«Після відчуття свободи в Україні я би в РФ не прижився», — російський ультрас розповів, як став українським захисником

Він народився та ріс у Радянському Союзі, вчився в російській школі, служив на Балтійському флоті, але зараз захищає незалежність України в Авдіівці. Себе жартома називає «російськомовним бандерівцем», а друзі кличуть його «Шульц».

«Дуже давно, коли я ще в школі навчався, було кіно про німців, і мої однокласники назвали мене Шульцем, якого в тому фільмі навіть не показали. Так по життю до мене прив'язалося це ім'я. Тому і позивний такий», — пояснює Валерій, боєць полку «Київ».

Не вписався в рамки російської влади

Народився Валерій у російському місті Тольятті, де і жив багато років, але мав бабусю в українському місті Рені — за 300 кілометрів від Одеси, поблизу кордону з Румунією.

«Життя так склалося, що я завжди катався туди-сюди. Тут, в Україні, я був щасливою людиною: перша любов, перші зароблені гроші, ми пили вино, кричали пісні під гітару, якось нас навіть прикордонники забирали…», — розповідає Шульц.

В 1990 році був останній призов до радянської армії — на 3 роки. Так Валерій потрапив до Балтійського флоту.

«Той період був дуже страшний. Я його важко пережив. Ось це: „Стой, раз-два!“, дідівщина страшна: я там жив, наче в тюрмі. В порівнянні з тим, що я зараз побачив, різниця колосальна… Потім Союз розвалився, і у мене мати вийшла з нього громадянкою Росії, а я — України, хоча вона народилася в Ізмаїлі (Одеська область), а я — в Тольятті (РФ)», — розповідає боєць полку «Київ».

Після армії з 1993-го і до 2002 року хлопець жив у Тольятті. Там він був ультрас — за міські футбольну і хокейну команди тольяттінець їздив по всій Росії — від Калінінграду до Чети.

Фото: metronews.ru «З приходом „ліліпуту в кімоно“ все це стало значно жорсткіше: всіх почали саджати, всі ці молодіжні рухи почали прикриватися, переходити в якісь радикальні, десь мабуть, скінхедівські рухи. Вся романтика футболу почала відходити на другий план, і все почало кудись скочуватися, в якусь одну сторону — як самі ці угруповання навколофутбольні, так і саме життя. Все, світлі часи в Рашці (Росії, — ред.) проходили… На початку двохтисячних все це було видно: по роботі на заводі, по вболівальницькому життю — тобто, нічого хорошого чекати було не варто. Особливо, якщо ти маєш свою думку, свій внутрішній стрижень, ти приречений: або тобі проб'ють голову або тебе закриють», — згадує про життя російських ультрас Валерій.

Хлопець також розповів про те, як в Тольятті приїжджав ОМОН із Чечні, який жорстоко лупцював вболівальників.

«Я тоді працював на „фабриці мрій“ — „АвтоВАЗі“. В Тольятті були лише хокей, автогонки різних видів і іноді футбол, більше нічого. Ті, кого ми бачили тоді по телебаченню і вважали андеграундом, типу Агати Крісті, Охлобистіна, стали глибоким розчаруванням — це перші сцикуни, люди без своєї думки, без стрижня, балалаєчники, — каже Шульц. — Доречі, виявилося, щодо якості машин справа була не в мені: я звільнився звідти, а вазівські автомобілі залишились такими ж паршивими», — сміючись, розповідає Шульц.

Рідне місто стало йому чужим, він не вписувався в рамки, які почала ставити влада, і почував себе там дуже важко і нудно. Тому переїхав на Україну і влаштувався у Рені на місцевий телеканал: працював відеооператором, диктором, тексти писав…

«Навіть кореспондентом там працював — інтерв'ю рубав, коротше, як „Маккофе“ 6 в 1 з чаєм і кукурудзою. Запальна така робота, але дуже важка, тому що тебе майже не буває вдома. Переферійне телебачення не передбачає, що ти працюєш кимось одним, ти займаєшся всім», — пояснює Валерій.

Як потрапив у Клуб веселих та кмітливих (КВК)

Жарти і розуміння гумору були в житті Шульца завжди. «От візьміть той самий „Барон Мюнхгаузен“ — там алегорична форма стьоба над Союзом, стьоб був закопаним між рядками. Я розумів це з дитинства. Цензура — наймерзотніша річ, але в ній є один плюс — ти вчишся читати між рядками», — вважає Шульц.

В Україні хлопець почав писати жарти для команди КВК, з якою вперше поїхав на Чемпіонат області під Ізмаїлом. Той турнір тривав 7 днів, і він писав тексти і вдень, і вночі.

Щульц у КВК / фото з особистого архіву«Окрім мене в команді не писав ніхто. Ми вийшли в фінал… Я потім таку взбучку від дружини отримав: вдома дитина маленька, а я сім днів не дзвонив, хоча в мене тоді і телефону мобільного не було… І після цього пішло і поїхало: це ж найстрашніший наркотик — погоня за сміхом. Щупати мізки людей — це цікава гра, але важка. Тому що коли ти повністю викладаєшся, ти швидко згораєш», — згадує Валерій.

Якось він формував нову команду КВК. «Уявіть суміш нашого нового складу: я — такий дядько, якому вже під сорок років, школяр-мулатик Юнік, 6-класник Олежа і зірка нашої команди — підірвана у гарному сенсі бабуся, наша Миколаївна — 70-річна жінка, яка носила косуху, курила сигари і сідала на шпагат», — згадує Шульц. І додає, що в Миколаївни чоловік помер, син жив у Лондоні, тому бабуся мала вільний час і могла собі дозволити приймати участь у команді КВК, яка мала назву: «Самуэль, ЭТО ШО?»

Шульц розповів, що приймати участь у змаганнях було дуже непросто. Щоб потрапити на Кубок мера в Одесі, вони виїжджали з вечора на поїзді, приїжджали рано вранці і до вечора мали чекати.

«Було складно, але це цікавий період життя. Одного разу, під час номеру, я побачив, як зала плаче від сміху. Я повернув голову вбік і побачив, як Миколаївна віджимається від полу — 20 разів. Глядачі аплодували стоячи. А жюрі поставило низьку оцінку, бо вважали, що ми принизили літню людину… Тоді ми програли, але потім ми з малими взяли Кубок області», — згадує Валерій.

Щульц у КВК / фото з особистого архівуВзагалі Шульца можна назвати людиною-оркестром. За своє життя він освоїв багато різних професій: і оголошення роздавав, і підпрацьовував відеооператором у баптистів, був тренером студії КВК, а ще — встановлював сонячні батареї і трудився на будівництві — робив декоративну штукатурку на стелі.

«Я все спробував. Я не боюся змінювати професію», — зізнається Шульц. Так тривало майже до 2014 року… Остання гра у КВК була, коли його команда вийшла в фінал у змаганнях на Кубок ректора Одеського політеху.

«Прямо з Майдану я поїхав на ігру: після шпиталю, після всіх тих переживань я був жахливо розібраним і пригніченим… Тоді ми і команда „Сахара не надо“, де був тоді майбутній переможець „Ліги сміху“ Марк Куцевалов (у складі команди „Прозорий гонщик“) вийшли у фінал, а його відмінили», — каже Валерій.

«Майдан став для мене відкриттям України»

«До поліції не мав стосунку, а судячи з мого ультрас-життя, взагалі із ними не дуже товаришував — особливо, коли омонівці на футболі били вчотирьох одного…», — розповідає Шульц.

Коли він потрапив на Майдан, то спілкувався з представниками обох таборів (з Антимайдану, в тому числі) і для себе зробив порівняльний аналіз та певні висновки, хто за що стоїть. Саме тому з грудня 13-го року по квітень 14-го майбутній боєць полку «Київ» перебував на Майдані безвилазно.

«Це було самовизначення. Війна — кращий лакмус, ти починаєш краще бачити, хто є хто. Не важливо, якою мовою ти в цій країні розмовляєш, важливо, що ти для України робиш, і наскільки ти її любиш. Майдан став для мене відкриттям України. Я зрозумів, що ми — люди з різних частин держави — зовсім нічого не знаємо один про одного та про країну», — вважає Шульц.

Його сім'я довго не знала, де саме він перебував, дружина навіть збиралась розлучатися. Валерій є російськомовним, але спокійно читає українською, слухає якісну українську музику, і зізнається, що дуже любить Україну.

Майдан, 2014/ фото:censor.net.ua«Там, на Майдані в мене з'явилося стільки друзів: я зустрів хлопців зі Львова. Вони такі класні, товариські, я спілкувався з ними російською… Там я зрозумів, що нам подавали по ТБ все по-іншому, нам багато років впарювали, що Західна Україна — це анклав ненависті, де живуть кровожерливі націоналісти, а виявилося, що все це маячня!», — зазначив боєць «Києва».

Згодом на Майдані він познайомився з Олексієм — шахтарем з-під Донецька, і також із ним потоваришував. Донеччанин так само не хотів «руського миру» у себе вдома, як і Валерій.

«Побиттю студентів я не здивувався після російського ОМОНу. А ось коли Груша (бої на вул. Грушевського — ред.) була, спочатку навіть коліна тряслись, але згодом було вже не так страшно. А потім ця Маріїнка (бої у Маріїнському парку, — ред.) похмура… Пройшовши 14-й, 15-й роки на фронті, мені Маріїнка була страшніше, месиво таке… Там ти не розумів, що відбувалося, ти — беззахисний, там смертю пахне навіть зараз… Пригадую, як тітушки ходили з мачете, мигцем бачив, як з калашом проходили… Навіть тут, в Авдіївці, мені не так страшно», — поділився Шульц.

Пригадує, як він зі своїм другом з Харкова, знаходячись в 50 метрах один від одного в Маріїнському парку, загубилися і не бачилися дві доби. Обидва хлопця тоді плакали, бо вважали, що товариша вже вбито і незабаром і його черга.

Шульц / фото: Vika_Vasyns`ka«Вже згодом мою дружину хтось запитав: «Як ти його відпустила на Майдан?» А вона: «А що я могла із цим баламутом зробити? Я йому кажу, що буду розлучатися, а він: «Гаразд, я залишаюся на Майдані», — посміхаючись, розповідає Валерій. — Тоді мені цей жарт не зайшов. Дякувати богу, ми і досі разом з моєю коханою однією єдиною дружиною!».

Шульц пригадує, що коли в дитинстві на літо приїжджав до Одеси, то був для нього інший світ, «ковток свіжого повітря».

«Я відчував дихання Європи, всі в джинсах ходять, іномарки їздять. А коли повертався в Тольятті, навколо був лише сум: злидні, одна шкільна форма весь рік, все по талонах, і птушники навколо. Після свободи, яку я відчув в Україні, я би там в Росії ніколи не прижився», — переконаний боєць полку «Київ».

В Тольятті в нього залишилось багато друзів — «адекватних людей, які розуміють, що на Донбасі зараз відбувається».

Але під час та після Майдану дехто з українських друзів відсіявся. Частина з них — знайомі з часів участі у Клубі веселих та кмітливих: декількох, серед яких і багаторічна членкиня жюрі одеського КВК Олена Гліщинська, обміняли на українських бранців Кремля. Гліщинська — організаторка так званої «Народної ради Бессарабії», була помічницею нардепа-регіонала Віталія Барвиненка, а також керувала телеканалом «Новая волна» в Одесі.

Євромайдан, 2014 рік / фото: rbc.ua«Ще на Майдані я зрозумів: коли почали забирати Крим, це моє, українське… Прості росіяни — жебраки, навіщо їм Крим? Вони в Сочі не можуть собі нічого дозволити, бо дуже дорого… Я знаю ту країну зсередини, і не хочу, щоб вони тут господарювали. Я хочу, щоб моя дитина жила не за поняттями, а в нормальній країні», — відзначив Валерій.

На Майдані Шульц отримав важке газове отруєння, тому його доправили до шпиталю в Словакії.

«Пам'ятаю, як нас після шпиталю у Львові о другій годині ночі на пероні залізничного вокзалу зустрічали — з квітами, з цукерками, з горілкою… Я тоді вперше був у Львові — ніч, і повний перон людей. Я тоді просто прозрів… Повертаюсь в свою улюблену Одесу, таку класну, яку я завжди із насолодою вдихав, а там пахне війною. З Придністров'я позавозили уродів до нас. Те, що почалося тут, на Донбасі, повинно було початися там. Я тоді взяв дружину, сина, зібрав їх і сказав, якщо раптом щось починається, щоб одразу виїжджали з Рені», — пригадує Шульц. А сам тим часом поїхав записуватися у батальон.

Дуже хотів на фронт, але не брали

Спочатку Валерій пішов добровольцем у батальон «Крим» — резервний батальон, «дочірній» підрозділ «Донбасу».

«Взагалі я записувався дуже довго. Ми готувалися до АТО на полігоні у Нових Петрівцях. Там було класно, тому що побудовано все на твоїй самосвідомості. Ти прийшов добровільно, а тому розумієш, куди і чому ти прийшов, що ти будеш тут робити і так далі… Все, як в сім'ї.

Я пам'ятаю такий момент: нас визвали всіх на великий плац, я ще не знав, хто стоїть поруч зі мною, і сказали, що у «Донбасу» втрати, на фронт потрібні люди. І весь оцей стрій — всі, як один, роблять крок уперед. Не оформлені, одягнені вроздріб, більшість — які ніколи в житті не тримали в руках зброю… Який потенціал має ця держава! Ти не ідеш туди, щоб отримати якісь пільги, блат. Бо завтра навіть твої шнурки можуть не знайти…", — каже Шульц.

Згодом він дізнався, хто стояв на плацу поруч із ним: чоловік, який декілька разів був за ґратами, інший — підполковник УВБ поліції, який прийшов служити, як рядовий. Також поруч знаходилися батько трьох дітей та інший хлопець, підприємство якого мало обіг в мільйон доларів.

«Скажіть, будь ласка, за якими грошами прийшли ці люди? А потім батальон „Крим“ просто зрадили. Два тижні ми їли помої, жили в сірості, хворіли. Але ми хотіли йти захищати країну. А нам сказали: „Йдіть під три чорти!“ і розпустили», — зазначив Шульц.

Тим часом він відправив свою родину на Західну Україну, а сам пішов вступати до батальону МВС «Золоті ворота». У 2015-му році цей батальон розформували і разом з деякими іншими підрозділами поєднали у полк поліції особливого призначення «Київ».

Фото з особистого архіву Шульца«Сплав людей у нас — офігенний. Наші хлопці знають, як воювати, пройшли окопи і найважчі роки, а ними розкидаються і часто не цінують їхніх здібностей, які могли б стати в нагоді під час війни. Наприклад, з людини, яка в мінно-саперній справі спець, роблять звичайного постового. Хоча його можна було б направити на розмінування. І таких прикладів багато. На жаль, це хвороба нашої країни, — ділиться думками Шульц. — Або як таке може бути, що в країні, де триває війна, тебе на протязі місяця не хочуть брати в армію?! Ти — не п'яниця, не наркоман, не каліка. Я приїхав і запитав хлопця на КП, у чому справа. Він мені показує аркуш, А 4, повністю заповнений прізвищами добровольців, і каже: „Ти що, вважаєш, що ти один такий? От, подивись, це сьогодні лише до обіду записалися!“. Тобто таких, як я, було багато. Рвалися на фронт, а їх не брали. Це, звичайно, декого могло демотивувати».

Шульцу все ж «пощастило» потрапити на фронт: спочатку у місто Щастя Луганської області, а потім аж до сьогоднішнього дня — в Авдіївку (Донеччина).

Розмірковуючи про війну, Валерій зазначає, що росіяни не можуть влаштувати своє життя в своїй країні, побоюються протестувати там, але бажають керувати в Україні.

«До побачення! Дуже бісить, коли кажуть, що Одеса — російське місто. Коли воно було російським? Росіянам до нього… Це вільне місто, де приймають будь-яку культуру, де крутиться все, не дивлячись ні на які суворі закони», — обурюється Шульц.

Натомість, перебуваючи на Донбасі, він помітив, що тутешні люди жорсткі, напористі і шукають в інших слабину.

«Вони вважають, що якщо ти добрий, то ти лох, якщо ти допоміг, то ти дурень. Але це неправда! І це неправильно», — вважає боєць полку «Київ». І пригадує ситуацію:

— Бабуся, в яку ціну аджика?

— 25 рубльов.

— Я в тебе придбаю дві баночки, яка знижка?

— За сорок забирай!

— Дякую, ось, тримай 50 гривень.

— Солдати багато заробляють, не потрібна тобі решта!

«Чому? В Одесі тебе на базарі обманюють, та хоча би посміхаються! Але на Донбасі багато також і гарних привітних людей. Це я точно знаю», — підкреслив Валерій.

Про війну та мир

Родина Шульца повністю його підтримуює. Разом вони мріють жити у мирній, квітучій Україні, але розуміють: якщо лише розмовляти про мир, ніколи його не отримаєш.

Захисник України, боєць Шульц / фото з особистого архіву«Мир на умовах Росії — це обманка, це велика поразка, за яку дорого заплачено. Я хочу справжньої перемоги з поверненням територій, а головне — повернути душі і серця тих, хто на тій території. Адже росіяни ведуть війну не на знищення, а на захоплення умів і сердець. Ось в чому уся біда і складність цієї війни. І поки що ми її дуже жорстко програємо… Треба робити висновки з наших перемог. У нас дозріли молоді і класні командири, які пройшли через жерло війни. Їх треба вводити в керівний склад армії…

Кращий показник війни — це плита на «Промці»: там немає генералів, немає полковників, там поховані один або два лейтенанти, інші — рядові, половина з яких ніколи навіть військовими не були і не думали, що на Донбасі життя своє покладуть.

Але я вірю у краще і все ж сподіваюсь, що мир не за горами", — впевнений Шульц.