Пастор Дмитро (ім'я змінене в цілях безпеки) на початку повномасштабної війни вирушив до Маріуполя з гуманітарною допомогою. По дорозі назад чоловіка затримали рашисти, після чого на чотири місяці помістили в свої тюрми.
Ілюстративне фото з відкритих джерел
Дмитро пережив катування, моральні та фізичні знущання, дизентерію та нелюдські умови утримання.
Рівно за місяць після початку повномасштабного вторгнення — 24 березня 2022 року пастор Дмитро вирушив до Маріуполя з гуманітарною допомогою. Чоловік виїхав на авто з Дніпра, віз із собою дитяче харчування, засоби гігієни, воду, пальне, ліки, зокрема думав, що вдасться евакуювати з міста людей, розповідає чоловік правозахисній групі «Січ». Окрім Дмитра їхали ще кілька автівок з волонтеркою.
Поки дісталися Маріуполя, проїхали не менше 15 блокпостів. На деяких — рашисти відбирали частину продуктів і сигарети.
По приїзді до міста, волонтери почали роздавати гуманітарну допомогу місцевим жителям.
«Я бачив озброєних російських військових. Обстановка у місті була жахлива. Все було розбите, розтрощене, тіла померлих людей вкриті ковдрами лежали просто на вулиці. Місцеві були як неживі. На обличчях жодних емоцій, порожнеча в очах. В одному з дворів я зустрів жінку, яка дуже хотіла виїхати, але не могла, бо їй потрібно було поховати вбитого чоловіка, який лежав просто неба в цьому ж дворі», — розповідає Дмитро.
Вечері, коли всю допомогу роздали і зібралися з волонтерами назад, авто Дмитра раптом підрізав білий Mercedes. Чотири озброєні російських військовослужбовці наказали волонтерам проїхати на фільтрацію у так звану «комендатуру».
Пастору довелося пережити погрози зброєю, та допит. Його також обшукали і помістили за ґрати.
«Спали на підлозі, було дуже холодно, замість туалету була пластикова пляшка. Годували хлібом з водою. Погрози були постійно: смертю, каліцтвом. Звинувачували в тероризмі, що ми вивозили бійців полку „Азов“. Я намагався їм донести інформацію що я — священнослужитель, в мене інші цілі, я рятую людей, але мене ніхто не чув», — розповів Дмитро.
Волонтерів переміщали з однієї тюрми до іншої, у всіх було жахливо. В одній з в’язниць у камері, розрахованій на двох осіб було 20, в іншій — до 40 заручників.
Вночі охоронці просто закрили людей, позакривали вікна та двері, як в концентраційному таборі.
«Складалося враження, що вони зараз пустять газ в камеру. Було дуже лячно. В цю ніч я не спав. Оскільки я пастор, ми всі молилися. На ранок нам принесли пару пляшок води, пару булок хліба. Ніякого розпорядку дня не було, періодично хліб і воду давали і все», — згадує свою першу ніч у такій камері Дмитро.
За іронією долі, в одній з тюрем у Донецькій області пастора допитував слідчий з позивним «Святой». Коли він дізнався що перед ним пастор, почав ставити питання щодо діяльності, цікавився в якій він церкві, які були задачі, як пастиря.
«Він мені сказав що в рф протестантська церква поза законом, вважається сектою та екстремістською організацією», — згадує Дмитро.
Далі Дмитра перевезли до фільтраційної в’язниці в Оленівці. Саме тут його помістили у чотирьохмісну камеру, у якій вже знаходилися не менше 40 людей. Заручників використовували, як робочу силу, змушували лагодити бараки за власний кошт.
«Місця не було навіть присісти. В цій камері ми спали по черзі. Годували нас хлібом і водою. Їжі майже не було, ми голодували. Вода була технічна, брудна, з іржею та машинним мастилом. Від такої води у мене почалася дизентерія, піднялася температура, від інфекції було зневоднення, а воду доводилося пити ту ж саму. Туалет у камері, умивальника немає, запах стояв жахливий. Від цього сльозилися очі. Медичної допомоги не було, ліків не давали», — згадує пастор.
Як і багатьох полонених, пастора намагалися морально зламати та розповідати йому, що «додому він вже не повернеться, що Україні він не потрібний, і що вся територія України окупована». Чоловіка били, погрожували вбити його та його рідних, казали, що він звідти ніколи не вийде.
Вперше Дмитру вдалося зв’язатися з рідними тільки через два місяці після незаконного затримання. До цього вони не знали, де він.
«Після того, як привезли бійців „Азову“, мене з іншими волонтерами перемістили в інший барак. Завдяки тому, що нас почали залучати до прийому військовослужбовців полку „Азов“, в нас була можливість їм допомагати. Також ми могли з ними спілкуватися, у деяких були мобільні телефони, якими ми також змогли користуватися. Охоронці боялися заходити в барак до азовців, тому спілкуватися з ними направляли нас. Азовців шалено катували, забивали до смерті», — розповідає Дмитро.
Дмитро каже, перебуваючи у повному інформаційному вакуумі, було дуже важко чинити опір і не втрачати надію.
Дмитра звільнили аж за чотири місяці. В липні 2022 року Дмитра та інших полонених вивели без грошей з довідкою про звільнення за межі колонії.
«Спочатку ми поїхали до Донецька, до УБОЗу за своїми документами та речами, а потім через територію росії я виїхав на територію Євросоюзу», — розповідає чоловік.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!