Михайло Реуцький отримував поранення майже в усі частини тіла — рука, живіт, нога… Мав інвалідність та жив із болем, з яким було навіть тяжко рухатися в цивільному житті. Але пішов знову на війну — пообіцявши дітям, що повернеться до них живим — або з перемогою, або якщо буде поранений знову. Але в рідний дім до коханої дружини, сина та доньки повернувся на щиті…
Михайло Реуцький (зліва) з побратимом «Танцором» у 2018 році. Того року він повернувся до своїх рідних з АТО - і провів чотири роки у цивільному житті. Однак 24 лютого знову пішов захищати Україну.
Михайло Реуцький з позивним «Тихий» став одним із найкращих командирів взводу 93-ї бригади, який до останнього, дивом, кров’ю та надлюдськими зусиллями боровся в «котлі» у Бахмуті. Військовий загинув 18 лютого — і це, на думку його доньки, врятувало життя побратимів «Тихого», за яких він хвилювався більше, ніж за себе.
Журналістам «Вчасно» Катя, донька загиблого воїна, розповідає: тато ще з часів Майдану боровся за Україну. Боявся, що не встигне, що не зробить достатньо — і саме там його вперше мала наздогнати смерть.
«Тато пішов служити ще у 2014 році. До цього був на Майдані, пройшов Революцію Гідності, їздив з листопада. А працював у Лук’янівському СІЗО, тому був усе життя військовим, усе життя ми його бачили в формі. З листопада після роботи він постійно їздив на Майдан. Нам казав, що просто каміння там перебирав, але знаючи тата — точно не каміння він там перекладав. А їздив до Святошинської самооборони — там були його друзі. І 18 лютого він вирішив побути вдома, а не їхати на Майдан — і того ж дня розстріляли його хлопців з самооборони. Грубо кажучи, він мав загинути ще тоді, у 2014. Але загинув у 2023 році, проте все ж 18 лютого…
Пам’ятаю, як я маленька дуже хвилювалася, коли він довго не виходив на зв’язок. В один день ми не змогли до нього додзвонитися. І я почала вбивати в пошуку його прізвище, а потім запит — «прізвища померлих на Майдані»… Я намагалася знайти його хоч в якихось списках. А потім він додому прийшов" — пригадує Катя.
Знімок із сімейного архіву родини Реуцьких. Чотирирічна Катя та Михайло — майбутній командир взводу, який надлюдськими силами утримував у «котлі» частину Бахмуту.
Відразу після Майдану для Михайла Реуцького почалося АТО — він на першій хвилі призову добровольцем пішов служити в батальйон «Київська Русь». Увесь воєнний шлях він пройшов гарячими точками.
«Спершу він був на першій лінії на горі Карачун, потім були Піски, Авдіївка, Іловайськ, Волноваха, Щастя. Він був у селі Водяне біля Донецького аеропорту, коли тривала його оборона. Тоді тато з побратимами тримав навколишню лінію, були дуже близько до ворога», — каже дівчина.
Катерина розповідає, що поранень у Михайла було багато. Один із випадків стався в Маріуполі - там була позиція взводу Реуцького. Сам військовий був гранатометником. Тоді, під час бою, на нього впали дроти лінії електропередач.
«Тато тоді ледь не отримав серцевий напад (скоріш за все, думаємо, отримав, просто не зрозумів), але продовжив виконувати бойову задачу — знищувати російську техніку. І тільки коли поцілив у дві чи три машини — лише після цього втратив свідомість. Ми самі не розуміємо, як хлопці там повиживали, й вони теж не розуміють. Тому що вони там мали б живцем згоріти… Але навіть у Бахмуті, в „сірій зоні“, тато стояв за Бахмуткою (вона була позаду позицій). Навколо них були росіяни, ніби буквою П. І ту лінію вони протримали два місяці. Тато дивувався, що на них летить дуже багато, але прилітає лише поруч, а в них не можуть поцілити. І так було довгий час — тато з побратимами не могли відійти, залишалися в так званому „котлі“. Але коли його вбили — вже наступного дня звідти вивели всіх хлопців. Якби не смерть тата — то там загинули б якщо не всі, то набагато більше. Тато ніби пожертвував своїм життям, щоб врятувати хлопців», — розповідає дівчина.
Востаннє Катя говорила з татом увечері 17 лютого. Він подзвонив — і вона по голосу почула, що той дуже втомлений. Того дня до них прилетіла ракета.
«Він сказав: „у нас авіаудар“. Я запитала, як там хлопці, і він сказав, що дуже стомився — йде спати. Я зрозуміла, що хлопці загинули. А тато завжди дуже важко переносив втрати своїх хлопців, він за кожного з них стояв стіною. І коли ми з ним говорили про цей котел — пам’ятаю, він сказав: „мені головне — щоб хлопців звідси вивели живими“. А та наша розмова, остання, закінчилася словами, що ми його любимо. Тато теж сказав, що любить нас», — пригадує киянка.
18 лютого Михайло на зв’язок не виходив. Родина подумала, що вчергове якісь проблеми зі зв’язком — росіяни постійно били по вишках.
«Ми взагалі не відчули, що щось трапилося. Лише мені тато приснився уночі, але нічого я не запідозрила. А в ті дні ми з мамою збиралися відправляти йому з хлопцями посилку, думали, що смачненьке туди покласти, збирали гроші на тепловізор для взводу… А потім увечері 19 мамі подзвонили. Ми з малим сиділи в іншій кімнаті, коли почули, як мама кричить. Жахливо кричить… Я вже зрозуміла, чого. Такий крик відразу зрозумілий, чому. Але все одно була надія, що мама просто перелякалася, що тато сильно поранений. Я до неї підбігла, розумію, що вона зараз мені скаже, але в голові крутяться думки: „скажи, що він поранений“. Вона за стінку тримається, кричить, плаче: „Тата немає, вбило“. У нас тоді вдома такий крик стояв… Я в житті такого крику не чула. Звіриний… Мені здається, люди так не вміють кричати. Мені навіть важко згадувати. Я не знаю, що було страшніше — дізнатися, що тато 18 лютого загинув, чи той день, коли нам сказали…» — пригадує Катя.
Реуцькі до останнього сподівалися, що сталася помилка і їхній батько та чоловік живий. Вселяло надію те, що ніхто не бачив його тіла. Однак зрештою навіть примарна надія розбилася — помилки не сталося. Михайло Реуцький загинув 18 лютого, захищаючи Бахмут.
У розмові з журналістами дівчина пригадує: у Михайла Реуцького було поранення в обличчя. І саме такого поранення він боявся усе життя — з моменту, щойно прийшов воювати за Україну.
«Думаю, причина була в тому, що відразу було б видно, що він військовий і пройшов війну.
Раніше у тата вже сталося важке поранення в ногу — в неї потрапив уламок ще в 15 чи 16 році. Через цей уламок він сильно шкутильгав. Йому взагалі треба було з паличкою ходити, бо було важко пересуватися після поранення. І нога ще починала дуже пекти, коли він багато ходив. Але тато постійно звертав на це увагу: йому здавалося, що люди дивляться на його ногу, обговорюють це… Йому не хотілося, щоб люди думали, що він інвалід. А у 2018 році він якраз і отримав другий ступінь інвалідності. Тільки він не хотів, щоб це було клеймом. Тому дуже не хотів отримати поранення в обличчя. Але так сталося, що останнє поранення отримав саме в нього… Пів обличчя… Здається, кістки перебило вщент, носик був зламаний… Йому прилетів уламок в обличчя й шию. Смерть його наздогнала".
Катерина пригадує: здоров’я Михайла було незадовільне. Хоч йому було 45 років, здоров’я за роки війни відповідало стану 80-річного дідуся.
«Ця війна його дуже зістаріла. Він посивів, з’явилися сильні зморшки, тато сидів на пігулках — не міг без них спати. Були навіть із кров’ю проблеми… Коли він отримав перше поранення — в живіт — ми його відмовляли йти далі воювати. Але він повернувся. Вдруге — уламок потрапив у руку й зачепив нерв — тато не міг навіть нормально рухати рукою. Уламок так і не вийняли. І він вдома розробляв руку, щоб повернутися до хлопців. Ми йому казали: «тату, та куди вже?». Просили його залишитися, але він сказав, що не може — його там чекають хлопці. І вони справді дзвонили й питали: «Ти ж нас не кинеш? Ти ж до нас приїдеш? Ти ж із нами будеш?». Він завжди казав мамі: «Наташ, як я можу тут сидіти, якщо там гинуть 20-річні діти?». Він був чудовим командиром, за ним йшли, його поважали, він врятував безліч життів.
Коли тато був на ротації, я пам’ятаю, як він сидів і переживав: «Отам наші б’ються, воюють, а ми тут сидимо». Він не міг відпочивати. Коли з 2018 по 2022 рік тато був удома, йому було важко, він ніяк не міг жити цивільним життям. І лише перед початком повномасштабного він почав займатися з психологом. Щовечора робив вправи: ми з ним разом цим займалися, працювали з диханням… Він дуже старався. Ще казав: «Кать, я так хочу повернутися до нормального життя…». А в перші роки він відмовлявся, казав, що йому це не треба. Усі ті роки рвався на війну" - каже Катя.
Михайло Реуцький дуже любив твори Тараса Шевченка. З одним зі збірників він був похований.
В ніч з 23 на 24 лютого і Михайло, і Катя не спали. Ще за часів АТО вони знали: буде повномасштабна війна. Розуміли, що ситуація на фронті на сході не залишиться такою надовго. Однак навіть Михайло не очікував, що росіяни настільки зберуться, що ракети полетять на Київ ще в перший день вторгнення.
«Пам'ятаю, я читала новини про техніку росіян на кордоні, спустилася до тата, й він підтвердив: «Так, мабуть, дні три — й буде війна». А потім минуло пів години — і я чую перші вибухи. Відкриваю новини, читаю, що вибухи вже і в Києві, і в Харкові, і в Миколаєві, Херсоні… Вперше в житті у мене була велика паніка. Я побігла до тата в сльозах, думала, що просто зараз у будинок влучать. Він мене заспокоював як міг. А потім йому передзвонили хлопці зі словами «збирайся».
Він зібрався хвилин за 15 — і побіг. Спочатку воював за Київ, потім — за Київську область. А потім перевівся в 93 бригаду, поїхав звільняти Харківщину — Ізюм та Салтівку. Після — Бахмут, Соледар і знову Бахмут", — пригадує ту ніч Катерина.
Коли Михайло після чергового поранення провів кілька днів удома, вони з донькою всерйоз поговорили про війну. Тоді дівчина сказала, що якщо тато не повернеться — вона піде на фронт парамедиком.
«Я попередила, що я буду мститися за його смерть, не зможу сидіти вдома. Він тоді посміявся, а коли зрозумів, що я не жартую — це стало для нього головною мотивацією повернутися: щоб я туди не йшла. На жаль… Тож у мене є бажання піти на фронт. Хочу робити так, щоб інші люди не переживали того, що пережили ми. Тому що втратити тата, чоловіка, рідну тобі людину — це дуже боляче. Тато віддав усього себе, щоб побачити перемогу. І важко розуміти, що людина, яка стільки зробила для перемоги, не побачить її», — каже дівчина.
Катя пригадує: Михайло не любив розповідати, що він воював. Міг сказати: «та, було», але ніколи цим не хвалився.
«Навіть коли йому вручали нагороди — він мені казав: «Ой, дали — і добре». А влітку йому дали «Золотий хрест» — і він мені в той день написав: «Служив дурачок — отримав значок». Але, звісно, йому було приємно, коли його визнавали й ставилися з пошаною. Військові йдуть захищати свої родини, але важливо, щоб держава визнавала своїх захисників. Бо «коли чоловіки у Києві кричать «Слава Україні» — справжні чоловіки на фронті роблять «Смерть ворогам», — каже донька загиблого героя.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!