“У мене всередині щось зойкнуло – і через кілька секунд прилітає снаряд”: історія порятунку дітей Лопаткіних із Вугледара

В родині Лопаткіних дев’ятеро дітей, з них семеро – прийомні. “Може, для когось ми божевільні – нормальними нас не назвеш, бо нормальні люди не створюють дитячі будинки. Але ми так живемо, нам подобається”, – розповідає Ольга, мама родини.

Відрізані від батьків, світу, електрики, газу та води

У січні шестеро дітей поїхали відпочивати в санаторій в Маріуполі. 11 січня вони були у санаторії імені Крупської, де мали лишитися на місяць. 

“Телефонують мені й пропонують залишити дітей на ще одну зміну. Практика така вже була колись: дітям у санаторії подобається, добре годують, близько до моря”, – каже Ольга. Пропозицію вона схвалила – діти лишилися на ще одну зміну в санаторії.

Водночас старший син, Тимофій, зізнається: друга зміна була для нього найтяжчою за все його життя, оскільки в перші ж хвилини повномасштабного вторгнення діти опинилися “відрізаними” від батьків.

“24 лютого зранку, о п’ятій, нас розбудила медсестра. Ніколи так рано нас не будили – і я зрозумів. що щось сталося. зібрали всіх, хто був у санаторій, і кажуть: “У нас в країні воєнний стан, телефонуйте батькам, щоб вас забирали”. Я відразу мамі зателефонував. Волноваху вже тоді обстрілювали дуже сильно”, – каже Тимофій.

Ольга пояснює: від Вугледара до Маріуполя шлях лежить саме через Волноваху. Тому довелося визнати: забрати дітей – нереально.  

“Ми починаємо кидатися з боку в бік, не знаємо, що робити, бо забрати дітей потрібно, але як? Телефоную в Службу захисту дітей, щоб вони евакуювали дітей у Запоріжжя – в такому випадку ми зможемо переїхати через Дніпро й спокійно забрати усіх шістьох додому. На той момент там було тихо. Але служби сказали, що передали список в область. Але служби ніяк не спрацювали”, – каже Ольга.

Діти під російськими обстрілами

Після того, вже за кілька днів, Ольга з чоловіком втрачають зв’язок із дітьми. На той момент у санаторії лишився один лікар – черговий, який просто відповідав за корпус, і Валентина Іванівна – жінка, яка готувала дітям їсти. Робила вона це з власної ініціативи, оскільки не могла залишити дітей голодними – бідкалася, як про таке взагалі можна було подумати. Повторювала: “Як я вас покину? Щоб ви тут голодні були?”. 

Через два тижні світло зникає повністю. Потім – вода й газ. Тоді старші діти ходили на харчоблок і рубали там дерева, щоб були дрова для розпалення вогню, на якому готуватиметься їжа.

“На себе я взяв відповідальність, бо відчував, що мусив це робити”, – каже Тимофій.

Територія санаторію потрапляє під обстріл

“Пам’ятаю, я дивлюся у вікно, і нічого не було чутно. А всередині щось ніби “зойкнуло”, я повертаюсь – і кажу: негайно всі виходимо з кімнати. І коли ми тільки з неї виходимо, я закриваю двері кімнати – прилітає снаряд. Всі починають плакать, а я сміюся – в мене адреналін, емоції, кажу: Ого, нічого собі”. Тому відразу сказав, щоб усі спускалися в підвал, бо відчував, що може бути ще один приліт. 

Батьки їдуть з Вугледару. Там теж стало надто небезпечно – навіть у підвалі, в який “переселилася” родина з трьома дітьми. 

“Ми в підвалі облаштувалися, перетягли туди матраци, телевізор. Усі сподівалися. що ось-ось усе закінчиться. Ніхто не вірив, що це може тривати так довго”, – каже Ольга. 

Але врешті-решт 6 березня вони вирішили поїхати у Запоріжжя. Звідти їдуть у Львів, 9 березня, а 10 березня виїжджають з України.

“Нам сказали, що чоловіки вранці мусять стати на облік у військкоматах. Тобто і чоловік, і брат. Я подумала: “зараз як заберуть – буде геть недобре”. Тоді вирішили їхати далі (виїжджати з України – ред.). Вирішили, що коли ситуація з дітьми стане зрозумілою – то або самі повернемося, або когось попросимо їх привезти до нас”, – розповідає Ольга.

Батьки отримали новини про дітей лише тоді, коли вже були за кордоном.Тоді відновився зв’язок.

“15 березня я вийшов на зв’язок із мамою через чоловіка, який давав зв’язок у Маріуполі. Він написав їй, що ми живі. А я взагалі нічого не знав про батьків – ні де вони, ні що з ними”, – каже Тимофій.

Десятки дітей опиняються у туберкульозній лікарні – їх не випустили з “днр”

18 березня дітей, які перебували в санаторії у Маріуполі, намагалися вивезти в бік Запоріжжя, але машину в Мангуші зупиняють військові “днр”. Усіх, хто був в автобусі, не пропустили – направили у тимчасовий пункт розміщення в Мангуші. Там були соцпрацівники, які почали ставити питання, що з нами робити.

“Я відразу сказав: не потрібно нас нікуди відправляти крім Бердянська, пропустіть. Якщо не пропустите – це для нас це квиток в один кінець. Але мені сказали, що це не в їхніх силах – “що накажуть “зверху” – те й зробимо”, – пригадує Тимофій.

19 березня дітей з Мангуша відправляють у Донецьк. Там вони всіма силами показували, що їм тут не місце. Колись навіть увімкнули на колонках біля воєнної бази “днр” патріотичну пісню зі словами “за Україну йдемо воювати”. Однак їх все одно лишають в окупованому місті.

Того ж дня їх перевозять в туберкульозну лікарню – і кажуть, що там вони житимуть. Про дітей знімають репортажі для російських телеканалів з посилом, що ці діти – покинуті, геть не потрібні своїм опікунам. Зокрема, в сюжеті росЗМІ 22 березня виходить пропагандистський сюжет, нібито з “днр” діти й наїлись,  й нарешті виспались. Але діти все одно кажуть: “хочеться, щоб закінчилася війна; хочеться додому”.

Елеонора Федоренко, радниця голови так званого “днр” з прав дитини намагалася задобрити дітей. Привозила в лікарню подарунки, але постійно з камерами – без них ніколи там не з’являлася. Телефон одному з хлопчиків дарували теж з купою журналістів, щоб показати, нібито в “днр” усі дуже добрі. Коли картинка “хорошого днр” досягнута, чиновниця просто зникає.

Вимога привезти документи в обмін на дітей

Після цього, за кілька днів, Ольга дізнається, що її діти перебувають в окупованому Донецьку. З нею сконтактували представники служби з прав дитини днр – принаймні так представилися по телефону.

“Відразу почали вимагати надати їм документи дітей. Я відповіла: “а який сенс?”. Але вони все одно наголошували, щоб ми приїхали забрати дітей і дали їм документи. Я на це відповіла відмовою – тому що з’ясувалося, що дітям хотіли зробити документи днр. Погрожували, що якщо дітей Ольга не забере – отже, вони назавжди залишаться в днр”, – пригадує Ольга.

В Донецьк жінка все ж не наважилася їхати. Попросила притулку в росії й поїхала у рф. Однак до останнього жінка не знала, чим усе закінчиться. Боялася, що половина дітей залишаться у Франції, а з іншою половиною вона буде вимушена жити на росії.

На той момент стає відомо, що з самого початку війни росія вивозить дітей на свою територію. Лише за офіційною інформацією, в березні вивезли 2161 дитину. рф до останнього запевняє, що рятує дітей-сиріт, розміщуючи їх на росії. Україна ж вважає це викраденням, примусовою депортацією – тому що рф не планує повертати дітей назад на батьківщину.

Допомога звідти, звідки не чекали

Дорогою до дітей Ольга контактує з Тетяною Носач – благодійницею та багатодітною мамою з Донецька. У 2014 році вона сама спершу виїхала з окупації у Київ, але потім повернулася в Донецьк. Вона їздила у місця фільтрації й вирішила допомогти “розірваним” через війну родинам – відвезти в Європу 12 незнайомих їй дітей. Але служба опіки днр “наступає на горло” волонтерці й родинам – дітей вирішують залишити в Донецьку.

“Я не знаю, з чим це пов’язано, бо всі спеціалісти вважали, що всіх дітей потрібно повернути батькам. Тут була якась пропагандистська деталь – тому що пішли чутки, що це діти-сироти, тобто республіка має тепер ними опікуватися”, – каже Тетяна Носач.

В той момент, коли ухвалюється таке рішення, старший син родини Тимофій вирішує тікати.

“Я вирішив швидко зібрати малечу, які є речі, й тікати. Але Тетяна сказала, що це нерозумно й нас спіймають на першому ж перетині”, – пригадує юнак.

Водночас Ольга й Тетяна не здаються – і таки домагаються перегляду рішення. Лише нова комісія все ж вирішує віддати дітей опікунам.

Але радіти Ольга не зможе доти, доки не буде впевнена, що її діти вже точно їдуть до неї і їх пропустять через блокпости.

“Ми дуже боялися, щоб дітей випустили з Донецька, впустили у рф і випустили з росії. Щойно цей момент лишився позаду – я була щаслива”, – розповідає Ольга.

Дорога до нового дому

На той момент уся родина отримала прихисток у Франції, а Ольга й Денис знайшли там роботу. Живуть у будинку. який надав “Червоний хрест”. 

“ Я намагалася дати максимальний розголос ситуації. Писала листи в ООН. Люди з Донецька, яких я вважала друзями. писали дуже неприємні коментарі – що я така погана, покинула дітей, втекла в Європу. Максимально обливали мене ла*ном”, – зізнається жінка.

Тимофій каже, що на маму не ображався – розумів, що їхати до них під  обстрілами – це їхати на вірну загибель. Однак спершу був злий, коли дізнався, що батьки за кордоном – думка. що їх покинули, таки промайнула.

“Але ми з мамою поговорили, вона мені пояснила ситуацію. Я перепросив за поспішні висновки”, – зізнається юнак.

В результаті дітей таки пропустили на всіх перетинах кордонів. Дві доби вони їхали в Ригу на автобусі. Були щасливі, але дуже втомлені. І після 40 хвилин очікування на ризькому  вокзалі сідають у наступний автобус – цього разу в Берлін. Туди вони приїжджають 23 червня, де нарешті зустрічаються з батьками та іншими братами й сестрами. Обійми зі слізьми від щастя не припиняються кілька годин. 

“Я не можу показати, наскільки я щасливий, але я справді радий. що знову з батьками. Для мене щастя – ще й те. що я стримав слово, повернув до батьків усіх малих – здорових і живих”, – каже Тимофій Лопаткін.