"Жила на руїнах свого будинку та щодня плакала: спогади жителів Волновахи про життя в окупації

Сергій (ім’я змінене з міркувань безпеки — ред.) народився у Волновасі, проте на початку російсько-української війни навчався в Донецьку. У 2014 році виїхав та продовжив навчання у Вінниці та потім повернувся додому у 2016 році. Відтоді працював журналістом і спостерігав за тим, як змінюється Волноваха. Багато внутрішньо переміщених осіб з тимчасово окупованих територій Донеччини переїхали у Волноваху. У місті почали з’являтися нові бізнеси.

Наталя (ім’я змінене з міркувань безпеки — ред.) також у той час жила у Волновасі. У цьому місті жінка провела більшу частину свого життя, працюючи 27 років в одній зі шкіл Волновахи.

“Моєю метою було прищеплювати дітям на сході України любов до української мови та літератури”, — говорить Наталя.

Вона вважає, що це дало свої плоди: Наталя продовжує навчати дітей з Волновахи онлайн попри те, що будівля школи була повністю зруйнована.

Майже ніхто з волновасьців серйозно не ставився до перспективи повномасштабного вторгнення. Місцева влада не закликала жителів готуватись.

За кілька днів до початку повномасштабного вторгнення Наталя зрозуміла, що війни не уникнути. Поспілкувавшись зі своїми проукраїнськими знайомими, дізналася, який хаос відбувається в тимчасово окупованому Донецьку: бойовики примусово вивозили містян з обласного центру, аби штучно створити паніку. З 21 лютого, після визнання путіним незаконних збройних формувань, волновасьці жили в тривозі.

24 лютого у місті вже було чути вибухи. Сергія вони розбудили о 5 ранку, а от Наталя їх не чула.

“Я помила голову, збиралася, як завжди, на роботу”, — пригадує вона. Потім почала отримувати повідомлення від колег, що школа переходить на дистанційне навчання. За її словами навіть тоді більшість містян не зрозуміли ситуацію.

25 лютого росіяни почали вести артилерійський вогонь по околицях міста.

Волноваха/ Фото: ДонОДА

Волновасьці організовували територіальну оборону. Водночас українські військові переконували містян — треба виїздити. Багато хто так і вчинив у перервах між обстрілами.

Сергій припускає, що лишилося приблизно 40% населення — орієнтовно десять тисяч людей. Хлопець вирішив залишитися, адже хвилювався за своїх літніх бабусю й дідуся. Наталя жалкує, що не поїхала на початку вторгнення.

За словами Наталі місто було не готове до війни: ні сирен, ні сповіщень не було. З 26 лютого зникло світло.

“Над автовокзалом в небо підіймався дим, палала техніка", — пригадує Сергій.

Волноваха після російських обстрілів, 2022 рік/ фото: Відгуки Волноваха

Наталя ховалась у підвалі свого будинку, адже її мікрорайон перебував під обстрілами. Спала на коробках з-під яєць. Тим часом Сергій перебував з родичами у підвалі залізничної лікарні.

Українські військові стримували росіян протягом двох тижнів: міські бої тривали з 28 лютого до 11-13 березня.

У цей час Наталі вдалося виїхати. Вийшовши з підвалу, вона побачила автомобіль свого колишнього учня. Він дочекався її та рушив. Проте розпочався обстріл, шину автомобіля пробило. Чоловік зміг доїхати до сусіднього села та висадив там Наталю. Сергій лишився у місті.

Перебування в окупації

До 15 березня росіяни не змогли створити тимчасову окупаційну адміністрацію. У цей час Сергій міг відносно вільно пересуватися містом. Він шукав знайомих та харчі.

“Місцеві ходили розбомбленими продуктовими магазинами та брали трохи круп, аби приготувати їжу”, — розповідає Сергій.

Обігріватися теж усім доводилося самостійно: ні струму, ні опалення в місті не було.

“Ми майстрували буржуйки, збирали дрова або просто вкривалися кількома ковдрами. Попри це холод відчувався постійно”, — каже Сергій.

Наталя провела першу половину березня у селі Вільне, звідки вона родом. Згодом і воно потрапило під окупацію. Жінка намагалася знайти когось, хто допоміг би виїхати, але всі боялися.

“Тоді я змирилася з тим, що доведеться жити тут”, — каже вона.

Зрештою, у другій половині березня Наталя повернулася у Волноваху. Вона жила на руїнах свого будинку, щодня плакала, готувала їжу на вогні, але продовжувала говорити українською.

Присутність росіян стала більш помітною на початку квітня. Вони привозили хліб, проте, аби отримати його, волновасьці мали передати окупаційній адміністрації свої паспортні дані. Ті, хто пішов на це, мусили вистояти годинні черги за буханкою хліба та пакетом крупи.

Тоді ж російські військові почали вишукувати ветеранів російсько-української війни. Сергій думає, що списки знайшли в відділку поліції чи військкоматі. А от Наталя знає, що її сусід обходив разом з бойовиками будинки та розповідав, хто де живе. Усіх військових, яких вдалося знайти, утримували в підвалах та катували.

Евакуація

Аби виїхати, місцеві мали пройти так званий фільтраційний табір. Перед цим відстояти чергу в тисячу людей, яка за день просувалася не більш ніж на 100 осіб.

Сергій розумів, що не зможе жити в окупованій Волновасі через проукраїнську позицію. Наталя також не розуміла, що їй робити в місті.

Сергій вирішив проходити фільтрацію, але перед тим видалив всю чутливу інформацію з телефона та комп’ютера. Росіяни взяли його відбитки пальців, сфотографували та перевірили гаджети — нічого не знайшли.

Наталі пощастило: простоявши дві доби у черзі, вона потрапила на блокпост, але росіяни були втомлені та неохоче обшукували Наталю. Допитувати її не стали, і жінка змогла проїхати до тимчасово окупованого Бердянська. Шлях, який автівка долає за дві години, обійшовся їй у 10 тисяч гривень. З Бердянська ще день їхала до Запоріжжя.

Евакуація мешканців Волновахи, 2022 рік/ ілюстративе фото: Відгуки Волноваха

“Ще ніколи я так не раділа українському прапору”, — пригадує жінка перший український блокпост.

А от Сергію було складніше. Росіяни намагалися залякати, хотіли примусити збрехати про себе, заявивши, що чоловік передає інформацію українським військовим. Три тижні він провів у фільтраційному таборі. Водночас російські силовики прийшли з обшуком до його дідуся та бабусі.

“Багато людей не можуть знайти своїх родичів, бо росіяни їх кудись вивезли”, — переказує розмови з іншими містянами, які хотіли виїхати, чоловік. Але зрештою його відпустили.

Дідусь та бабуся хлопця досі в місті. Там немає питної води та роботи. Пенсії, яку видає окупаційна влада, на життя не вистачає.

Усі герої не впевнені, чи повернуться до Волновахи після її деокупації. Головна причина — місто сильно постраждала під час бойових дій, багато інфраструктури та житлових споруд зруйновано. Також люди бояться, що відновлення і розмінування може зайняти десятки років. Тож Наталія та Сергій були вимушені почати своє життя з початку в нових для них містах.

Джерело