Євген, військовий із позивним «Ведмідь», воїн у третьому поколінні. За волю України боролися його дід, батько, а тепер — і він сам. І найбільше донеччанин хоче, аби на ньому зупинилася ця воююча династія — щоб його сини не знали, як це — коли ворог намагається вбити тебе на твоїй же землі.
До повномасштабного вторгнення Євген, боєць Донецької окремої бригади сил територіальної оборони, уже воював — мав досвід у бою на рідному сході з 2014 року, коли окупанти вперше вдерлися в Україну. Журналістам «Вчасно» Ведмідь каже, що навіть російськомовне населення тоді не розуміло так званого «братнього народу», представники якого прийшли вбивати людей та красти землі України.
«Я краматорчанин, і коли у 2014 до нас прийшли хлопці з російським говором — ми їх навіть не розуміли. Як вони нам казали „отойдите за порєбрік“ — ми навіть не знали, що таке той „порєбрік“ і що від нас хочуть. І тоді в ряди „апалчєнцов“ набирали увесь бруд: наркоманів, „аватарів“, інших… представників. І я для себе ухвалив рішення: це моя земля, я її захищатиму до останнього», — каже військовий Донецької ОБр ТрО.
Так Євген приєднався до лав «Правого сектору», а згодом став бійцем «Азову», у лавах якого визволяв Маріуполь з окупації у 2014-му.
Євген зауважує: з самого початку в нього не було думки «відкосити» чи не йти на війну через страх. На сході, у рідному Краматорську, поховані його рідні - тому це земля не лише його, а і його предків. Через це не було сумнівів, чи брати в руки зброю у 2014.
«Це моя земля, нехай вони мене бояться. У мене дід воював, батько воював за Україну. Тепер я воюю. Сподіваюсь, мої три сини вже не застануть війни, і на мені ця бойова династія припиниться. Щоб діти росли без вибухів, без страху, що зараз прилетить ракета… Але мої п’ятеро дітей вже відчувають війну на собі. Тому це мій обов’язок — розігнати неадекватних сусідів далеко й сильно, щоб вони здригалися від слова «Україна», — знизує плечима воїн.
Фото: Донецька ОБрТрО
«Ведмідь» пригадує: коли довелося йти на війну у 2014, фактично ні в кого з його побратимів не було бойового досвіду. Бої з противником були нелегкими й кривавими.
«Коли ми тоді йшли в бій — бойового досвіду практично ні в кого не було. Ми просто знали й щиро вірили, що зачистимо цей бруд до кінця літа. Зараз уже дев’ятий рік моя рідна область частково в окупації, і цього разу я, мої побратими зробимо все, щоб нарешті вигнати з неї погань. Тоді було все так, як і зараз — ми воювали на ентузіазмі, вчилися постійно. Платили за це високу ціну — кров’ю й життями. Але змогли ті російські метастази розігнати на хоч якісь кордони подалі. Тільки зараз війна страшніша. Величезні масштаби, більші втрати. Інший рівень жорстокості», — каже військовий Донецької ОБрТрО.
Тоді ж, ще в часи АТО, Євген отримав поранення. У лікарні постало питання про ампутацію правої ноги, однак медики змогли її зберегти.
«Я тоді отримав тяжке поранення й через стан здоров’я стало питання про ампутацію правої ноги. На щастя, її врятували, тож тепер я погано бігаю, але добре ходжу», — сміється воїн.
Після лікарні краматорчанин відсторонився від війни. Зізнається, що і поранення, і бойові дії на рідному сході переживав дуже тяжко.
«Я допомагав хлопцям речами, грошима, але для мене війна лишилася там, звідки я поїхав. З’явився свій бізнес, інші питання, сім'я й діти. Я почав працювати директором заводу. Ми з сім'єю нікуди не переїжджали, лишилися в Краматорську. Це ж мій дім, земля моїх предків. Тут поховані мої діди, батько. Колись і я в неї ввійду. І мені не має бути соромно подивитися їм усім в очі, коли ми зустрінемось», — каже Євген.
«Ведмідь» наголошує: АТО та повномасштабна війна дуже відрізняються. Змінилися масштаби й жорстокість ворогів. І тепер немає часу на «розкачування» — росіян потрібно знищувати максимально.
«24 лютого у мене було стійке відчуття, що я йду в останній бій. Я був готовий з гідністю загинути, а не дивитися з Польщі, як мою країну нищать. Але я розумів, що у нас і шансів не було. Навіть математичних. Скільки нас, а скільки їх! На Україну навалилася імперія, ворог вже під Києвом. Але й тоді ми їм нормально наваляли й продовжуємо робити це досі», — каже Євген.
Краматорчанин зізнається: кожен бій для нього — найскладніший. І не страшно було йти назустріч ворогу лише в першому бою — ще у 2014. Просто тоді він ще не знав, що його очікує.
«Ця війна дуже сильно відрізняється від АТО. Кількістю вогневої міці, боєприпасів, які на нас висипають, а оскільки ми — піхота, то на нас їх висипають нещадно тоннами в день. Зараз, звісно, воювати складніше. Але є маленький секрет, як не зійти з розуму: жити сьогоднішнім днем і не думати про завтра. Якщо заморочитись і згадувати все, то можна швидко зійти з ґлузду. Тому чим менше думаєш — тим краще. Зараз треба готуватися — фізично, тактично й морально. Треба розуміти, для чого ти тут, щоб себе мотивувати. Для мене найсильнішою мотивацією є сім'я — дружина й діти. І я не хочу, щоб мій Краматорськ перетворився на Бахмут чи Маріуполь у тому вигляді, в якому вони є зараз», — розповідає «Ведмідь».
За період повномасштабного вторгнення Євген уже двічі отримував серйозні травми. Власне, і з першою отриманою (ще за часів АТО) він мав право не йти воювати. Ще одна причина не мобілізовуватись — неповнолітні діти. Проте військовий каже, що навіть думок таких не було. Немає навіть зараз — після того, як він кілька разів дивом виживав.
«Поранення я отримав у Лимані. Вперше мені розрізало уламком щелепу й вибило зуби. Але тоді був бій, довелося кілька тижнів повоювати із відкритими нервами. Було тяжко, але зараз все гарно. А вдруге — у Луганській області. Там мені вирвало шматок живота. Звісно, після поранень є свої нюанси, але мені не стало важче чи страшніше воювати. Чого б? Я у гарній фізичній і психологічній формі», — знизує плечима краматорчанин.
Ще один, черговий раз, коли Євген дивом вижив, стався під час боїв за Лиманщину, які відбувалися восени 2022-го. Тоді військовий із побратимами потрапив у ворожу засідку, й щільність вогню була така, що шанси на виживання були мізерні.
«Ми потрапили в засаду, але я вийшов звідти майже цілий. Зате форма в шістьох місцях продірявлена — уламками, кулями. Рукав був прострілений. Щільність вогню дуже велика. А в мене тільки під рукою був уламок і в нозі — я його сам звідти дістав. Тобто я цілий. Ми там втратили лише трьох хлопців — один загинув, двоє поранені, їх списали за станом здоров’я. То, значить, мене Бог береже: люди навколо падають, а я без подряпин майже. Тобто я тут для чогось потрібний. І ні, я не герой, це навколо мене мої побратими — герої», — розповідає «Ведмідь».
Військовий додає: якби свого часу вся Україна й звичайні хлопці не згуртувалися б — то зараз би вся територія нагадувала одну величезну Бучу чи суцільний Бахмут.
На перемогу в Євгена вже є план — він насамперед хоче підстригти бороду, яка відростає вже півтора року. Жартує, що береже її на перемогу.
«Я побрию бороду в перший же день, щойно ми переможемо. Відразу помолодію років на 10, і повернусь додому до родини», — усміхається захисник Донецької ОБрТрО.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!