Підприємиця Руслана Щербина залишила в Маріуполі техніки на кілька мільйонів гривень. І хоч місто зараз поглинули окупанти — готується відразу після деокупації поїхати в улюблене місто і відновлювати бізнес.
Руслана Щербина з Маріуполя
Магазин Руслани Щербини вирізняється з-поміж інших підприємницьких точок — якщо придивитись, він повністю присвячений окупованому місту. Маріупольські чайки, бойові птахи, патріотичні екосумки та дитячі пледи з бойовими птахами.
Історія створення бізнесу Руслани Щербини триває з 2017 року, відколи мешканка Маріуполя отримала грант на пів мільйона гривень. Тоді було запущене виробництво м’яких іграшок, закуплено техніки та обладнання на мільйони гривень. Однак повномасштабне вторгнення, як каже Руслана журналістам «Вчасно», «помножило на нуль» усі досягнення.
«До 24 лютого 2022 все було добре. Ми жартували, були впевнені, що нас залякують. У нас усі заводи працювали, будується університет в Маріуполі. Навіть 23 лютого я їхала поруч із будівництвом, воно тривало. Ми не уявляли, що щось може різко змінитися. Було відчуття, ніби щось не так, але думок про повномасштабний наступ не було. Не уявляли, що станеться таке. І тим паче ніхто не думав, що Маріуполь захоплять», — зізнається Руслана.
Ще 24 лютого дівчина разом із сином вирішили їхати з міста. Це коштувало їм мільйонів, однак зберегло ментальне здоров’я дитини.
«Було близько пів на п’яту ранку. У чоловіка задзвонив телефон. 5 хвилин розмови — і він каже мені: «почалося». У мене починають трястись руки та ноги — паніка. Серце стає дуже важким, я починаю метатися по квартирі з кімнати до кімнати й не розумію, що мені робити. Чоловік за 10 хвилин виїхав на роботу, а я лишилася збирати речі. Ми ще не знали, їхатимемо чи ні, але розуміли, що Маріуполь — одна з головних цілей цих фашистів. Але я не вірила, що у них щось вийде. Думала, за кілька днів усе налагодиться. Тому збиралася з впевненістю, що за тиждень ми точно повернемось додому.
Я до восьмої ранку кликала свою команду з собою. На жаль, вони не захотіли поїхати — з нами поїхала лише дівчина брата. Моя свекруха також залишилася в Маріуполі, не захотіла їхати. Тому ми залишили кішку й маму в нашій квартирі. Думали, що повернемося, чи що мама нам її привезе. А далеко за вікном було чутно сирену, гул і вибухи, як у 2014−15 роках".
«Все обладнання лишилося в місті, коли ми ще в перший день виїхали з Маріуполя. Лише після окупації змогли вивезти одну вишивальну машинку вартістю 10 тисяч доларів і швейну машину за 700 доларів, трохи техніки. Збирали по всьому цеху тканину, щоб її також забрати — вдалося зібрати її на понад 100 тисяч грн. Решта обладнання на понад 3 млн грн (ще за старим курсом) лишилося в Маріуполі. Воно там стоїть сховане, не працює, але все ж в окупації. Знаємо, що деяке вже пошкоджене — є механічні, невеликі «поранення» від уламків, але нібито все повинно працювати.
Дуже образливо, що війна помножила на нуль всі досягнення. Але моя сім'я виїхала ще в перший день з міста, тому моя дитина не присідає, коли їде трамвай, не жахається голосних звуків. Син знає, що триває війна, нормально реагує, коли чує, що десь працює ППО. Йому 4 роки, але він може зрозуміти, чи це ППО, чи щось інше. І як би жахливо не звучало, але він реагує на ці звуки… спокійно. Нехай ми заплатили майном, але за спокій нашої дитини", — каже маріупольчанка.
«Близько 8−9 ранку чоловік повернувся додому — ми досі не розуміли, чи їдемо з Маріуполя. Але тут я почула вибух і вібрацію вікон… Зрозуміла, що, ми точно їдемо.
Мирослав плакав, валізи були напівпорожні, але я не розуміла, що брати. Кидала речі, які не шкода, а дорогі лишала вдома. У валізі опинилося кілька машинок сина, всю його шафу з речами просто вивернула у валізу.
Два місяці я жила в очікуванні закінчення війни, в надії повернутися до Маріуполя. Але повертатися вже не було куди. Мій будинок горів, були влучання, авіабомбами всипано все довкола. Мою квартиру пограбували. Вибили двері з бетоном та винесли все абсолютно, від техніки до трусів. На моєму «стояку» немає 5 поверху, тріщина по всьому будинку.
Я лаяла себе, що залишила кішку вдома з мамою, а не забрала із собою. Але тоді здавалося логічно. Ми думали, що їдемо на тиждень, або ж мама кішечку привезе. Лише нещодавно вдалося її таки забрати до нас"
Руслана зі своєю кішкою. яку вдалося врятувати з Маріуполя
«Моя дитина щоранку прокидається і питає — без виключень, це стається кожного ранку: „Мам, а війна закінчилася?“. Дитині чотири роки. Він повністю пам’ятає наш дім, хоча був зовсім маленький, свої іграшки… Він щоранку питає, чи не закінчилася війна, а кожної сирени запитує, чи ми в безпеці. Але для нас важко, що ми не вдома, не біля нашого моря», — розповідає підприємиця.
Зараз виробництво Руслана відновила у Дніпрі - закупила обладнання на ті кошти, які були на рахунку, однак було дуже складно.
«У мене взагалі проблема — я фанатка Маріуполя, обожнюю своє місто. Обожнюю, як все робилося, що там будувалися парки, капітально ремонтувалися дороги… Я зараз живу в Дніпрі, і це колосальна різниця між моїм містом. Дніпро — це не погане місто, просто не моє. Мій — Маріуполь, за яким я невимовно сумую. Розумію, що зараз там все не так, як було, але точно знаю, що його знову зроблять красивим і комфортним. Тому після звільнення все виробництво з Дніпра відразу поїде в Маріуполь. І якщо є деокупація міста — я повертаюсь додому. Бо там моя душа.
Я ще раніше казала, як сильно люблю своє місто, але зараз вже півтора року не була вдома. Я знаю, що моя квартира зараз просто «вичищена» — там, відверто кажучи, не лишилося навіть сміттєвого відра. Нічого немає. Навіть міжкімнатні двері познімали, але не встигли винести. Але це нічого. Я знаю, що Маріуполь — моя земля", — впевнена Руслана.
Підприємиця розповідає, що піти з сином після садочка на море — для них це була буденність. І те, наскільки відрізнялося життя у Маріуполі та інших містах, де довелося жити Руслані - величезна різниця.
«Людям, яким я розповідаю, що ми з сином ходили щодня до моря, їздили на косу — це щось із розряду мрії, бо для них море означає рік очікувань, збору грошей… А ми жили цю мрію. Для нас це була буденність, але цю буденність ми цінували», — каже дівчина.
Маріуполь лишився для Руслани Щербини яскравим — попри те, що в ньому коїлося останні півтора року. Однак є те, на що їй боляче та огидно дивитися.
«Це було дуже яскраве місто. Для мене Маріуполь став містом мрії. Колись, ще у десяті роки, я думала переїхати — наприклад, у Харків, там дуже гарно. Але з 2019 року, коли Маріуполь почав змінюватися і став зовсім інакшим, я зрозуміла, що це моє місто.
Зараз найважче — дивитися оці відео з Маріуполя. Місцеві там ходять перебіжками, як каже мій знайомий. І я не расистка — навпаки завжди купую овочі, фрукти в азербайджанців, тому що в них вони смачніші. Але зараз у місто навезли середньоазіатів з родинами. Усі вони роблять, що заманеться. Катаються на качелях для малечі з перекладинками — ті, які ставили для зовсім маленьких дітей. Вони йдуть вулицею, захотіли сходити в туалет — стали й роблять це посеред міста. І таких дуже багато. На це боляче дивитись, це жах. Тому я щиро радію, коли зараз прицільно по окупантах прилітає в Маріуполі. Чекаю, коли нарешті можна буде повернутися у моє місто", — зізнається Руслана.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!