Роздягнули й поставили на коліна: в Рубцях на Донеччині росіяни вбили сина на очах у матері

Російські загарбники завдали болю кожному українцю. Велику рану вони лишили на серці матері, в якої на очах вбили єдиного сина. Таке горе спіткало Зою Лавроненко із села Рубці, що на Донеччині.

Окупанти зайшли у село 22 квітня 2022 року. Вони спалювали й розстрілювали все довкола. Коли село окупували, російські військові пішли по дворах із перевірками. Сім'я Зої Миколаївни не виїхала, бо її чоловік був паралізований після двох інсультів, повідомляє Харківська правозахисна група.

Жінка розповідає, що страшні обстріли у перший день пересиджували в погребі, а на наступний день, 22 квітня 2022 року, до подвір'я Зої прийшли окупанти.

«Подумала, що вийду сама, бо боялася за сина. Виходжу, і собака за мною кинувся на них, — розповідає Зоя Миколаївна. — Я злякалася, що собаку розстріляють зараз. Схопила за ціп і тримаю. А вони стали переді мною. Людей вісім-десять, питають: «Сколько вас?» — «Я і син…» — «А где он?» — «У погребі…» — «Завітє!» Олексій вийшов. Він став від мене метрах в півтора. Потім побачила, як його вже на коліна поставили. По пояс голий. Один із них тикав в мого сина автоматом. В Альоші були тату і коротка стрижка. Бурят в наколку тикав дулом й кричав: «Нацик! Нацик! Нацик!» Я кажу: «Так він навіть в армії ніколи не служив!»

Син жінки з дитинства мав проблеми зі здоров’ям, у нього постійно стрибав тиск, носом ішла кров, він часто лежав по лікарнях. А перед війною дуже сильно захворів. До весни 22-го він ще навіть не встиг цілком видужати.

«Далі росіянин мене запитав хто в хаті, я відповіла, що паралізований чоловік. тієї миті бурят закричав, що: „Ми сєводня потєрялі 20 парнєй!“ і натиснув на курок. Лежить мій Альошка. Впав до мене обличчям. В нього було простріляне ліве око і шия. Далі не пам’ятаю нічого. Навіть як вони пішли. Я просто сиділа з собакою», — пригадує Зоя.

Ця страшна картина постійно з’являється перед очима жінки. Пам’ятає, як довго сиділа біля тіла сина, потім погукала сусіда, аби допоміг викопати яму під абрикосою. Десь пів метра завглибшки — на більше сил ні в кого не вистачило. Олексію було неповних 39 років.

«У килимову доріжку завернули. Я навіть око праве закрити йому не змогла. Я була як паралізована. Він до половини роздягнутий був. Накрили тим одягом, який з нього зняли. Зверху ковдру та шифер поклали. І закидали землею», — пригадує жінка.

До цієї могили Зоя Миколаївна ходила щоранку і щовечора. Від горя жінка зовсім не їла, схудла на 20 кілограмів. Її як могли підтримували односельці. На додачу до жінки приїхало телебачення з окупованого Донецька. Хотіли зняти сюжет про цивільного хлопця, якого ніби то підступно вбили українські військові.

«Кажуть: „Хочемо у вас інтерв'ю взяти про те, як вашого сина розстріляли“. Я думаю: якщо я вам правду скажу, ви ж усе перекрутите. І відповіла, що їм казати нічого не буду», — розповідає жінка.

За пів року село звільнили. У жовтні тіло Олексія повезли на ексгумацію. А після — перепоховали на сільському цвинтарі.

Нині село оговталося від окупації. У місцевій школі навчаються діти, проте Зоя Миколаївна повертатися до роботи не планує, оформлює пенсію. Молиться за мир. І щодня пояснює хворому чоловіку, що Альоша більше не повернеться.