Чи означає Закон, що невдовзі в Україні будуть ліквідовані військові адміністрації окупованих міст — питання, яке лишається відкритим.
Фото Руслана Литвина
Днями Президент України Володимир Зеленський підписав зміни до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та інших законодавчих актів, офіційно визнавши ВПО жителями громад, у яких вони проживають. Зокрема, передбачається, що переселенці зможуть брати участь у соціально-політичному житті громади, в яку переселилися, отримавши довідку ВПО. Тобто можуть брати участь у виборах, місцевих ініціативах, формуванні бюджету тощо.
Андрій Грудкін, керівник проєкту «На лінії зіткнення» та член правління ГО «Сильні громади», запевняє: на виплати для переселенців новий статус ніяк не вплине — статус ВПО, довідка про нього й соціальні гарантії у них лишаються. Тому попри спроби розгледіти в законі якісь однозначно негативні нюанси — їх складно побачити, тому що таких моментів серед усіх пунктів немає. Однак є питання, які можуть стати гострими чи не відразу, відколи ВПО почнуть реалізовувати власне право, гарантоване цим законом.
«Той набір інструментів локальної демократії, який вкладають у руки внутрішньо переміщеним особам — він досить хороший. Є досить непогані норми щодо відкритих засідань комісій, звітувань депутатів тощо. Тож закон гарний, з нього демократія «плеще». Питання в тому, чи користуватимуться ними переселенці. Але найбільше виникає питань щодо аспекту «житель громади», — зауважує член правління ГО.
Фото Донецької ОДА
Враховуючи, що саму територіальну громаду формують її жителі, Андрій Грудкін зауважує: якщо всі переселенці тепер стають жителями тих громад, у які евакуювалися, то це загрожує ліквідацією релокованих військових адміністрацій. Мова саме про ті населені пункти, які окупувала або просто зараз знищує російська армія.
«На тепер мешканцями тієї ж Торецької, Авдіївської, Маріупольської громади чи Донецької або Горлівської будуть ті, кого навезли туди окупанти? А разом з ними — й ті, хто пережив окупацію і виліз із підвалів, у яких вони ховалися? Їх подекуди менше ніж 1% від кількості населення на початок вторгнення. Саме до цього я маю питання. Бо за такою логікою виходить, що у захоплених і потрощених містах майже не лишилося жителів, оскільки ті всі виїхали й стали мешканцями інших громад. І тому мене турбує, чи не прийде комусь у голову сказати, мовляв, шановні жителі Авдіївської громади (наприклад), ви — більше не наші. Тому ми можемо ліквідувати орган управління, Авдіївську військову адміністрацію?» — пояснює експерт.
Андрій Грудкін зауважує: питань до військових адміністрацій, розподілу їхніх коштів тощо і справді багато. Проте питання їх існування — стратегічне, хоч самі ці органи можна критикувати й — тим паче — потрібно реорганізувати. А те, що Україна свого часу, відразу після захоплення частини Донеччини у 2014 році, не створила військові адміністрації окупованих населених пунктах — серйозна помилка державного управління.
«Люди можуть бути невдоволені тим, що роблять військові адміністрації, антикорупціонери можуть виявляти незаконні схеми чи операції, але факт лишається фактом: якщо ВЦА ліквідують — це сприятиме остаточному розчиненню переселенців, втраті культурно-соціального аспекту, яка зараз єдина нас усіх і поєднує. Тому якщо процес інтеграції населення в нові громади веде до ліквідації цих органів — треба добре над цим задуматися, аби ми потім не сіли й не заплакали. Бо ми, переселенці з захоплених населених пунктів, просто розчинимося серед жителів інших громад і нам лишиться тільки слізно розповідати на форумах, як ми сумуємо за своїм рідним домом. А в нас навіть не залишиться інституцій, які нас представлятимуть.
В результаті наша ідентичність розмиється, правонаступництво зникне, як було у 2014 році, коли не створили органи для Донецька, Севастополя і Луганська", — зауважує активіст.
На сьогодні до роботи військових адміністрацій багато зауважень, проте це не скасовує того, що саме вони регулюють та відповідають за культуру та освіту захоплених міст і сіл.
«Що буде з нашими музеями, архівами, наприклад? Їх передадуть кудись і комусь? Але чи не втратимо ми їх через це взагалі? Або ж яка доля хабів, деякі з яких вкрай добре працюють і згуртовують жителів наших громад. Люди там отримують соціальні послуги, зустрічаються, діти ходять на заходи й майстер-класи. Це все втратиться разом з ліквідацією ВЦА?» — перераховує ризики Андрій Грудкін.
Фото з відкритих джерел: один із хабів для ВПО
Окрім перерахованих потенційних ризиків у юридичному полі, на ВПО можуть негативно вплинути й інші фактори, коли вони намагатимуться реалізувати гарантоване законом право. Зокрема, Андрій Грудкін зауважує: і справді, у нових громадах до активності донеччан можуть поставитися неочікувано різко. І хоч це лише теорія, побудована на людській психології - це все ж величезний ризик для інтеграції людей не просто у громаду, а й для стосунків з її «корінними» жителями.
«Що буде, якщо наші люди почнуть приходити на сесії й виконкоми й казати своє слово про те, куди, наприклад, потрібно скерувати місцеві кошти?.. Це правильне питання. Бо це справді може посилити конфлікт між місцевими й переселенцями, а цього може й не статися. Чи є вірогідність конфронтації через поняття „свій-чужий“? Звісно. Серед людей є емпатичні, які розуміють, що ми не з власної волі приїхали в їхні міста й села жити. А якби не було війни — ми б і далі жили у своїх домівках, на території своєї громади й області. Але є люди, з якими справді виникають побутові конфлікти, тож конфронтація може вийти на новий рівень. Але я як юрист за освітою скажу, що це не підстава так не робити — не реалізовувати своє законне право», — пояснює активіст.
Андрій Грудкін зауважує, що це справді виклик — для місцевої влади та насамперед держави промодерувати процес таким чином, щоб унеможливити негативні прояви. Але навіть якщо відбуватимуться конфлікти — це не буде підставою для того, щоб «завернути» цей закон чи вносити у нього правки.
Разом з тим переселенка Галина Побережнюк, корінна донеччанка, а потім — жителька Бахмута, зауважує: від ухвалення закону більш потрібною або «вагомою» вона себе не відчула. В знаки дався ще попередній виїзд із Донецька у липні 2014 року, коли вона з донькою переїхала в Київ. Галина Василівна змогла там прожити до 2017 року, а потім, зізнається, не витримала — і повернулася на Донеччину, в Бахмут.
«Я — вчитель за фахом, все життя шила, в’язала й вишивала. У Донецьку працювала вчителькою трудового навчання, а в Києві рік не могла знайти роботу — коли адміністрація бачила прописку, відразу «завертала». Пояснювали тим, що батьки несхвально сприймуть вчителя з Донецька. Мабуть, думали, що я навчу бомби складати замість того, як вишивати хрестиком, — з іронією розповідає жінка.
У 2015 я влаштувалася продавцем у м’ясний магазин, а потім працювала касиром. Все через прописку. Звісно, зараз ситуація змінилася, переселенців — вся країна. Але я не думаю, що цей закон щось змінить для нас. Як на мене, це наче я прийшла до когось у дім і вказуватиму, що кому робити".
Галина Побережнюк зауважує, що особисто не планує ходити ані на сесії, ані тим паче на місцеві вибори, якщо вони відбудуться.
«Я ніколи не скажу, що я — жителька Кам’янця. Я донеччанка, бахмутянка, можу сказати, що я навіть горлівчанка — бо в мене там батьки жили. І я не збираюся вирішувати щось тут, у Кам’янці, де я не житиму, але що впливатиме на життя міста і його справжнє населення. Звісно, що я буду виходити на мітинги в пам’ять про полонених, ходитиму на прощання з військовими, не мовчатиму, якщо переселенців раптом образять. Але у справи чужої громади я не буду втручатися», — зауважує переселенка.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ВПО отримуватимуть субсидію на оренду житла: що варто знати
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!