Великих обмінів полоненими рідні очікують уже понад пів року. Декотрі понад рік не мають жодної інформації про своїх героїв, яких окупанти утримують в неволі.
У Києві 10 грудня відбувся один з останніх та наймасовіших у 2023 році мітингів — в пам’ять та підтримку полонених військовослужбовців. Значна частина захоплених опинилася в полоні росіян під час героїчної оборони Маріуполя — на заводах «Азовсталь» і металургійному комбінаті імені Ілліча. Оборону з останніх сил там тримали тисячі військовослужбовців та медпрацівників. Поруч з ними були й цивільні - медики та люди, які вимушено ховалися від постійних бомбардувань російської авіації.
У листопаді 2023 року спеціальна комісія при Міністерстві реінтеграції заявила: в полоні росії перебувають щонайменше 4337 українців. З них 3574 осіб — це військові, і ще 763 — цивільні. Разом з тим Міністерство внутрішніх справ додало, що зниклих безвісти українців — 15 тисяч, ще 11 тисяч — зниклих цивільних. Попри ці цифри, правозахисники наголошують: реальність — в рази гірша, і мова може йти про кілька десятків або й тисяч полонених військових і цивільних. За кожного з них доводиться фактично битися з системою рф, яка не хоче повертати захисників і навіть цивільних людей додому — попри Міжнародні правила ведення війни, конвенції та будь-які інші закони.
На крайньому у 2023 році мітингу на Майдані Незалежності у Києві зібралися десятки рідних полонених — батьки, матері, сестри та брати, діти. Спершу живий коридор під назвою «Не мовчи! Полон вбиває!» простягнувся від Поштової площі до Паркового мосту. Обабіч дороги люди тримали плакати з підписами: «Моє серце в руках полону», «Стань голосом полонених», «Сину, я тебе чекаю вдома».
Одна з матерів воїнів, мешканка Бердянська Ольга (ім'я змінене на бажання учасниці мітингу), розповідає: коли почалась повномасштабна війна — її син одразу пішов служити. Оскільки у військкоматі йому нічого не сказали, 25-го лютого він пішки відправився в Маріуполь — за 80 кілометрів, з Бердянську. З того дня для жінки почалося пекло.
«Наш будинок стояв в сторону Маріуполя, ми жили на 5-му поверсі. Я кожного дня чула, як їх бомблять — і знала, що моя дитина там. Кожного дня. І я нічого не могла зробити. Ми з ним інколи переписувались, а в якийсь момент прийшло повідомлення: „мам, я не бачу. Ти пиши, мені побратими будуть читати твої повідомлення“. Його сильно поранило, але я не знаю як саме. А потім зник зв’язок. Півтора року ми нічого не знали. Тільки коли з нами зв’язався „Червоний Хрест“ — мій син передав через них такі слова: „Мамо, все добре. Чекай. Я повернусь. Тільки дуже чекай“. Завдяки віршу я знала, що це точно він. Син дуже любив літературу, особливо поезію. Він знав, що зробити, аби я зрозуміла, що це дійсно мій син», — крізь сльози розповідає Ольга.
Інша учасниця акції, мешканка Маріуполя, у розмові з журналістами пригадує: її чоловік ще у 2019 році вступив до лав Збройних сил — він понад усе хотів захищати рідне місто. На сьогодні ж він уже 19 місяців у полоні. Жінка наголошує: після окупації їхня родина втратила все, що мала. Але найсильніше жінка боїться втратити коханого.
Інша акція на підтримку пам’яті про полонених військових — «Втрачений зв’язок», організована ГО «Жінки зі сталі», розпочалася на Майдані. Керівниця ГО Наталія Зарицька наголошує: вони вже котрий місяць стараються сфокусувати погляди влади та суспільства на собі, докричатися до них, але бажаного результату немає.
Разом із рідними з транспарантами стояли не лише рідні захоплених бійців, а й самі військові, які пройшли полон і були звільнені. Зокрема, командирка підрозділу «Янголи Тайри» Юлія Паєвська («Тайра»), і колишня пресофіцерка «Азову» Валерія Суботіна з позивним «Нава».
«Коли чоловік зі своїми побратимами відійшли на „Азовсталь“, то раз на тиждень тримали зв’язок. Писали на папірцях короткі записки: „я живий“, дату, і передавали тому, в кого той зв’язок був. Фотографували й надсилали потім за номером телефону. Мене заспокоювало, коли я бачила його почерк. Потім такі повідомлення зникли. Від „Червоного Хреста“ ми лише дізналися, що чоловік в полоні, — і більше нічого, тиша. Коли був теракт в Оленівці, то в списках загиблих знайшли його однофамільця, і було незрозуміло — то він, чи ні. Я не знаю, як наша сім'я витримала ті часи. Це було дуже важко. Коли оприлюднили повні списки, зрозуміли — чоловік живий. З липня 2022-го року і дотепер — нічого невідомо. Лише те, що його вивезли в російське СІЗО», — наголошує Софія, дружина полоненого воїна.
Інша учасниця акції додає: її чоловік стояв на позиціях за пів року до того, як почалась повномасштабна війна. Спочатку — в Широкино, потім він із побратимами захищав Маріуполь.
«Одного дня він мені подзвонив і сказав: „ми в оточенні“, після цього зник зв’язок. Згодом другий дзвінок, вже останній — 19-го квітня. Тоді чоловік сказав: „у нас немає їжі“. Я нічого не знала про нього до 12-го травня 2022-го, поки його побратим не написав, що чоловік живий і передає привіт. І все. Більше нічого», — пригадує дружина полоненого.
Сьогодні, у будь-який день, росія порушує Женевські конвенції: катує, морить голодом військових, не дає сконтактувати з близькими, не надає бодай якоїсь інформації. Родини вимушені шукати обличчя рідних серед постів російських пабліків, сподіваючись побачити своїх захисників живими.
Рідні 74-го окремого розвідувального батальйону не бачили рідних понад два роки, не чули — півтора.
«Я мама військовополоненого 74 бригади. 17-го травня 2022-го року від нього було останнє повідомлення: „Мама, ок“. По теперішній день я не знаю його стан. Взагалі не знаю. Він в мене дуже хворобливий. Я багато історій чула про те, що в полоні помирають і від зупинки серця, і від туберкульозу. Я хочу, щоб мене почули. Хочу повернути сина додому», — наголошує мама полоненого воїна.
Дехто із військовослужбовців у полоні значно довше, аніж майже два роки, з початку повномасштабного вторгнення. Зокрема, станом на січень 2020 року понад 3,4 тисячі українців потрапили в полон росіян, але були звільнені. За той рік додому повернулися трохи більше як 100 людей. Скільки на сьогодні військових захоплені - невідомо. На жаль, точна цифра лишається невідомою і стосовно полонених станом на січень 2022 року, за кілька місяців до початку Великої війни.
«21 вересня 2021-го року мій чоловік разом з побратимами поїхали на позиції, і з того часу ми їх зовсім не бачили. І вже як півтора року він не виходить на зв’язок. Мій всесвіт полонили в Маріуполі. Його катують, мордують, а інші мовчать. Я бачу, що люди розходяться, вам холодно, але зрозумійте — в полоні холодніше», — наголошує дружина полоненого 55-ї окремої артилерійської бригади «Запорізька Січ».
Рідні наголошують, що чи не найбільше просять звернути увагу на немедійні бригади, бійці яких потрапили в полон разом з усіма. Через те, що вони на початку вторгнення не були відомими, зараз про полонених захисників майже не згадують та не звертають на них уваги. Через це дізнатися бодай якусь інформацію про воїнів — майже неможливо.
Із Запоріжжя на мітинг приїхала не тільки вона. Родини збираються в невеличкі асоціації і намагаються разом добитися розголосу, аби нарешті почути своїх дітей, своїх коханих, своїх батьків.
«Мій син — військовий 55 бригади. Він завжди скритний був — певно, не хотів, аби я переживала, тому нічого мені не розповідав. І так мені це боляче… Може, я б могла якось поговорити з ним, підтримати… Аби він знав, що я поруч. Щоб він почув моє „тримайся“, може, це хоча б трошки йому надало сил. Нашу бригаду не міняють. Я не знаю, чому. Не розумію. Про нашу бригаду навіть дуже мало говорять», — наголошує мама полоненого воїна.
Рідні військовополонених потребують громадської підтримки. Ті військові, які вже пройшли полон, розповідають, що російські кати намагаються переконати воїнів в тому, що Україні на них все одно, і про них вже всі забули, але це не так. Суспільство повинно про це говорити. Воїни, після звільнення, повинні бачити, що за них боролися.
Катерина Реуцька — для ІА «Вчасно»
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!