«Розумієш, що вже ніколи не повернешся додому, бо немає куди»: історія сім'ї з Авдіївки, яка двічі тікала від війни

Війна зруйнувала та відібрала в українців багато чого, зокрема позбавила людей рідних домівок. 15 річна Мар’яна та її мама Оксана з Авдіївки — ті українці, які двічі тікати від війни й шукали собі інший прихисток. Коли ракети вперше засвистіли над Авдіївкою, Мар’яні було лише 6 років, розповідають про історію у програмі Говорить Суханов.

«Вона ось-ось мала йти до школи. Але не сталося. Пам’ятаю, як почали винищувачі літати, страшно було, на голову щось летіло. Тому взяли дитину і поїхали», — каже мама Мар’яни Оксана.

У 2014 році сім'я Мар’яни виїхала з Авдіївки у Білорусь, бо там були їх родичі. Але прожили вони там лише півтора року.

«У Білорусі з чоловіком працювали на фармацевтичному заводі, там було дуже багато хімії. Пам’ятаю, як нам місцеві говорили, „чого ми сюди приїхали займати робочі місця?“. Хоча українців не брали на будь-які місця, брали тільки туди, де не хотіли працювати білоруси. За півтора року на цьому заводі я помітно постаріла. Важко було», — каже Оксана.

У Мар’яни в ті роки почалася депресія. Жвава дівчина стала замкнутою й тихою. Тоді її мама вирішила їхати додому, але не в Авдіївку, а в Трускавець.

«В Трускавці мені сподобалося, щоправда, хвилювалася, бо до того українську добре не знала, але коли переїхали, то швидко вивчила», — каже Мар’яна.

Після цього дівчина почала знову посміхатися й знайшла нових друзів. Через три роки вона переїхала до Львова. А ще через п’ять років почалася повномасштабна війна. 24-го лютого Мар’яна лишилася вдома сама, а мама поїхала до бабусі в Авдіївку.

«З 2014 року до міста повернулося багато людей. Де б вони не були - всіх тягнуло додому, й досі тягне. І багато людей там залишаються досі. Проте мої знайомі кажуть: «Ой вони напевно руський мір там ждуть». А я кажу: «Ви уявіть, як в такому віці поважному вийти зі своєї хати й кудись поїхати», — розповідає Оксана.

Жінка пригадує, як їхала у лютому до Авдіївки. Тоді у Покровську її мали зустріти, але зателефонували й повідомили що її приїзд невчасний.

«Я кажу, як невчасно? Ви ж мене чекали всі, я казала, що приїду. На що мені відповіли, що почалася війна. То неможливо було усвідомити зовсім», — пригадує Оксана.

Того ж дня Мар’яна зібрала речі й пішла до подруги. Тато був ще на роботі. Коли йшла повз будівлі й вили сирени, вона на мить пригадала Авдіївку у 2014 році.

Донька та мама з того моменту побачилися лише за два тижні. Оксана не могла виїхати з міста. Навіть їх рідні лише нещодавно виїхали з Авдіївки, аби зберегти своє життя. Домівки втратили всі.

«Ціле місто знищене, всі втратили житло. Моя свекруха каже „Ми бомжі з пропискою“. Людина у віці, й вона не знає, що робити. Там вже нічого немає. Там страшно. І ти розумієш, що ти ніколи не повернешся додому, бо немає куди», — Оксана.