Військова професія обрала Ігоря, командира взводу, сама, і він впевнений: це була доля. Тепер для ідеалу, зауважує, треба лише якнайбільше снарядів, аби вибивати ворога з України.
історія захисника зі Слов’янської бригади НГУ
Ігор Прилуцький, командир 2 артилерійського взводу 3 артилерійської батареї артилерійського дивізіону 18 Слов’янської бригади НГУ, до повномасштабного вторгнення був цивільним.
Навчався за престижною спеціальністю — був бакалавром на спеціальності міжнародного економіста. Працював на іноземні компанії у сфері логістики.
Та коли окупанти відкрито вдерлись в Україну, разом з друзями, не вагаючись, пішов добровольцем до війська. Тож навіть освіту він закінчував уже у формі, — в останній день своєї відпустки. Хоча, зізнається, служити до вторгнення не хотів, і життя з армією не планував пов’язувати, розповідає хлопець для Донецької ОВА.
«Коли почалося вторгнення — ми з друзями відразу все покидали, хотіли піти спершу в ТрО — але там не було місць, тому нам відмовили. Потім хлопці пішли у військкомат — і навіть там 20−21-річним юнакам сказали, що люди є, тож у їх допомозі там не затребувані. Але ми вирішили, що в нас є час, є бажання захищати Україну, є потреба вже зараз це робити — й ми пішли далі. Спершу хотіли в батальйон „Дніпро 1“, але там щось не зрослося. І тому ми підписали контракт із Нацгвардією. Ми були ще зовсім зелені, тільки паспорти мали», — пригадує молодший сержант.
Спершу була служба на блокпостах, аеропортах та окремих об'єктах, одного разу хлопців навіть прикомандирували на Харківщину — біля бази «Металіста». Але згодом, через пів року, Ігор із друзями вирішили: ці обов’язки — зовсім не те, чого вони хотіли.
«Ми йшли у військо, щоб нам дали зброю, і щоб ми йшли воювати. Перевелися у батарею, де були дуже старі гармати — 46−52 років випуску, 85 калібру. І під час першого виїзду я зрозумів, що для мене це — „вау“. Це найкраща гармата, снаряди найкраще вбивали. Це все, що мені тоді було потрібно. Я тоді вперше „вкусив“, що таке артилерія, як стріляють гармати, які мають бути задачі і як їх треба виконувати. Тобто я навчався відразу на своєму бойовому досвіді. Як я потрапив в артилерію й чому саме вона — думаю, це доля», — посміхається юнак.
Разом із побратимами Ігор брав участь у Харківському контрнаступі. Каже, що навчатися було достатньо легко — оскільки він мав мотивацію якнайшвидше виконувати задачі.
«Якщо ти хочеш приносити користь — ти швидко всьому навчишся, якщо людина гарно пояснює, мала бойовий досвід, а не лише теорію про гармати. Артилеристом зможе стати будь-хто, хто цього захоче», — каже військовий.
Хлопець добре пам’ятає серпень 2023 року, коли вони з побратимами стояли у селі Дронівка. Тоді вони ефективно та влучно двома гарматами нанесли противнику по передньому краю значні втрати, завдяки чому змогли провести штурмові дії та закріпитися на позиціях. Такі бої, каже військовий, надають сил та мотивації йти далі, — коли скопом усі йдуть до загальної мети.
Ігор Прилуцький зауважує: на його думку, потреба в артилерії та артилеристах не зникне ніколи, оскільки доки буде піхота — доти буде й артилерія.
«Піхоту треба прикривати. Якщо вона наступає, потрібно зробити артпідготовку — підготувати плацдарм для більш-менш комфортного наступу. Наші хлопці зараз перебувають у Часів Ярі. Там ситуація дуже напружена, русня намагається усіма силами прорвати оборону, намацати слабкі ділянки фронту. І невеликими групами. як зазвичай вони й працюють, намагаються прорвати його. Наша задача — не допустити цього: прикривати свою піхоту, щоб вона могла вільно працювати, працювати по техніці… Важко, але хлопці справляються. Єдине — треба більше снарядів, щоб частіше й ефективніше накривати ту ділянку фронту, на якій ми тримаємо оборону», — зауважує доброволець.
Ідеальним завершенням війни Ігор вважає повернення усіх областей України та відновлення кордонів 1991 року, аби всі могли повернутися у свої домівки. Аби люди повернулися на ту Батьківщину, яку будували власноруч.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!