Звернення від заступника командира полку «Азов» капітана Святослава Паламара, друга Калини з блокадного міста Маріуполь
Захисники Маріуполя роблять неможливе і з 1 березня героїчно стримують та знищують переважаючі сили російської армії у надлюдських умовах.
Сьогодні, 10 квітня, полк «Азов» опублікував звернення від заступника командира, капітана Святослава Паламара (друг Калина). Він емоційно розповів, що ж відчувають захисники Маріуполя, та чого потребують найбільше:
Далі публікуємо повний текст звернення:
«Багато хто сьогодні говорить про оборону Маріуполя. Про те, що ми б’ємося з переважаючими силами противника. Що ми стримуємо велику орду. Що ми не пускаємо росіян далі і тим самим затримуємо всю російську армію. Всі радіють, бо орда не йде далі. Але ви замислювалися про те, як тут перебувати, як битися в таких умовах? Що відчувають захисники Маріуполя?
Це, знаєте, коли тобі пишуть СМС «Як в тебе справи, друже?», а ти 5 хвилин тому поклав у чорний мішок побратима, якого знав сім років.
Це коли вчорашній взводний, якому 22 роки, командує батальйоном. Та командує краще й ефективніше за цього полкана, який усе своє життя отримував зарплату від держав. Він просить за одного, просить за другого, третього солдата і завжди скромно забуває про себе, забуває про те, щоб його нагородити.
Це коли відділення «азовців» штурмує роту елітного спецназу.
Це коли побратим, маючи важке поранення, тікає з госпіталю, бо пообіцяв своїм друзям допомогти. Допомогти боротися на передньому краю.
Це коли наші хірурги в нелюдських, важких умовах проводять надскладні операції і ампутації.
Це коли маленька тендітна дівчинка біжить під «Градами» та рятує життя людей.
Це коли 19-річний молодий хлопчинка скромно розказує про те, як йому вдалося знищити 20 одиниць техніки.
Це коли колишній офіцер відділення кадрів бере в руки гранатомет і біжить знищувати ворожі танки.
Це коли наші дівчатка роблять з того, що є, суп, якщо це можна так назвати. Але він тобі в рот не лізе, бо за пару кварталів помирає від голоду дитина і ти, блін, не можеш їй помогти.
Це коли поранений в бою офіцер кричить «Слава Україні!» і підриває себе на гранаті, щоб не здатися в полон.
Це коли водій з двома каністрами бензину біжить під артилерійським вогнем, тому що йому треба заправити евакуаційний автомобіль.
Це коли наш військовий бере воду, ризикує своїм життям, щоб дати полоненому російському військовому. Він ще не знає, що плита його прибила, прибила того полоненого від артилерійського снаряда, який скинула російська мразь.
Це коли хлопцям сняться крики тих дітей, тих людей, які згоріли живцем від «Солнцепеков».
Це коли друзі приховують очі, не знають, що тобі сказати. Бо їм стидно сказати, що їм страшно сюди приїхати тобі на допомогу.
Це політики, які розказують «Та ми їх підтримуємо, ми постійно з ними на зв’язку», але вже понад два тижні ніхто не підіймає слухавку, та ніхто ні з ким не спілкується.
Це пам’ятати про нас, пам’ятати вічно про Маріуполь, розказувати про це. Але це місто-мученик, це місто-борець, і ми не в минулому, ми в теперішньому, розумієте?
Це коли ти читаєш про себе зі скорботою, а ти ще є. Ти ще живеш надією, ти розумієш, що до тебе повинні прийти. І особливо ті люди, які вірні присязі. Які знають, що росію можна перемогти. І ти воюєш заради тих українців, заради тих побратимів, які вже віддали своє життя у боротьбі за Україну. І ми, захисники Маріуполя, хочемо побажати народу України триматися в біді, не забувати про боротьбу. Боротися і перемагати. І ще раз нагадуємо, що Маріуполь — це Україна. Поки ми тут є, Маріуполь продовжує бути українським".
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!