«Уламок проломив голову мужику, він стікав кров’ю і хрипів. Я йому заздрив». Розмова з полоненим росіянином, який приїхав воювати в Україну

Полоненому росіянину, врятованому між трупами інших солдатів, ще на «зоні» казали не здаватися в полон українцям, інакше його «або поріжуть, або щось відріжуть». Однак тільки в полоні він отримав меддопомогу, якої не зміг допроситися у співвітчизників.

Російський полонений Раміс Чіркінов / фото: "Вчасно"

Полонений 60-річний Раміс Чіркінов став «незручним» російській владі через боротьбу за права «громадян СРСР», яку він започаткував на росії. Однак жага до справедливості закінчилася на кордонах з Україною. Коли йому запропонували поїхати на війну й вбивати «бандерівців», він каже, що наступив на горло своєму бажанню «виборювати справедливість» — просто не хотів сидіти кілька років за ґратами. Совість програла восьми рокам у в’язниці.

60-річного Раміса бійці ЗСУ днями знайшли на одній з найгарячіших ділянок фронту. Бої за той шматок Донеччини точаться цілодобово кілька місяців поспіль, ворог не дає навіть перебігти в інший окоп, застосовуючи всю зброю, яка в наявності. Не гребує навіть фосфором та хімічною зброєю, забороненою всіма конвенціями. Попри це, українці відсовують ворогів і навіть допомагають у полоні тим, хто лише кілька годин тому намагався їх убити.

З зони — до свободи за пів року: чим російських «зеків» заманюють на вбивства українців

Раміс Чіркінов останні кілька років на росії був правозахисником — вів власну сторінку про «права громадян СРСР» і намагався боротися за права «ображених» жителів рф. Відкрив цю нішу для себе неочікувано — коли почав будівництво нерухомості й зрозумів, що рф дурить всіх росіян і вимагає кошти за те, що повинна давати безкоштовно. Кілька років настирливих звернень і докорів призвели до того, що чоловіку спершу спалили авто, потім — посадили за ґрати, «шиючи» йому статтю посеред вулиці, і в рекордні терміни суд його заґратував на кілька років — за «організацію масових заворушень». Разом із волею в Раміса закінчилася й жага до тієї самої справедливості та правди, яку шукав для росіян.

«Мені з моєю статтею «світило» вісім років, які я мав відсидіти. Але ще в СІЗО про мене почали закидувати таку бридоту, що я розумів, що в цьому місті більше неможливо жити. Казали, що я нібито брав хабарі, займався за гроші правозахисною діяльністю, здирав якісь кошти з нужденних… Мене кілька разів переводили в різні колонії. В останній я вже мав відбути увесь термін, але з умовою, що можливе дострокове звільнення. Але там, де я був, УДО не світило ніяк і нікому.

Я там просидів чотири місяці, коли почув, що приїхав якийсь полковник з Міністерства оборони рф, цікавий такий. І він запропонував таку справу: ми їдемо на «лнр/днр», пів року там проводимо — і воля. Це було в середині квітня 2023 року. Я погодився, бо не хотілося довго сидіти", — пригадує полонений.

«Нам розповідали про „лнр“ і „днр“, які Україна гнобила. Нам казали про фашистські елементи, що не можна у жодному випадку здаватися в полон, бо нас поріжуть, щось відріжуть. Без пів літра всього не згадаєш…»

24 травня усіх охочих із в’язниці на росії літаком доправили у Ростов. Усього таких «вояк» назбиралося близько 200. Вже з Ростова вантажівка їх довезла до табору, який став «основоположним» для новоспечених рашистів.

«Нас привезли в якийсь напівзруйнований ангар, чи то був цех — незрозуміло. Роздали всім контракти. Навколо нас автоматчики, кажуть: „Читайте й підписуйте“. Але там прочитать нічого було неможливо. Якщо хтось щось і зміг — то не зрозумів. А я отак погортав папірці й бачу, що щось не так. Нам обіцяють нібито 200 тисяч зарплати, якісь там пільги, нібито пів року — і вже свобода. А на папері воно не складається — бо написано, що ми маємо ще рік якийсь прослужить. Питаю в головного: „Слухай, а чого там написано, що через пів року ще треба рік служить?“. Він не пояснив нічого. Словом, за умовами контракту через пів року оцієї служби я ще рік повинен був добровільно відслужити. Це мало хто зрозумів, бо питань ніхто не ставив… Ну, ми й підписали всі», — пригадує Раміс Чіркінов.

«Коли були прильоти — я й не скакав у землянку. Розірве — то розірве»

На той момент в’язнів у роті було 120. Через кілька днів командири почали їх розподіляти, однак робили це, як присвійно росіянам — нерозумно та легковажно.

Нас розподіляли отак: вишикували у чергу й почали питати, хто ким хоче бути.

— Хочеш бути командиром роти?

— А що робить командир роти?

— Ну, командує.

— Тоді хочу.

— А ти хочеш бути кулеметником?

— А що він робить?

— Ну, носить кулемет.

— А він який? Важкий?.. А, тоді не хочу, спина болить. Нехай хтось другий буде кулеметником.

«В крайній день нас зібрали — і почали відсіювати. Спершу відокремили тих, хто не давав присягу. Потім — хворих і хромих. Через пів години — старих. Так нас лишилася половина з усіх, хто був на початку. Нас, „хромих. косих і безприсяжників“, вирішили відправити невідомо куди. Сказали, що заберуть на відновлення, будівництво, таку фігню. Я навіть зрадів, що так добре буде. Ага… Потім нас знову поділили на більш і менш „хромих і косих“. Я потрапив у першу групу, й нас відразу в лісосмугу погнали. До речі, ніякі речі не дали забрати. У нас там лишилися спальні мішки, ті самі бронежилети, хто їх не носив на собі. Цигарки, документи, моя справа, листи від родини. Ми реально голі потрапили в ліс, приїхали в чому були — в штанах, кофті й трусах», — пригадує Раміс.

Прикомандирували групу Раміса — «більш косих і старих» до «ветеранів» — орків, які приходили вбивати українців із 2014 року. Заняття завербованим в’язням-дідам знайшлося відразу: копати.

«У лісі нам дали лопати (на них не скупилися, — на трьох було чотири лопати, одна ще запасна). І кажуть: „копайте“. Було пізно вже, треба було копати землянку собі. Ми, четверо дідів по 57−60 років, почали копати. Добротну, хорошу. Тільки стали накривати — нам кажуть: „Так, старі, зіскакуйте звідси“. Поки ми питали, як так, туди вже молоді заселились. Довелося далі йти копати іншу. Але ж нас вигнали вночі, то ми спали на землі, не по-людськи. На ранок нашу групку з чотирьох старих розбили на дві, вже по двоє сказали копати землянки. Моєму „побратиму по лопаті“ 57, мені 60 — а ми копаємо. Закінчили, питаємо, чим накрити зверху землянку, щоб не затікала вода — „нічим“. Ні колоди, ні клейонки нам не дають! Сказали далі окопи копати і не вошкатися. Не змогли самі напилять нічого… То коли були прильоти, цей другий стрибав у землянку, а я кажу: „А сенс пригати? Зверху немає накриття, розірве — то розірве“. То я навіть не залазив туди. А на той момент я вже спину зірвав, не міг ходити навіть», — обурюється полонений.

«Я спину як підірвав — не міг взагалі рухатись. Це мені вже тут хлопці почали уколи ставити. Лікар, який мене оглядав (в українському полоні) — о, який! Класний! Респект і шана йому! Він прийшов, кілька точок понатискав і моментально сказав, що й де болить, які треба ставити уколи, щоб спина пройшла. Після нього я почав не тільки рухаться, а й можу ходити. Хоча коли я там, у „своїх“, просив, щоб мені лікаря дали чи якісь ліки — всім було все одно. А тут мене відразу обкололи, постаралися поставити на ноги…»

З того бліндажа вийти живим стало майже нереально

Крайні дні Раміса Чіркінова на позиціях були вибуховими. Контрнаступ ЗСУ тривав, цю ділянку фронту почали щільно «накривати». Попри це, мобілізованих рашистів і «зеків» нікуди не відпускали. Останнім наказали копати й не базікати, при цьому нагадували їхнє місце серед «своїх».

«В той день хлопці пішли копати окопи й почався сильний обстріл: спершу полетіли „пташки“ й скидали „яйця“, потім 120-ки, танки почали нас крити… А хлопці тупо копають! Вже є 200-ті, 300-ті, а хлопці копають! Одного там підірвало, він впав в окоп, кричить, вмирає, але його ніхто не намагається витягти. А над ним „пташка“ висить. Потім скинула „яйце“, того хлопця розірвало, але його навіть нагору ніхто не витягнув! Він отам і лишився лежать, при вході в бліндаж, де я ховався… Мені доводилося через нього перелазити, бо я ледь сам ходив», — згадує полонений.

Після «атракціонів» із загиблими «зеками» решта зважилась піти в укриття — вглиб до окупантів, подалі від лінії зіткнення з ЗСУ. Однак на півдорозі їх обіцянками «розвернув» російський військовий.

«Увечері мобілізовані, які були на позиціях, зібралися й сказали, що треба відходити назад, бо тут усі здохнемо. Ну, вирішили просто відійти на кілометр далі, щоб заховатися від усього, що по нас летить. Але нас на середині дороги розвертає наш командир. Мудило він! Сказав, що завтра допомога прийде до нас… Ага. Прийшла. Зранку чотири людини — з лопатою. Отака допомога», — жаліється окупант.

Вранці почався останній обстріл завербованого військового. Якщо минулого дня обстріл вважали щільним, то тепер орків українці накривали всім БК, який був у наявності. Це був бій на повернення своїх територій.

«Я в бліндаж заліз, а там той розірваний 200-й. Переліз його і заліз всередину, за мною — ще двоє. І от ми сидимо, а в цей бліндаж довблять, удар за ударом — і всі по нас! Туди танк попав, то уявляєте, що було всередині? Там жах був… Але коли трохи спокійніше стало — забігла евакуаційна група за пораненими. Сказали, що 300-х забирають. Хтось за компанію скочив із ними — і ми лишаємося тільки вдвох у бліндажі з іще одним „зеком“. Я ще подумав: а що нам робить? Я ходить не можу, а мене не забрали, а цей, що зі мною, вже 23 роки відсидів. І такий метушливий! З боку в бік сіпається, я йому кажу, що треба йти якось звідси, а до нього щось дуже довго це доходило. То до того моменту, як дійшло, з того бліндажа вийти живим стало майже нереально. Бо в бліндаж напередодні, до обстрілу, носили боєприпаси. Коли почали крити з усього по нас — ящики з БК покидали в прохід, там вони й лишилися. І коли знову почали бомбить — ми навіть вийти не могли, бо ці БК розривалися в цих же ходах. Ми були запечатані!» — скаржиться полонений.

Під час обстрілу частину бліндажа завалило. Через відкриту сторону одному з в’язнів у голову прилетів уламок. Черга пройшла й близько з Рамісом Чіркіновим, але його не зачепила.

«Гранати вже в нас у бліндажі розірвалися — і той „зек“ похрипів ще хвилину і з'їхав. А я на нього дивився і заздрив! А потім мене контузило, чи що… Тільки почув голос: „Якщо є хтось — виходьте!“. А я й вийти не можу, бо спина… Попросив дозволу покурити, а потім виповз. Бачу: біля мене тіло, отам розірваний „двохсотий“… Взагалі не знаю, як я вижив», — пригадує полонений.






«Для нас всі неросійські джерела інформації брехливі»

На питання журналістів «Вчасно», чому колишній борець за правду погодився поїхати на війну вбивати українців, він знизує плечима — не хотів довго сидіти у в’язниці, а заманлива пропозиція за пів року стати вільним зацікавила. Однак поспіхом додає, що ще одна причина — у промитих мізках росіян.

«Я їхав сюди не на війну вбивати. Не хочу сказати, що я ідіот і не розумів, куди їхав. Я просто не до кінця розумів деякі моменти — наприклад, нам казали, що ми їдемо в «лнр/днр» захищати населення від фашистів. І я це так і розумів, що я тут когось захищатиму. У нас там промивають мозок так, що мама не горюй. На зоні постійно дивишся телевізор, новини. А є ненормальні, які слухають по 30 разів одне й те саме, і ти теж повинен. Дивишся, дивишся, дивишся

Чому я не читав до ув’язнення про Україну, захоплені території?.. Бо для нас всі неросійські джерела інформації — вони неправдиві. Вони всі брешуть, ми їм не віримо. У своїй масі люди думають, що це — неправда, путін — наш президент. У всіх такі думки там, у росії. А якщо врахувати, що вся молодь вже підсаджена на голку, і найбільше засуджених за наркотики, то можна уявити, що в них у голові. А друга половина молоді сидить без роботи й засобів до існування, тому можна знайти виправдання, чому люди не шукають іншої інформації. Це вариться у головах усіх по-різному. У нас інформація подається так, що якраз київська влада обстріляла мирне місто, своїх цивільних. Оцим промивають мозок цілодобово. Тобто це ніби справа київської влади. Ми цьому віримо. Але я тут і я бачу, що тут не фашисти! Мені нічого не відрізають, нічого поганого не роблять. Все, що по телевізору кажуть — неправда. Все не так. У нас фарш-команди, і це все безглуздо й жорстоко! Треба це все припиняти", — каже Раміс Чіркінов.

Ми коли сиділи на зоні, дивилися телевізор, то питали один в одного: «Та коли це вже закінчиться!?» Мало хто підтримував оце там… Ви ж не думаєте, що всі росіяни зійшли з розуму? Просто є окрема куча, яка вливає в мозок отакі моменти, виводить на емоційні моменти: око за око…

Водночас на питання, хто винен у війні й почав її, полонений каже, що все неоднозначно.

«Як я ставлюся до путіна? Ну, я не вірю, що президент живий. Бо раніше він був інший. Я не старий маразматик, я добре відрізняю й міміку, й обличчя, й аналізую це. Тобто зараз на росії працює проєкт «путін», а його самого давно в живих немає. Президент будь-якої країни б привселюдно не розлучався з колишньою, бо це якось соромно ж. І коли він приїжджав у Владикавказ ще на початку 2000-х, то я бачив, що це думаюча людина, слідкував за його діяльністю. Тобто він або зійшов з розуму, або це інша людина!

Я не можу сказати, що цю війну почав весь народ росії. Її почали й стріляють по мирних людях окремі мудаки, які не мають нічого святого, щоб запустити ракети в мирний центр міста. Це роблять мудаки з відшибленою головою, інакше я не можу сказати", — впевнений полонений, житель російського Владикавказа.

Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!

Автор: Аліна Євич

2024 © Інформаційне агентство «Вчасно» — новини Донбасу.
2024 © ГО "Медіа-Погляд".

Права на всі матеріали належать ГО "Медіа-Погляд" (якщо не вказано інше) та охороняються Законом України «Про авторське право і суміжні права». Усі текстові матеріали поширюються відповідно до ліцензії CC BY-NC-ND 4.0.

Сайт створено за підтримки DW Akademie

Розроблено iDev