Новий рік з маніяками та на унітазі. Чим живе Маріуполь у перші дні 2023 року

З початку повномасштабного вторгнення Маріуполь став багатостраждальною локацією на витримку російського режиму. Пропаганда, яка з самого початку чудово спрацьовувала з проросійським населенням, наприкінці 2022 року почала спадати. Навіть пропагандисти, які раніше підтримували рашистів, тепер підсумовують: тим на маріупольців байдуже, натомість на них «випробовують» усі види знущань — від відсутності світла та води, не згадуючи навіть тепло, й закінчуючи відсутністю обіцяної гуманітарки, яку спромоглися видати лише напередодні Нового року.

Новий рік з маніяками та на унітазі. Чим живе Маріуполь у перші дні 2023 року

У Маріуполі окупантським «солодким сюрпризом» потруїлися діти, дорослі «наздогнали» гуманітаркою

Новий рік на окупованих росіянами територіях пройшов не весело. Якнайменше тому, що ніч з 31 грудня на 1 січня, попри обіцянки рашистів, довелося зустрічати без опалення та світла, подекуди — й води. Проте навіть новорічні дарунки від росіян, які мали б покращити ніч і ранок, зіпсували їх… діареєю.

Журналістам «Вчасно» жителька Маріуполя Анна (ім'я жінки змінено в цілях безпеки) зізнається: вона вже кілька разів намагалася виїхати з міста, проте жодного разу це не вдавалося. На початку вона двічі не пройшла фільтрацію, а вже з літа була вимушена відмовитись від ідеї — тому що захворіла її матір, і можливості її вивезти немає. Проте найбільше жінка зараз очікує повернення в Україну, хоч і вимушена отримувати гуманітарку через проблеми з грошима та роботою. Остання така «зігнала» в одну вбиральню і її, і її сина.

«Приїжджали волонтери з Ростова, привозили гуманітарку. Мали її видавати лише дітям-першачкам, але ми проходили повз — і сину теж дістався пакунок. Не знаю, що було меншим від тих цукерок, з їхніми слабкими організмами. Але у мого сина ще з перших цукерок почалася діарея. Нудило, болів живіт. Це все — у ніч з 31 на 1, таке в нас було „свято“. А я на стіл зробила бутерброди з маслом, яке давали в гуманітарці, і посмажила млинці з молока — така була „святкова“ гуманітарка. І з нами те саме — мама лежача, їй погано, нудить, я теж себе почувала так погано, що була готова викликати швидку, якби вона взагалі була. Страшно після такого отримувати щось, бо вже не вперше ми труїмось продуктами з гуманітарок. Восени знаходили личинки у крупах, в хлібі знайшли тарганів. Коли приїжджали теж російські волонтери — то давали цвілий хліб. Майже кожен раз таке», — каже Анна.

Жінка просить додати: багато містян зараз зневірилися в росіянах — навіть ті, хто спочатку їх підтримував. Проте вимушені отримувати нерегулярні «подачки», тому що роботи немає, виплат — також, і навіть обіцяні компенсації за зруйновані квартири та будинки вже здаються міфічними, тому що крім оформлених банківських карт, росіяни нічого не видають.

Заявка на компенсацію, яка не діє Заявка на компенсацію, яка не діє

Маніяки в парках: кажуть щось чеченською й не дають пройти

Крім фінансово-шлункових проблем, у Маріуполі розвелися маніяки. Принаймні так місцеві дівчата й жінки називають осіб чоловічої статі, які вечорами ходять парками й говорять щось чеченською, не пропускаючи нікого повз.

«Я серйозно прошу дівчат і жінок носити з собою або балончик, або розкладний ніж хоч для своєї безпеки, бо це страшно. В районі площі Меотиди та Другої ділянки розвелися якісь маніяки. Розмовляють чеченською, пристають до жінок і дівчат, навіть не звертають увагу на їхній вік — чи перед ними дитина, чи доросла жінка.

Зі мною сталося дві такі ситуації. Йшла з зупинки додому. Назустріч двоє чоловіків, чурки довбані. Один починає загороджувати дорогу собою. Я на це сказала щось типу: «О, господи». Не встигла пройти 50 метрів за поворот, як обидва мене наздоганяють, один починає хапати за руки, намагається притиснути до себе і мовчки посміхається на мої виривання. Питаю, в чому проблема — каже: «Ні в чому» і далі лізе до мене. Хапає за пальто, не відпускає, а другий підходить у цей момент ззаду й каже: «Він просто хоче один раз, давай». Назустріч тоді виїхала машина з Азовстальської, і я відразу сказала, що мене зустрічає мій чоловік, і якщо не відпустять — будемо „спілкуватися“ вже з ним. Не знаю, чи це спрацювало, але мене відпустили, тільки намагався один наостанок схопити за руку. Я відразу ж побігла у двір», — пригадує Вікторія, яка нині живе в Маріуполі.

Жінка додає: вона працює в магазині на «Східному» й уже вивчила новий «контингент» — щодня до неї приходить від десяти чоловіків за горілкою, усі спілкуються «ламаною» російською. Про рівень культури жінка відзивається коротко — «з'їхалося б*дло з усього Союзу». Більшість із них — псевдобудівельники, які приїхали в Маріуполь нібито ремонтувати потрощені будинки й будувати нові. Проте як показала практика — їх частіше звільняють, ніж вони встигають бодай щось зробити по роботі.

Біда над головою: як маріупольцям з посмішкою крізь зуби кажуть, що вони житимуть як кроти

Крім «зовнішніх» проблем, у Маріуполі гостро стоїть питання з електропостачанням. Про постачання води та тепла мова вже не йде — окупанти зрозуміло продемонстрували, що цим питанням не займатимуться, і якщо хтось хоче — може сам «закупити» послуги завезених псевдомайстрів і намагатися полагодити труби. Хоч раніше це було заборонено, після того, як місцеві робітнички «відхрестилися» від цих робіт, окупаційна влада теж забула про ці проблеми. Тому для Маріуполя життя потемки — не незручність, а вже звична ситуація.

Журналістам «Вчасно» Олена та Геннадій, мешканці будинку на вулиці Пашковського, скаржаться: при Україні було легше домовитися хоч про щось, а з рашистами доводиться вимолювати навіть візит електриків до себе. Не допомагають ні сльози, ні істерики в «приймальнях», ні навіть візити з маленькими дітьми, про яких надважко піклуватися без світла.

«В нашому будинку ще 29 грудня вимкнули світло. Це в той день, коли обіцяли, що спеціально до Нового року полагодили всі лінії, й ніяких відключень світла не буде — воно мало з’явитися навіть у тих будинках, де його раніше не було. А навіть зараз, вже у січні, воно відсутнє! Ми домоглися того, щоб до нас прийшли електрики й полагодили несправність, якщо вона є. А вони прийшли, обдивилися стовп, посміялися нам в обличчя й сказали, що у них нібито немає „вишки“ й ключів від електрощитової. Тобто навіть оглянути вони її не можуть, не кажучи вже про ремонт. Запропонували почекати кілька тижнів, може, щось зміниться», — обурюється пара.

«З дітьми посилають у чергу в неіснуючий ще гуртожиток. А даху над головою вже немає»

Житлові проблеми особливо «кусають» не лише дорослих, а й родини з дітьми. Окупаційна влада відверто махнула рукою на проблеми багатодітної матері Світлани, ігноруючи прохання заселити її з дітьми хоч кудись — тому що будинок, в якому вона жила, вщент розтрощений. Однак попри те. що в жінки на руках лишилися четверо дітей, місця для неї у діючих гуртожитках не знайшлося. Натомість Світлана отримала пораду від адміністрації — «намагатися знайти щось самій».

«Я багатодітна мама — у мене четверо дітей, п’ятою я вагітна. Наш будинок на Донській, 47 згорів під час бойових дій. Фактично ми жили у чужих людей в 10 будинку на Горлівській, але через несправність проводки горище загорілося, будинок згорів разом з нашими речами. Куди ми тільки не зверталися — ніхто не може й не хоче допомогти, тому ми лишилися на вулиці. Я вже зверталася у всілякі інстанції — „дійшла“ навіть до адміністрацій Іващенка та Пушиліна. В адміністрації Іващенка, як і в УТСЗН, запропонували стати на чергу до гуртожитку на вулиці Менделєєва. Але воно ще навіть не відкрилося, і коли відкриється — невідомо. На компенсацію житла ми подали ще того року восени, але комісія досі не приїжджала жодного разу», — жаліється Світлана, хоч і не надто радісно визнає байдужість росіян до її проблеми, яка з’явилася через їхнє вторгнення.

Зруйнований будинок багатодітної родини Зруйнований будинок багатодітної родини

Проте «ощасливити» родину новим житлом росіяни навряд зможуть швидко й тим паче позитивно — тому що вже зараз вони кажуть місцевим, що ті цілком комфортно можуть жити у своїх потрощених квартирах, які не знесли через аварійність. Пропонують заклеїти плівками вікна й двері — й жити «на рідних» квадратах.

«Це мій будинок на вулиці Перемоги, 99. От є будинки, які спочатку тимчасово ремонтують, щоб отім знести, а є такі, де роблять ремонт, щоб можна було жити в кімнатах. А нам сказали. що ми можемо пожити й тут — поки не знесуть цей будинок. Куди далі ми підемо — не кажуть, мабуть, немає куди.

Другого під'їзду в домі вже немає — він «зник» під час обстрілів. А там вісім квартир — як одна, без стін, без нічого. Навіть несучих стін подекуди немає. І нам тут кажуть жити. І нікого не хвилює, що в якийсь день цей будинок «схлюпнеться» й стане для нас склепом», — бідкається мешканець Маріуполя.

Додамо, що на сьогодні в Маріуполі зводяться будинки — проте ключі від квартир отримують лише обрані: або головні пропагандисти (працівники з адміністрацій або освітніх закладів), або росіяни, завезені у Маріуполь для роботи. Натомість і будівельники (навіть «привізні»), й місцеві вимушені виживати у руїнах, а подекуди навіть під цілодобовим наглядом «правоохоронців», оскільки рашисти дуже переживають, що в людей відкриються очі на те, що відбувається, і вони вирішать з цим щось робити.

Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!

2024 © Інформаційне агентство «Вчасно» — новини Донбасу.
2024 © ГО "Медіа-Погляд".

Права на всі матеріали належать ГО "Медіа-Погляд" (якщо не вказано інше) та охороняються Законом України «Про авторське право і суміжні права». Усі текстові матеріали поширюються відповідно до ліцензії CC BY-NC-ND 4.0.

Сайт створено за підтримки DW Akademie

Розроблено iDev