Кіборг Павло Чайка, який відбув дві ротації у ДАПі, сьогодні мріє організувати український ветеранський марафон. До Дня Захисника України ветеран АТО розповів про те, як захищав Україну, а сьогодні допомагає ветеранам війни на Донбасі.

Павло Чайка
Павло Чайка
Павло Чайка — капітан Збройних Сил України. Воював у складі 79-ї окремої десантно-штурмової бригади. Був поранений під Червоним Лиманом, однак проходити реабілітацію відмовився, а повернувся на фронт. Відбув дві ротації в Донецькому аеропорту, брав участь у боях за Дебальцеве. У 26 років став повним кавалером ордена «За мужність», третім за всю історію АТО.

В Інтернеті «гуляє» розповідь про те, як Павло Чайка виходив з оточення під Мар’їнкою на «КамАЗі», який він буцімто відбив у бойовиків.

«Виходив, — підтверджує Павло, — але відбили його ще раніше, а мені… подарували (сміється, — ред.). Сталося все так. Мій розвідвзвод їздив на чотирьох «уазиках». Ну як, на чотирьох… Один згорів у засідці, куди я потрапив, два не їздили… Справним був тільки один. І коли я після першого поранення повернувся з госпіталю до Закітного (село біля Ямполя в Донецькій області, — ред.), то побачив, що мої пацани їздять на «ЗІЛі». «Дали машину, щоб ми всі до кузова вмістилися», — кажуть мені.

А я дорогою до Закітного на висоті, де стояла наша артилерія, побачив «КамАЗ» — обшиті металом борти. Словом, російська військова техніка. Як виявилося, під час бою наші хотіли його спалити, проте досвідчений старшина сказав, щоб чіпляли до нашого БТРа й везли до нас. У тому «КамАЗі», до речі, було чимало зброї: кілька мінометів, боєприпаси, ручні зенітні комплекси. Гарний трофей!

Однак потрібно було його ремонтувати — колеса були пробиті. Я підійшов до комбата: «А можна мені «КамАЗ»? Він відповів: «Якщо зумієш за кілька годин полагодити, забирай». А нам якраз треба було виїжджати до Зеленопілля. Я сказав своїм водіям: «Робіть, що завгодно, але машина за три години повинна бути на ходу».

При цьому був наскільки впевнений у хлопцях, що, поки вони ремонтували, спокійно завантажував речі до «КамАЗа». І ми на ньому таки поїхали! Гальма реагували через раз, один міст не працював, увесь час закипав… Та все ж дісталися. Згодом нам його волонтери в Миколаєві полагодили, машинка досі служить".

Павло зазначає, що війна змусила його переглянути ставлення до багатьох речей.

«Психологічно став стійкішим. У мене відбулася переоцінка цінностей. Зараз розумію, що головне — не матеріальні блага, а життя та здоров’я, — звіряється він. — Я займаюся легкою атлетикою, ходжу в Києві на тренування разом з іншими ветеранами. І бачу колосальну силу духу людей, які на війні втратили руки, ноги (Вадим Свириденко*, наприклад), але теж біжать. Тож яке я маю право після цього нарікати на життя?»

2018 року Павло Чайка взяв участь у марафоні морської піхоти США. Каже, що ця подія його неабияк надихнула.

«Хочу організувати український ветеранський марафон, — зізнається він. — Розумієте, цінність таких проєктів не так у спортивних досягненнях, як у психологічній мотивації»

Ветерани мають можливість поспілкуватися, згадати, підтримати одне одного, обмінятися контактами, налагодити зв’язки, які можуть допомогти, приміром, у працевлаштуванні.

Не можна забувати й про родини тих, хто загинув на війні. Для них участь у таких заходах теж є вкрай важливою, бо свідчить про те, що подвиг їхніх рідних не забуто.

За словами Павла Чайки, ті, хто повернувся з фронту, дуже потребують психологічної підтримки. Однак працювати з ветеранами повинні професіонали.

«Це має бути кваліфікований фахівець, котрий знає специфіку роботи з посттравматичним синдромом, має певні уявлення про бойові дії», — упевнений військовий.

«Недостатньо просто закінчити факультет психології, щоб сказати: „Я вас розумію“. Як ти можеш зрозуміти людину, яка бачила пекло? І, щиро кажучи, ветерану значно простіше спілкуватися з таким самим, як він».

Бійцям, котрі зараз на передовій, Павло Чайка бажає повернутися додому живими та здоровими.

«Нехай знають, що ми — ті, хто був там і повернувся до цивільного життя — у тилу намагаємося допомагати, чим можемо, — додає він. — І якщо буде потреба, готові взяти зброю в руки та стати з ними в одну лінію, в один окоп».

*Вадим Свириденко до війни працював у відділі маркетингу в редакції однієї з газет у Києві. Був мобілізований улітку 2014 року. Як військовий медик брав участь у боях за Щастя та Дебальцеве у складі 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.

Зазнав поранення під час спроби вивести з оточення бійців на блокпості «Балу». Коли його з побратимами евакуювали, машина підірвалася на міні. Кілька діб пролежав на 20-градусному морозі. Вадима фактично без ознак життя знайшли бойовики й вирішили передати його українській стороні — з обмороженнями 4-го ступеня та сепсисом. Медики врятували його, але обморожені кисті рук і стопи довелося ампутувати. 2016 року Вадим

Свириденко представляв Україну на марафоні морської піхоти в США. А у вересні 2018 року на «Іграх нескорених» у Торонто виборов бронзову медаль у змаганнях з веслування на тренажерах. Вадим Свириденко є Уповноваженим Президента України з питань реабілітації учасників бойових дій.

Матеріал надано «Донбас Інформ» зі спецвипуску до Дня Захисника України

АТО, Чайка, війна, ветерані

Додати коментар