Мама загиблого героя зізнається, що ще з 2014 року стримувала сина — той рвався на війну, аби відновити справедливість та повернути захоплені території України.
Фото з особистого архіву родини
Людмила Савицька, мешканка Селидового та мама загиблого героя Назара Савицького, пригадує: з дитинства її син до останнього стояв за правду та справедливість. Це почалося ще з дитсадка, коли свою позицію він виборював ледь не стусанами «недругів», і тривало до дорослого віку. А особливо проявилося тоді, коли частину території України захопили росіяни та віддали сепаратисти.
«Це була богом дана дитина. Такі чорні оченятка, ямочки на щічках, приваблива посмішка з самого моменту народження… У 2002 році син пішов до дитсадка у Мирнограді. Понад усе він тоді любив дивитися новини, і коли приходив у садочок — розповідав їх усім з таким захватом та емоціями!.. Усі його слухали, а вихователька розповідала, що він навіть групки дітей навколо себе збирав», — каже донеччанка.
У Селидове вона разом із сином та новим чоловіком, вітчимом сина, переїхали у 2006. Тоді Назар навчався у школі № 6 і, посміхається мама, завжди був борцем за справедливість. Навіть коли доводилося доводити це силою — не відступав. І ще зі шкільних часів став футбольним фанатом, займався східними єдиноборствами й навіть здобув першість на всеукраїнських змаганнях.
«Назара ніколи не можна було переконати, вмовити ухвалити інше рішення. Як він вирішив — так і буде. Тому коли син вступив у 2016 році в Запорізький університет на менеджмент, а у 2020 закінчив — після отримання диплома він пішов в армію. Тоді ж і підписав контракт зі Збройними силами на три роки, з 81 аеромобільною бригадою ДШВ. Пішов гранатометником, отримав нагороду за сумлінне виконання служби», — пригадує Людмила Савицька.
Після цього, крізь сльози розповідає жінка, він став учасником АТО/ООС. В результаті вже тоді, у юності, став ветераном, хоча народився лише у 1998 році. Отримав позивний «Зарік».
Фото з особистого архіву родини
Людмила Савицька каже, що з проросійськи налаштованими однокласниками та знайомими Назар навіть не спілкувався — в компанію завжди обирав правильно налаштованих дітей.
«Назарчик ще з перших днів у 2014 році, коли росія захопила Донецьку й Луганські області, дуже засуджував це. І мені було дуже важко його стримувати, щоб він ще тоді не вступив до добровільних формувань, щоб захищати Україну від загарбників… Назар завжди був впевнений, що Україна незламна й переможна. Пишався тим, що в ньому тече „королівська кров“, а разом з нею — й честь, незламність. Це був такий юнацький максималізм, який не був забутий, коли він подорослішав», — пригадує мама героя.
Початок повномасштабного вторгнення Назар зустрів у Житомирі, де проходив курс лідерства, але через початок великої війни звання так і не отримав. Після того ще 10 діб перебував у навчальному центрі інструктором з бойовим досвідом — навчав мобілізованих захисників.
«Командування бачило в Назарі дуже перспективного бійця, керівника. Тому коли він здобував підвищення кваліфікації - з січня 2022 до вторгнення — він хотів стати сержантом. Але не встиг. Усі 10 днів він вчив мобілізованих хлопців користуватися гранатометом, а далі їх відправляли на позиції. За кілька днів воювати поїхав і Назар», — каже донеччанка.
Відразу ж Назар став «джавелінщиком» у своєму ж підрозділі, чому був дуже радий. Деякий час він боронив рідну землю на Запорізькому напрямку, а з червня 2022 року разом з побратимами був передислокований в район Лисичанська.
«На початку липня він мені розповідав, як гарно відпрацював під час відводу наших військ із Лисичанська. Він знищив тоді ворожий танк і БМП, дуже тішився з цього. Пам’ятаю, він тоді був на емоціях, радий… А коли я питала, чи його за це нагородили — сказав, що він прийшов воювати не за це, а за Україну… Але я й так знаю, що мій син — герой. Я на той момент також служила у Збройних силах, багато ми не мали часу на спілкування. Мені було достатньо хоча б отримати позначки плюса від сина, щоб знати, що з ним усе гаразд», — розповідає Людмила Савицька.
Фото з особистого архіву родини
Нагороду за підбиту ворожу техніку Назар, щоправда, так і не отримав. З невідомих причин це не відбулося й досі.
«Після загибелі сина його побратими казали, щоб я подала на його нагородження чи зареєструвала петицію, а вони зберуть підписи… Але я цього не стала робити. Нічого просити у командування чи держави я не хочу, тим паче створювати петиції чи збирати підписи. Ніби просити, щоб мого сина визнали героєм, яким він і так є», — каже мама загиблого воїна.
13 липня 2022 року Назар Савицький загинув, отримавши несумісні з життям поранення внаслідок обстрілу з РСЗВ. Це трапилося під час виконання бойового завдання поблизу Сіверська Бахмутського району. Напередодні, пригадує донеччанка, він і прикривав відхід українських військ із Лисичанська.
«Коли Назар повернувся з завдання — командир у нього запитав: „Повториш свій подвиг?“. Син сказав — „Так“. Взяв малу групу бійців, ще двох хлопців, меншу зброю, і вони пішли тримати нашу дорогу, якою виводили хлопців із пастки. Там на них чекала засада…» — розповідає Людмила Савицька.
Людмила пригадує: після загибелі Назара його командир визнав, що служити разом з її сином було для нього честю. А замполіт — що Назар завжди виконував свою роботу — навіть під час найскладніших моментів бою, де вони стояли.
Після смерті Назара Савицького у горі лишилися його мама та сестра. Дівчинка дуже пишається братом, який був на вісім років старший за неї. І зізнається, що і його самого, і його повчань не вистачає…
«Понад усе я хочу повернути свого сина. Свою дитину… У мене ще жевріє надія, що сталася якась помилка, і колись я його ще побачу. Досі його чекаю додому, не можу прийняти, що Назарчика більше немає. Під час поховання труна була закрита — ні я, ні Аня, його сестричка, Назара не бачили. І результатів ДНК ще немає. Тому я сподіваюсь, що це якась помилка, що станеться диво… Сили дає тільки те, що я його точно колись зустріну — чи в цьому житті, чи в іншому. І ця надія дає мені сили жити», — каже мама героя.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!