«Тут хоч рідний підвал, а не чужі стіни», — мешканці Лимана про життя у зруйнованому місті

До повномасштабного вторгнення росії до України Лиман був містом залізничників, яке затишне розташувалося серед соснового лісу. Поряд з містом було багато баз відпочинку, куди приїжджали зі всієї області — хтось подихати лісним повітрям, хтось по гриби або просто покупатися у місцевих водоймах.

Коли сьогодні їдеш до Лимана повз сосновий ліс, то ледь впізнаєш цю територію. Повалені дерева, сліди потужних вибухів, залишки снарядів та зруйнована залізнична дорога. З'їжджати або заходити на узбіччя небезпечно та категорично заборонено.

Руїни. У такому вигляді всі будівлі Лимана: магазини, державні заклади, приватні будинки та багатоповерхівки. Місто зруйноване більш ніж на 80%. І це все неможливо буде відновити — треба будувати «з нуля».

Крім руїн, можна побачити у місті й інші сліди перебування «русского мира» — це написи з назвами російських міст, звідки приїхали окупанти, багато написів «СССР». Навряд ті, хто це писав, взагалі знають, що таке СССР, і як при ньому жилося. Все це — результат впливу пропаганди, на якій виросли росіяни та втратили ознаки людяності. Коли чужі були у Лимані — варварські знищували все.

Через обстріли пошкоджена і вся критична інфраструктура Лимана — водопостачання, електропостачання та газопостачання. Влада попередила відразу після деокупації, що розраховувати на комфортну зимівлю в Лимані марно: це буде надскладне випробування.

Останнім часом лише де-не-де у місті почало з’являтися світло.

У димному підвалі — й без гарантії, що прокинуться

З початку жовтня, відколи Лиман був звільнений від окупантів, місцеві постали перед вибором: евакуюватися в інші регіони, щоб мати можливість перезимувати зі зручностями, або виживати у зруйнованому місті. Більша частина населення евакуювалася ще в перші місяці війни — коли стало зрозуміло, що життя в Лимані доведеться виборювати під снарядами рашистів. Проте сьогодні у місті досі лишаються ті, хто готові ризикнути й спробувати вижити.

У Лимані досі лишаються такі відчайдушні люди. Їх журналісти «Вчасно» зустрічають поблизу п’ятиповерхового будинку без вікон, які вибило вибуховою хвилею.

Зі всіх мешканців дому залишилося всього шість. Вже пів року вони живуть у підвалі й саме тут планують перезимувати. Спускаємося до цього помешкання — від буржуйки у підвалі дим та відповідний запах. Дідусь Леонід, який тут за головного, зізнається: «пропах» ним ще в перші дні, коли почали грітися в підвалі.

«Нам треба зробити якось труби, бо зараз вони пропускають дим, — бідкається дідусь. — Розтоплюємо дровами відразу дві буржуйки, бо одна не зігріває. Але третя стоїть он в кутку, без діла. Обіцяли дрова привезти, бо вони зараз треба, але де ті дрова? Досі не привезли».

Якщо мешканці не облаштують витяжку в підвалі, одного дня ніхто з них може не прокинутися, адже чадний дим — активний вбивця. Від кого чекати допомоги, дідусь Леонід не знає. Але ніхто з мешканців підвалу все одно не хоче евакуюватися. Вони пів року вже тут прожили, сподіваються ще і зиму пережити.

Дід Леонід каже, що нікуди не поїде, бо тут його квартира, в якій він прожив життя з жінкою, а діти живуть далеко від Лимана. Вони його одразу не дуже і кликали до себе, а коли це зробили — батько вже звик жити у підвалі. Та і свою квартиру, де все, що у нього є, чоловік не наважується залишити. Так хоча б є якась надія, що він має власне житло. Іноді чоловік підіймається з підвалу у своє помешкання, щоб переконатися, що йому буде куди повернутися. Квартира майже ціла, лише тріщини на стінах.

Поряд з дідусем Леонідом чоловічими справами у підвалі займається Олександр — слюсар місцевої школи. Свою родину на початку війни вивіз у безпечну область, сам залишився охороняти квартиру та майно, а зараз ходить на роботу — вставляє у школі вікна. Отримає мінімальну зарплатню, вважає це краще, ніж бути безробітним у чужому місті.

Також живуть у підвалі літні жінки, які одразу просять нас привезти ліки для розріджування крові, адже страждають на високий тиск. Є серед жителів підвалу і 11-річна дівчинка з матусею та бабусею.

А ще поряд з людьми туляться кілька кицьок, а поряд з підвалом кілька собак — тварини йдуть сюди, бо тут можна знайти їжу.

Сон на 1 м² та зручності або на вулиці, або у відрах

Побут лиманців, які живуть у підвалі — «на межі». Вечір минає у звичайних підвальних приміщеннях, де раніше зберігали банки з консервами. Тепер ці кімнати використовують для життя людей. Площа кожної — не більше 7−10 м², з них два — під так зване ліжко. Його облаштували на полках для банок. Щоб було м’якше спати, кладуть на полки-матраци особисті речі — куртки, светри, пледи тощо.

Дідусь Леонід ділить свою кімнатку разом з котами, яких забрав із квартири у підвал, аби вони не загубилися та були в теплі. Поруч із ліжком — стелажі з закрутками, які останні місяці слугують і письмовим столом, і так званою шафою.

На вході до кімнати — вішалка, невеликий стіл. Решта зручностей — або на вулиці, або ж у відрах. Вони виконують всі функції вбиральні — від туалету до душу, оскільки лише в таких умовах є змога прийняти мінімальний душ.

«Світло у нас з’явилося лише тиждень тому — так-то його взагалі не було. Жили при свічках, звикли», — кажуть мешканці підвалу.

З їжі у лиманців — гуманітарка, яку привозять волонтери та роздає влада. Найбільше цінуються макарони та вермішель швидкого приготування, овочеві закрутки. Проте нерідко варять і борщі та супи — тож продукти ніколи не зайві.

Ризикувати всім. Навіть дитиною

11-річна Ліна ховається у підвалі з перших місяців війни — відколи почало «бахкати» надто гучно. Росіяни поцілили у будинок поруч, тоді ж ударною хвилею вибило скло в її багатоповерхівці. По стінах теж «поповзли» тріщини, від чого він став аварійним. Влітку ще вдавалося жити у квартирі, регулярно спускаючись у підвал. Проте восени, коли температура опустилася, всі перейшли жити в підвал. Дівчинка — теж, разом із бабусею й мамою.

«Ми не виїжджаємо, бо моя однокласниця так виїхала з батьками — і їхню квартиру обікрали. Тому ми лишаємося тут, щоб не обікрали нашу квартиру, — розповідає нам Ліна. — А ще мамина знайома так виїхала — а потім не могла заїхати назад. Мені вже майже не страшно, коли стріляють. Інколи буває страшно, звісно — коли дуже голосно. Але останній раз, коли близько прилетіло, бабуся з мамою злякалися, а я спала — навіть не почула нічого. А вчора вистрелили вдень — я злякалася, бабуся відразу забігла в підвал. А я просто злякалася».

Спить Ліна в одній кімнаті з двома дорослими — на ящиках та покладеній на ній дошці. Однак її спальне місце — близько всього квадратного метра. Розпрямити ноги на тісному лежаку дівчинка не може. Мама й бабуся теж сплять, підігнувши ноги, тому що довжина кожного саморобного «тапчана» не більше 1,5 метра. Раніше спали на голих дошках — але не так давно небайдужі привезли їм матраци, тож тепер, усміхається дівчинка, спати набагато зручніше.

Через війну Ліна не вчиться ще з 24 лютого, відколи її школа тимчасово припинила освітній процес через небезпеку. Ліна в підвалі провела навіть окупацію — тож про жодне навчання не йшло мови. Каже, що навіть зараз не навчається, хоча до початку війни любила вчитися й ходити до школи. Бабуся Ліни додає: живуть так вимушено, оскільки мама дитини (її донька) тримається за роботу у місті та доглядає свекра, який без неї «пропаде».

«Та й куди нам їхати? Кому ми вже треба? А тут хоч рідний підвал, а не чужі стіни», — каже бабуся Ліни. В таких умовах 11-річна Ліна буде зимувати у найближчі місяці, дівчинка не зможе хоча б якось продовжувати навчання, навіть читати книжки у підвальних умовах важко, а ще до цього всього додаються постійні обстріли окупантів, які не припиняють гатити з важкої артилерії по Лиману.

Попри всі труднощі, ніхто з дорослих мешканців цього підвалу не хоче виїжджати — всі тримаються за свої квартири, які дивом вціліли під обстрілами. Всі налаштовані зимувати. У розмові з нами літні жінки лише жаліються, що іноді не встигають отримати гуманітарку, яку привозять. Просять привезти щось з теплих речей та ліки, які розріджують кров, бо від виживання в умовах війни постійно підіймається тиск.

Сьогодні у деокупованому Лимані залишаються жити приблизно 5 000 мешканців. До війни у місті жили понад 22 000.