Політолог, фудблогер, спецпризначенець та артилерист: воїн Олександр Биков про життєвий шлях і боротьбу за Україну

«Коли захопили СБУ та ЗМІ в Луганську, я зрозумів, що діло — „шляпа“. Було оголошено проведення АТО, і я вирішив що хочу потрапити до Нацгвардії чи кудись на кшталт неї. Я тоді ще не розбирався у силових формуваннях, адже навіть строкову службу не проходив», — ділиться з посмішкою Олександр.

Далі був тернистий шлях на службу. Спочатку Сашко цікавився Національною гвардією, але після телефонних дзвінків до штабу в Дніпро зрозумів — часу на медичні комісії, бюрократію та навчання немає, адже в країні починається війна. Випадково хлопець натрапив на рекламу батальйону «Донбас», який тоді якраз формувався.

«Мені сподобався Семен Семенченко в балаклаві, його правильні розповіді. Зв’язався. Сказали брати документи і приїжджати до них. Я взяв паспорт, ми з друзями „обмили“ мій ухід на війну. Хлопці скинулись мені грошима та дали з собою 150 доларів, я взяв свої сто і подумав: „Супер. Грошей багато. На тиждень вистачить“ і поїхав, — жартома розповідає „Вчасно“ Олександр. — Приїхав в село на кордоні Луганщини та Дніпропетровщини, а всі мобілізаційні телефони батальйону, за якими я спілкувався та домовлявся — мовчать».

Допомогли волонтери, які вийшли на зв’язок з представниками бату — виявилось, що всі вони зібрались днем раніше та поїхали під Київ вступати до лав Національної гвардії.

«І я такий стою і думаю — а що робити? Я ж додому отак просто не можу повернутись, я ж всій вулиці розповів, що їду русню нищити, — сміється Олександр. — Ну, думаю, поїду до Дніпра. Купив квиток, а потяга немає. То був кримський рейс, а Крим вже анексували, тож потяг затримали на „кордоні“. І тут я зустрів земляка Олексія Біду. Розповів йому веселу історію про влаштування до батальйону „Донбас“, а той мені — зустрічну історію про формування батальйону міліції».

Рекорд у працевлаштуванні до структури МВС та довідка замість посвідчення

Вже наступного дня Олександр вступив до лав міліції. Хлопець з посмішкою каже — має своєрідний рекорд з працевлаштування в структуру МВС, адже до 2014 року аби стати міліціонером, потрібно було здобути профільну освіту, відслужити в армії, проходити медичну комісію. Проте навіть все це не давало гарантій.

«О 9:00 я написав заяву, а о 12:00 я отримав довідку про те, що я міліціонер. Рядовий міліції», — резюмує Сашко.

Він міркує: спочатку не можна було сказати, що служба в батальйоні — це служба в міліції у класичному розумінні та, виключно у формі жарту, каже:

«Це було українське „ополчєніє“ з довідками. Адже посвідчень не було — станок для їх друку залишився в Луганську. Хто встиг отримати — був з „ксівою“, а решта — з довідками. І от, о дев’ятій ранку я подав заяву, о дванадцятій дня став міліціонером, а опівночі нам довели, що їдемо на Луганщину отримувати автомати», — сміється чоловік.

Спочатку приїхали до Сватового — Сєвєродонецьк та Лисичанськ були в окупації. Там пройшли мінімальне навчання. Працювали на блокпостах та зачистках. Далі була деокупація. В Сєвєродонецьк Сашко приїхав в серпні. Свою «ксіву» нарешті отримав восени 2014 року, коли працювали в групі розвідки батальйону «Луганськ-1».

Забезпечення, ставлення та піклування: про побут міліціонерів на початку війни

Олександр ділиться — ще на початку збройної агресії у структурі міліції не було апарату «польового харчування» — не передбачалось годування особового складу десь в умовах бойових дій. Хлопцям дали польову кухню, зі складу видавали елементарні харчі: тушонку, крупи. Сильно допомагали волонтери. Тож голодувати не доводилось. Проте 98% успіху в цьому, за словами Сашка, — самоорганізація.

«Нам дали автомати, патрони, РПГ, міліцейські бронежилети, які рятували хіба що від ножового поранення чи пістолетної кулі. Адекватне забезпечення почалось у 2015 році - нам почали давати якісні армійські бронежилета та каски. До того мали каски зразка 43-го року моделі „дєди воєвалі“ та форму „дубок“, — сміється Олександр. — І самі купляли, хоча це і було складно. По-перше, поганий інтернет, по-друге, не було такої мережі воєнторгів. Одягались в секонд-хендах, або магазинах „Охота та риболовля“».

Далі Сашко перевівся спочатку до батальйону міліції громадської безпеки особливого призначення, а після реформи МВС — до батальйону поліції особливого призначення.

«У нас були цікаві місії та супроводження, зачистки з Нацгвардією, декілька контрдиверсійних заходів. Але з часом керівництво повідомило, що активну фазу бойових дій закінчено, жорсткої нестачі особового складу немає, Сили оборони тримають свої лінії. І нам робити вже нічого», — ділиться Олександр.

Короткострокове цивільне життя та початок великої війни

Після повернення до цивільного життя Олександр пригадав з чим працював «до того»: в Луганську хлопець досить вдало займався виборами, політикою та рекламою. Вже в Сєвєродонецьку з’явився блогінг — Саша вів паблік «Кухні Сєвєродонецька», в якому з друзями виступали ресторанними критиками. Як каже — «критиками рівня середньостатистичного споживача». Виключно на власному ентузіазмі та фінансових ресурсах хлопці відвідували місцеві заклади громадського харчування від вуличних «шаурмічних» до ресторанів з авторською кухнею і розповідали через дописи у Фейсбуці свої враження від закладу у форматі відомої української телепередачі. Почате під час служби в поліції креативне хобі Саша продовжив, а ще став рекламним менеджером у відомій мережі

«Мої друзі з Луганська після переїзду до Сєвєродонецька відкрили в місті мережу медичних центрів і запропонували приєднатись до них. І хоча я сумнівався у своїх здібностях, вони сказали, що я веселий та винахідливий, комунікабельний та креативний. Погодився», — розповідає хлопець.

Успішна креативна робота тривала недовго — наступив роковий день 24 лютого 2022 року. Сашко, маючи досвід служби в МВС, розуміння політичної арени та широке коло обізнаних друзів та товаришів, вже заздалегідь мав власні прогнози на дії росіян.

«Я постійно спілкувався з представниками нашого „атошного“ ком’юніті, яке в різних структурах працювало. Ми дійшли висновку, що вірогідність війни — 50/50, адже з їх (росіян — ред.) боку для неї вже все готово, — пригадує Саша. — А ще я мав хобі: десь за місяць до початку вторгнення почав моніторити повітряну мапу та читати щоденний звіт ОБСЄ з обох боків від лінії розмежування. Було очевидно, що якщо місія фіксує накопичення техніки на захопленій території, то це свідчить про підготовку до наступу. Підтверджувалось це і супутниковими знімками бронетехніки навколо кордонів».

Тернистий шлях на війну: версія 2.0

Незадовго до великої війни Сашкові телефонували колишні побратими з батальйону і сказали, що «якщо що» — його автомат, бронежилет та каска чекають на нього. Проте в день вторгнення хлопець займався евакуацією підприємства, де на той момент ще працював, до Тернополя. Дорога зайняла три доби. Далі — знову військкомат. І тут, вже традиційно, в нашого співрозмовника є цікава історія про те, як він міг крутити гайки в рембаті, але працює з бусоллю та нищить ворога з артилерії.

«Зібрав я воєнні лахи, документи і приходжу до військкомату. Показав довідку, що я „атовець“ з 2014 року, похвалив себе і мені сказали прийти за чотири години: буде автобус і можна їхати прямо в військову частину. Приходжу. Нас садять в автобус. Частину висадили в одній частині, когось — далі. Доїхали і ми. Заходимо в казарму — темно, без ліхтарика нічого не видно. Обстановка гнітюча, — розповідає Саша. — І тут нам кажуть: „Це військово-ремонтна частина, і ми тут займаємось ремонтом техніки. Будемо крутити гайки!“, а я їм такий: „Ви смієтесь? Де я і де гайки?“ — вони такі подивились на мене, сказали, щоб я повідомив своєму воєнкому, що не хочу крутити гайки. Я виходжу до нього і кажу: „Я не хочу крутити гайки“. Той на мене подивився і сказав, що завтра поїдемо в іншу частину. Без гайок».

Наступного дня дійсно була ще одна частина. А вже потім — тренувальний центр артилеристів. Олександр каже — як такого вибору не було: ким би ти не був за фахом чи досвідом, тебе відправлять туди, де є потреба.

«Я покладався на те, що я учасник АТО, що я вісім років прослужив у поліцейському спецпідрозділі, пройшов багато підготовки: медичної, тактичної, стрілкової. Я мав багато навичок і крутий досвід, і зі всім цим мене відправляють в арту. Я такий собі подумав, що мені наче як пороблено. Ну, думаю, ладно… Обирати не доводилось», — каже хлопець.

«Бусолечка» та «пушечка»: про перший бойовий досвід в рядах артилеристів

Стати до зброї і піти бити ворога відразу не вийшло. Спочатку була «учєбка», потім бойове злагодження в частині. Перше, пригадує Сашко, знадобилось відсотків на двадцять, адже теоретичні знання, які там даються, не потрібні для роботи з сучасною зброєю.

«За військовою спеціальністю я — розвідник-далекомірник, яка, по суті, вже не використовується з тих пір, як людство додумалось підняти в повітря дрон. За посадою по „штатці“ я — командир відділення управління командира батареї. Розподіл спеціальностей майже рандомний, і все потім „устаканюється“ по ходу служби, адже може бути таке, що у механіка-водія немає водійських прав, — зі сміхом розповідає Олександр. — А ще у нас в штаті є радіотелефоніст та лінійний наглядач. Ну от уяви: в час „Старлінків“ та радіозв'язку в „штатках“ передбачено людину, яка мотає котушку з дротом і прокладає зв’язок».

Перший бойовий досвід припав на 30 березня чи 1 квітня минулого року — точно хлопець не пам’ятає. Але точно пам’ятає, що хвилювався, бо вперше працював з бусоллю в реальних бойових умовах — приладом для налаштування гармати.

«Бусолечка — це така штучка з циферками дивними та оптичним приладом. Я дуже сильно відповідаю за те, аби пушечка била чітко. Спочатку за це відповідає бусоліст, а далі — навідник. Було дивно, адже цифри я люблю трохи більше, аніж гайки, — сміється Саша. — Ми спочатку виїхали вдень на чергування. Але на нашу батарею не було цілі. А потім ми виїхали вночі. І от тут халепа — я бусоль вночі ніколи не виставляв. Нічого не видно, сітки не видно, підсвічуємо ліхтариками. Калібрували бусоль запальничкою, віднесеною на стометрову відстань. Але все вийшло».

Філософія життя від політолога, блогера, «атовця» та артилериста Олександра Бикова

Сашкові вдається тримати своє почуття гумору на високому рівні і при цьому не втрачати бадьорості та наснаги. Каже — натхнення черпає в стоїцизмі.

«Натхнення моє в стоїцизмі. У внутрішньому усвідомленні себе: на мої настрої, натхнення та позитив можуть впливати лише мої внутрішні емоційні стани, а не зовнішні фактори. На моєму багаторічному досвіді перебування у військових „двіжухах“ хочу сказати: якщо людина була трохи дурачком до війни, то дурачком буде і після неї. Тільки тепер пояснюватиме що дурачок, бо воював, а не тому, що таким воювати прийшов», — філософськи міркує Сашко.

Сьогодні Олександр позиціонує себе вже як сєвєродончанин, а не луганчанин, бо саме в Сєвєродонецьку, ділиться, був абсолютно щасливим на відміну від Луганська і чітко називає головну асоціацію з містом, яке стало рідним.

«Лебідів любив на Чистому озері… І ліс навколо… Мені дуже подобалось, що я можу вийти з квартири і за 10 хвилин опинитись в лісі. Це так класно…, — пригадує хлопець. — Переможних нарисів та планів не будую — вони не залежать від мене. Час такий. Все що я маю робити для перемоги — роблю максимально ефективно».

Олександр Биков, «атовець», політолог, блогер та артилерист, радить українцям не будувати далекоглядних планів, а жити сьогоднішнім днем в тих ресурсах, які є зараз.

«Ніхто не знає що буде за рік, пів року, місяць. Якщо є бажання посадити клумбочку — потрібно робити це зараз там, де ти знаходишся. Бо де ти будеш за два роки — невідомо. Як і невідомо, чи будеш взагалі. Клумба зараз не зробить ваше життя гіршим за два роки. А непосаджена — може. Живіть сьогодні».