Раніше контролювали владу, а тепер доставляють гуманітарку на Донеччину. Чим займається коаліція “На лінії зіткнення”

Наша місія - робити людей проактивними, об'єднати їх у спільноти

“Наша місія - робити людей проактивними, об'єднати їх у спільноти. Це не можна помацати як дитячий майданчик чи мурал, але це має вплив на свідомість. Останні роки наша коаліція “На лінії зіткнення” робила дуже важливу річ — ми говорили уряду, обласній і місцеву владі, що треба зробити для розвитку громад на лінії зіткнення”, - розказує чоловік про останні роки діяльності у регіоні. 

Мешканців прифронтових громад, таких як Попасна чи Торецьк об’єднували прості речі. Якщо держава не змогла би створити певні умови для їх розвитку, то вони могли би перетворитись на аналог окупованих територій. На щастя влада почула активістів та почала працювати з ними, сприймаючи їх як партнерів. 

Андрій каже, що якщо би на повну запрацювала стратегія економічного розвитку Донецької і Луганської областей, до створення якої долучились активісти, то за 5-7 років регіон перетворився та був би схожим на європейські країни.  

“І це бачили росіяни, вони почали відкриту війну багато в чому і тому, що бачили які школи відкриваються у Торецьку і Авдіївці, як потужно розвивається місцевий бізнес. Вони не могли допустити, що  так званий “рускій мір” на вільній Донеччині і Луганщині програв українському світу. Отже все йшло добре до 23 лютого”, - згадує Андрій. 

Прихід великої війни відчував, бо мав довіру до західної розвідки

Андрій тривалий час свого життя проживав поряд із лінією розмежування, а прихід великої війни відчував, бо мав довіру до західної розвідки. Але не тільки із-за новин чоловік думав за можливе вторгнення російських військ:

“За 2 дні до вторгнення  я говорив з Самантою Пауер, адміністраторкою агентства США з міжнародного розвитку, людиною, яка вхожа до Байдена. Вона дивилася на нас, громадських діячів Сходу, з докором — тікайте звідти, Росія йде на вас війною. Але людська психіка працює дуже дивно. Особливо для нас, людей, які з 2014 жили у прифронтових територіях, були під обстрілами, переживали окупацію”, - пояснює свою тривожність Андрій. 

У перші тижні війни Андрій думав лише за можливість вивезти рідних у безпечні місця. Тому саме до Львова чоловік відвіз дружину та дітей, а сам опинився у Івано-Франківську. Тут його друзі Тім Бозе та Денис Бігунов організували штаб допомоги Донеччині. Майже одразу Андрій визначив пріоритети по діяльності:

“Перші думки були про те, що гуманітарний аспект зараз — це проблема номер один. Під Ізюмом загинули діти з нашого Нью-Йорка, ще кілька людей отримали поранення. Потрібні були кошти на поховання і лікування. Оголосили перший збір, люди почали донатити. Далі все пішло само собою, як завжди буває коли організовуєш певний процес”, - згадує Андрій. 

«Я люблю фразу: горизонтальні зв'язки рулять»

Вже з часом Андрій та його команда на новому місці зв’язались з друзями із коаліції “На лінії зіткнення”. Як виявилось, майже всі змогли виїхати із Донеччини і почали волонтерити або подались до військоматів. Проте частина залишилась на непідконтрольній території. Андрій каже, що окремі члени їх коаліції у Львові проводять майстер-класи для дітей переселенців, у Полтавській області вирішують проблеми переселенців у місцевому гуртожитку. 

“Найцінніше те, що ми зберегли нашу структуру, не розвалилися. За цей час завдяки підтримці донорів ми надали гуманітарну допомогу у 12 громадах Донеччини. Це Світлодарськ, Торецьк, Красногорівка, Мар'їнка, Нью-Йорк, Селидове, Курахове, Вугледар, Українськ, Краматорськ, Слов’янськ, Очеретине. Я люблю фразу: горизонтальні зв'язки рулять. Це означає, що громадянське суспільство Донеччини у критичний момент спрацьовує іноді краще ніж місцева влада. Відчуваю гордість за кожного учасника коаліції “На лінії зіткнення”, - з радістю розказує чоловік. 

У червні Андрій приїжджав у рідний Торецьк і не впізнав рідне місто. Відсутність людей на вулицях, які поросли травою дуже сильно кидалась у очі. Біля місцевого ЦНАПу можна було зустріти величезну чергу людей, які чекали на гуманітарку. Андрій помітив серед них матусь з дітьми та людей поважного віку. 

Звичайні розмови із людьми про необхідність евакуації не дають належного ефекту, бо вони знаходять багато аргументів, аби залишитись у небезпечних регіонах. Проте чоловік продовжує допомагати рідній громаді, бо відчуває що вже став заручником цієї справи:

“В результаті ти опиняєшся в ситуації класичної “вилки”: привіз гуманітарку — це мотивує людей лишатися, не призів — конкретна дитина може померти з голоду. Ми в команді розуміємо, що треба відходити від гуманітарної допомоги, адже наша природна діяльність — це реформи і стратегічний розвиток”, - пояснює Андрій.

Чоловік сподівається, що дуже скоро вони повернуться до цього, бо вже мають досвід аналізу прифронтових громад. Зараз такими стали ледве не пів країни, тому роботи вистачить. Команда коаліції “На лінії зіткнення” знаходиться у багатьох містах України, від Києва до Івано-Франківська та від Миргорода до Дніпра.

Основною задачею для себе Андрій бачить подолання хаосу та створення екосистеми в якій влада та громадськість не займаються маячнею і не конкурують один з одним. А в подальшому можна буде формувати нові стратегічні рішення і поступово їх виконувати. Чого б це не стосувалось — інтеграції ВПО чи місцевого розвитку.    

Раніше команда Андрія дуже раділа ухваленим законом, який рухали саме вони, а тепер перемоги стали менш грандіозними, проте не менш важливими. 

“Тепер — це банальна історія про жінку з глухого села Диліївка, де 4 місяці жодного разу не отримували гуманітарку, а ми її привезли. Або 200 електропічок, які дозволять не готувати кашу на вогнищі. Так не має бути у 21 столітті, російська держава та її народ мають постати перед судом за свої злочини проти людства”, - підсумовує Андрій. 

Серед планів  — відновити контакт із громадськими організаціями, які також поспіхом покидали Донеччину

Олена також разом з Андрієм працює в одній команді. Бурхлива діяльність дівчини розпочалась у 2015 році у громадській організації “Сильні громади”. До початку повномасштабного вторгнення плани були грандіозні і Олена мала шефство над Сартаною, Нью-Йорком та Торецьком. Майже одразу після повномасштабного вторгнення дівчина разом з родиною почала орієнтуватись на Дніпро, бо там були родичі які б допомогли влаштуватись. Дівчина сумує за рідною домівкою, проте часу на розпач не вистачає, бо у складі команди вона продовжує займатись гуманітарними проблемами тих, хто залишився у Донецькій області:

“Зараз наша команда працює в гуманітарному напрямку із різних міст країни. Ми намагаємося допомогти громадам на Донеччині. Закрити найнагальніші питання. Завдяки підтримці різних міжнародних організацій,  відправляємо на Донеччину  їжу, будівельні матеріали, для часткового відновлення зруйнованого житла та соціальних об’єктів, побутову хімію, воду та інше”, - розказує дівчина.

У подальшому Олена має серед планів відновити належний контакт із громадськими організаціями, які також поспіхом покидали Донеччину. Вона вважає, що такі спільноти зіштовхнулись з великими викликами, бо останні роки вони займались своїми громадами, а частина з них вже є окупованими. 

Дівчина знаходячись у тимчасовій евакуації не втрачає часу та починає займатись тим, що завжди відкладала на потім:

“Отримала можливість пройти безкоштовне навчання в автошколі. Місцева приватна автошкола вирішила підтримати жінок переселенок та надати можливість вивчити ПДР на пільговій основі. Я заповнила заявку і пройшла в першу групу. Це було дуже неочікувана подія і радісна. Впевнена, ця навичка дуже згодися в житті”

Олена продовжує освоюватись на новому місці, відновлювати коло однодумців вже у новій громаді та працювати над допомогою рідній Донеччині. Одним з останніх вантажів дівчина готувала гуманітарний вантаж до Нью Йорка разом із головою організації  «Студія громадських жіночих ініціатив» Тетяною Красько та каже, що він буде точно не останнім і коаліція “На лінії зіткнення” буде допомагати й далі.