрозумів, що відповідати на запитання учнів „Як там в АТО?“ матиму право, тільки якщо сам туди піду, — зізнається він. — 2016 року сказав директорові училища, що збираюся до військкомату. Я мав на власному прикладі довести, що захищати рідну землю можна й потрібно в будь-якому віці. Пройшов медкомісію, поправив здоров’я — і служити».

ЧИТАЙТЕ: «Принаймні допоможу іншим дітям», — батько загиблого на Майдані сина підтримує бійців на передовій

У 55 років Олександр Ліннік одержав берет морського піхотинця та підписав контракт із 36-ю окремою бригадою морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. А разом з ним те саме зробили й тринадцятеро його колишніх учнів!

«Юнаки та дівчата віком від 18 до 23 років, — з гордістю каже „Григорович“. — Усі ми опинилися в одному батальйоні. Знаєте, я все життя працюю з молоддю. І мені дуже приємно, що мої учні про мене не забувають навіть після завершення навчання. У День народження, День захисника України багато з них телефонують, пишуть, вітають».

Після закінчення строку контракту Олександр Григорович планує, як і раніше, викладати.

«У травні наступного року мені мине 60 років. Тому моя служба добігає кінця. До того ж директор телефонує та просить повернутися на роботу», — сміється він.

Матеріал надано «Донбас Інформ» зі спецвипуску до Дня Захисника України