«Війна дала сильний поштовх повірити у свої сили», — ветеран АТО, вчений Біжан Шаропов

До Революції Гідності та війни на Сході України біолог Біжан Шаропов вчився в аспірантурі Інституту фізіології ім. О.О. Богомольця. Молодий вчений займався науковою діяльністю та замислювався про еміграцію в Штати. Але взимку 2014 року не зміг лишитись осторонь переломних для долі країни подій.

«Я ходив на Майдан, усе відбувалося якраз неподалік від нашого інституту. Був у 14-ій сотні, ми чергували на Лядських воротах. І я звідти періодично бігав, завжди був більш радикальних переконань, ніж принаймні моя сотня, яка виступала за принцип „наша зброя — ліхтарики“. Був на Грушевського, на Інститутській, тобто у вирі подій. У балаклаві, як безумний радикал», — пригадує Біжан Шаропов.

Після Майдану на фоні подій, що охопили схід України, у чоловіка виникло стійке відчуття, що все котиться у прірву. І коли йому було 24 роки, Біжан серед перших добровольців потрапив на війну. Відслужив рік та повернувся до науки і роботи в Інституті ім. Богомольця. Разом із бойовими побратимами запустив власну компанію, яка у період пандемії першою розробила вітчизняні тест-системи на коронавірус, що згодом почали постачати у лабораторії по всій країні.

Журналістам «Вчасно» в інтерв’ю ветеран АТО розповів про свій рік на фронті, повернення до мирного життя та роботи в лабораторії.

Ми собі уявляли, що це буде не війна, а зіткнення радикальних груп проукраїнських та проросійських

— Як Ви опинилися на війні?

— Коли Майдан закінчився, почалося казна-що. І у мене було стійке відчуття, що все летить у тартарари. Усі ці картинки, які створювали російські провокатори. Коли виходили люди, налякані, що до них «їдуть фашисти». Це дійсно було від Одеси через Дніпро до Харкова. І росіяни, взагалі не приховуючи, показували в новинах, скільки території України вони хочуть відхапати.

Я став шукати компанію для того, щоб, як ми спочатку думали, їхати і продовжувати Майдан на територіях із сильними проросійськими настроями. Ми собі уявляли, що це буде не війна, а зіткнення радикальних груп проукраїнських та проросійських. Тоді я через знайомих знайшов певну компанію людей, які називали себе «Народний повстанський загін імені Боба Марлі». Це були хлопці з Києва, в основному — учасники Майдану з різних сотень. Нас зібралося людей 10 чи 15. Серед них — тільки двоє людей з бойовим досвідом.

Ми самоорганізувалися та серед друзів знайшли одного ветерана Афганської війни з Литви — Відаса. І він нас кілька тижнів поганяв так, як у НАТО вчать. Достатньо добре та змістовно. Тобто траву ми не фарбували. Він вчив правильно рухатися ланцюгом, перепадами прикриваючи один одного, рухатися в місті, контролюючи протилежну сторону вулиці. І так далі. Якусь армійську підготовку ми таким чином пройшли, хоча не думали спочатку, що вона нам у такій формі знадобиться.

І в якийсь момент ми хотіли їхати та брати участь у подіях, які розгорталися на сході. В основному ще у вигляді проросійських мітингів. Одного разу планували напад на один із блокпостів, які вже організовували «ватнички». Із зброї у нас із собою було лише дві гвинтівки, видані за мисливською ліцензією. Ми планували атаку на блокпост, де стояли частково вже заслані з Росії люди, і наші, яких росіяни озброїли. Крім гвинтівок, ми вирішили ще озброїтися коктейлями Молотова. Слава Богу, нас тоді відмовив один знайомий, який мав бойовий досвід у гарячих точках. Сказав: «Ви ідіоти? На озброєний блокпост йти з коктейлями Молотова». І порадив шукати собі якусь нормальну військову частину та просто влитися в неї як добровольці. І, власне, ми почали пошуки, та ніхто не хотів нас брати.

Наприклад, ми заїжджали у розташування 95-ої бригади. Гарантували, що нас візьмуть, адже добровольці потрібні.

Ми приїхали, офіцери подивилися на нас — набрід очкариків київських — і сказали: «Знаєте, вакансій нема. Лише хіба що на кухні»

Записувалися в батальйон «Золоті ворота» — підрозділ при МВС. Казали: «Видамо зброю, офіційно запишемо як поліціянтів, але будете воювати». Але батальйон «Золоті ворота» нікуди не поїхав, до зони АТО він дістався майже через рік, коли ми вже своє відвоювали.

Зрештою до нас дійшли чутки, що є військова частина на сході. Вона ще «Айдаром» не називалася. Ми зібралися і поїхали на місце. Виявилося, що це не військова частина, як ми собі уявляли, не якийсь регулярний армійський батальйон, а набрід таких самих очкариків чи роботяг. І ми почали свою службу.

Фото з особистого архіву Біжана Шаропова

— Який момент за рік на фронті найбільше закарбувався у пам’яті?

— Коли ми прокинулися на одному блокпості, який штурмували. Вночі нас підняли, і ми по темряві до нього дійшли. А коли прокинулися, виявилося, що це просто блокпост, засипаний трупами. Його кілька разів брали і наші, і сєпари. А на війні ж ми ніякої інформації не мали. Такої як пишуть у зведеннях, розкладаючи все по поличках. Ми навіть не знали, що це за блокпост, і що там відбувалося.

Виявилося, що з нього сєпарів одного разу вже вибили, потім вони туди повернулися, а далі вже прийшли ми. І були вбиті і їхні, і наші. Чоловік 20−30 лежали кучками у різних місцях.

Були люди, покришені мінами, з відірваними руками і ногами. Мені, припустимо, це було психологічно відносно нормально. Оскільки я біолог і принаймні різав тварин.

Тоді я вперше зрозумів, що ми потрапили на війну. Ми грузили тіла у вантажівку, і я був один із небагатьох, хто міг все це робити. Було ставлення більше медичне

— Як війна змінила Вас?

— Я наче подорослішав років на 10−15. Я згадую себе до війни: був таким ботаніком. Аспірант, науковець, який не впевнений у собі, сором’язливий. А з війни я повернувся іншою людиною. Я сильно, скажімо так, погрубішав.

Фото з особистого архіву Біжана Шаропова

— Розкажіть, скільки і як адаптувалися до мирного життя?

Десь пів року, рік. У мене не було ПТСР. Але важко адаптуватися до стилю життя. У якомусь сенсі на війні жити легше. Там ти ні за що не відповідаєш, не треба заробляти гроші, розплановувати свій день. У тебе є рюкзак з усім майном. І ти ідеш, куди тобі скажуть. Треба лише думати, за яким пригорочком краще залягти, щоб тебе не підстрелили. Мирне життя пов’язане з більшою відповідальністю. Треба прокидатися за графіком, ходити на роботу.

І мирне життя пов’язане з набагато меншою стимуляцією его. На війні ти ж відчуваєш себе героєм, тобі у стимул шлють повідомлення на кшталт «тримайтеся, хлопчики наші», а в мирному житті ти перетворюєшся на звичайну людину, які більшості людей знову не цікава. І оце ще важко в поверненні. Ти повертаєшся з рівня героя до рівня пересічного громадянина.

— Як ви повернулися до наукової діяльності?

— Я використав зміни в характері. Реально у якийсь момент, коли увійшов у колію, відчув, що війна мені сильно надала наснаги, сильно надала амбіцій. Я сів і написав власноруч англомовну наукову статтю за своїми результатами експериментів, отриманими ще за студентства.

До війни я на все наважувався, а тут просто знахабнів і сказав: «А що, я ж там був героєм, а тут що, не можу?»

Я пішов викладати в Могилянку, став набирати собі студентів. Почав вчити інших, хоча до війни вчили мене. Я би сказав, що війна мені сильний дала поштовх на те, щоб почати дертися життям.

Фото: nv.ua

— Ви і власний бізнес заснували після повернення. Розкажіть про це.

— Компанія «Українські генетичні технології» була створена кількома ветеранами, усі з нашого загону імені Боба Марлі. Та ще кілька наших друзів долучилися до цього.

Нам спало на думку, що є кілька російських компаній, які домінують на українському ринку ПЛР-діагностики. Те, що зараз найбільше використовується для коронавірусу. У нас ще тоді була думка, що ПЛР — це дуже хороший метод для визначення багатьох патологій інфекційної та онкологічної природи, для визначення особистих рис людини. Для спортсменів, наприклад — до якого виду спорту вони більш схильні. І, власне, ми сіли розробляти всі ці справи, читати наукову літературу, за свої гроші прикуповувати перші реактиви, пробувати їх змішувати, тестувати на відповідному обладнанні. І зрештою зареєстрували юрособу, зняли приміщення і розгорнули лабораторію. І це почало самоокупатися, приносити кошти та перетворилося на повноцінне виробництво.

— Чим Ваша компанія зайнялася в період пандемії коронавірусу?

Ми з гордістю можемо сказати, що ми — перші в Україні, хто взагалі розробили тест-систему на коронавірус

Фото: сторінка Українських генетичних технологій у ФейсбуціІнші контори намагалися взяти російські розробки і видати їх за українські. А Укргентех забезпечив перші, скажімо, сотні тисяч тестів, може навіть мільйони.

До нас звернулася держава в певний момент, спитала: чи дійсно є розробка цієї тест-системи, і ми почали постачати їх у лабораторії по всій Україні.

— На Вашу думку, чи загальмувала війна науковий розвиток в країні?

— Важко відповідати на це питання, бо науковий розвиток завжди був проблематичний в Україні. Всі зазвичай жаліються на бідне фінансування науки, а я б сказав, що головна проблема — це неправильна структура фінансування.

У нас система побудована за радянським принципом, що отримують гроші всі, але мало. І лабораторія, яка робить передові розробки, співробітники якої постійно мотаються за кордон, публікують англомовні статті у міжнародних журналах, що читають по всьому світу, і які не лежать просто у бібліотеці Вернадського. І ті лабораторії, які вже «померли», у які старенькі ходять просто попити чайку. Усі вони отримували однакове фінансування.

В усьому світі в передових країнах система побудована на грантах. Тобто більш успішні лабораторії з новітніми ідеями звертаються у відповідні органи, де сидять експертні ради. Експертні ради, відповідно, заохочують ті лабораторії, які є більш успішними, де є більше молоді.

Кілька років тому завдяки зусиллям величезної кількості активістів, на щастя, ця система почала у нас виправлятися. Запустилося грантове фінансування. Зараз дуже багато лабораторій, у тому числі і наша, отримує гранти, які складають по кілька мільйонів гривень. І може закупити нормальне обладнання, трохи приплатити своїм співробітникам, щоб вони не їхали закордон.

В науці усі активність та зусилля, яких прогресивна частина наукової спільноти почала докладати — ходити по міністерствах, ходити до Верховної Ради, писати закони — можна пов’язати значною мірою з Майданом та війною

У людей прокинулися свідомість, внутрішній стрижень, якесь прагнення до змін. Бо коли життя тягнеться як у якійсь Білорусі, де нічого не змінюється, то люди просто не вірять в можливість змін, навіть якщо об’єктивно це можливо, якби вони підняли п’яту точку.

За моїми спостереженнями, з’явився цей рух, коли всі побачили, що зміни можливі. Якщо всім зібратися на Майдані, можна прогнати диктатуру, що зароджувалася. Якщо всім скинутися по 5 гривень на армію, то можна вистояти у війні з країною, які у кілька разів тебе переважає і так далі. Люди просто повірили в свої сили.

— То можна сказати, що у науці маленькими кроками відбувається піднесення?

— Є багато перемог, але є і багато поразок. Наприклад, були створена наукова рада і Національний фонд фундаментальних досліджень, який почав роздавати гранти. І багато лабораторій отримали можливості для проведення передових досліджень.

Фото: Kyrylo Pyrshev у ФейсбуціПішов просто вал книжок від українських авторів, які пишуть про найрізноманітніші речі. Люди, які побачили можливість змін, спочатку в дуже кустарних умовах стали займатися популяризацією науки. Я теж до цього процесу був трошки причетний. Просто в старі розбиті інститути, їхні актові зали запрошували усіх охочих. Приходили мами з дітьми і просто зацікавлені люди, і їм там читали лекції, показували прилади та найпростіші експерименти. Зараз цей рух дуже сильно розвинувся. У нас проводяться такі щорічні акції як «Тиждень мозку», наукові пікніки, дні науки.

Галузь популяризації науки, якої в Україні до війни та Майдану, не було, зараз присутня. Ще не на такому рівні як, наприклад, у Штатах. Але принаймні я бачу тут дуже активний рух за участі сотень людей

Є і ретроградні сили. Дуже сильна інерція багатьох науковців, які не мали досвіду роботи на Заході. Які звикли до радянських методів життя в науці. Вони досить часто тягнуть назад. І я не говорю тільки про старше покоління. Багато молоді бере в цьому участь, тому що, скажімо так, слухається традицій. Дуже багато нехороших традицій. Наприклад, академічні інтриги, використання адмінресурсу для досягнення якихось преференцій для себе чи свого відділу. Я це досі спостерігаю, але сподіваюся, що в майбутньому такого буде менше.

— Якщо про наукові досягнення казати, які найважливіші за роки незалежності Ви можете виділити? Під час війни були зроблені важливі відкриття?

— У нас, чесно кажучи, не було проривних відкриттів, які б перевертали науку з ніг на голову та заслуговували на Нобелівську премію. Але дуже багато робиться хороших наукових робіт середнього рівня.

Наприклад, про відкриття під час війни. На початку війни у військах не вистачало навіть джгутів. А більша частина, десь 80%, втрат на війні пов’язані з кровотечами. Тому завжди найбільшою проблемою польової медицини була розробка кровоспинних засобів. У якийсь момент у війська почали надходити закуплені волонтерами новітні порошки, які засипаються у рану, дуже швидко її цементують, що дуже жорстко, але дозволяє людину довести до госпіталю, де їй виймуть цей тромб і нададуть більш кваліфіковану допомогу. Надходили перепрати британського та ізраїльського виробництва, але вони коштували по кілька сотень доларів за пачку.

Науковці Академії наук та біологи з нашого інституту вирішили взятися за цю проблему та розробили наш український препарат, який вони назвали «Кровоспас». Він виявився набагато дешевшим. Хіміки розробили його, а наші біологи тестували на свинях. І, дійсно, препарат в ході доклінічних випробувань показав прекрасні результати, не гірші за імпортні препарати, а на якісь відсотки навіть кращі. Було налагоджене виробництво препарату, він почав постачатися у війська, і досі там використовується для надання екстренної медичної допомоги при осколкових, кульових пораненнях.

— Як науковці за кордоном реагують на роботу наших вчених? Ви публікували свої статті в кількох англомовних виданнях, яка була реакція?

— У науковій спільноті немає розділення. Є, звісно, якісь упередження, але в принципі завжди всі всім — колеги. Українських наукових журналів дуже багато, близько двох тисяч. І це те, що ми називаємо «мурзілки» — просто макулатура, в яку статті пишуться тільки для того, аби отримати якісь преференції по зарплаті, отримати доступ до якихось посад на кафедрах чи просто захистити дисертацію. Уся ця макулатура існує ні для чого. Робляться напівфейкові, беззмістовні експерименти і зрештою про них просто всі забувають. А коли ти публікуєшся в англомовних журналах міжнародних з хорошою репутацією, ти отримуєш відчуття, що твоя робота не марна. Тебе дійсно читають, тебе починають цитувати.

В інтернеті існують наукометричні інструменти, за допомогою яких можна відстежити, коли на тебе посилаються інші автори з найнеочікуваніших країн. І це дуже приємно, ти відчуваєш, що твоя робота — це дійсно наука.

Ти говориш якесь слово, робиш корисне, а не плодиш макулатуру, щоб отримати підвищення по зарплаті на декілька тисяч гривень

Завдяки кільком науковим публікаціям, я виграв грант від американського Уряду, який дозволив відвідати Штати. Я взяв участь у з’їзді Американського біофізичного товариства. Кілька тисяч науковців, найновітніші роботи, величезні натовпи. І це теж дуже заряджає. Це був ще один плюсик у відчуття, що ти можеш робити справжні речі, а не займатися імітацією.

Я публікувався у журналі Epilepsy Research. Ми досліджували одну з форм епілепсії, їх взагалі штук 50. Та, що ми досліджували, називалася абсенсна. У нас була подарована закордонними колегами генетична лінія щурів, які виявляли цю хворобу. Фішка була в тому, що ці тварини починали виявляти ознаки цієї хвороби з певного віку. І ми показали, чому вони починають виявляти хворобу саме з цього віку. Інша наша робота була пов’язана з розповсюдженою серед діабетиків проблемою як нетримання сечі та була опублікована в журналі Life Sciences.

Також ми з колегами розробили тест-систему, яка дозволяла за зразком сечі діагностувати рак простати. Це пов’язано з тим, що ракові клітини помирають, з них вивалюється ДНК, і навіть, просто взявши зразок сечі, можна за допомогою методу ПЛР виявити рак простати. Наша робота була не перша, деякі колеги з-за кордону робили такі тест-системи з різними панелями генів, але наша робота стала першою, яка дозволила ще з хоча б якоюсь точністю визначити стадію раку.

— Чи запрошували Вас працювати за кордон?

— Запрошували. Прямо перед пандемією я мав домовленість на короткий візит до Арабських Еміратів в одну з їхніх лабораторій, але у зв’язку з пандемією так туди і не доїхав. Та мені вже і не хочеться, бо вже і тут добре. До війни я думав емігрувати назавжди, у Штати, наприклад. Але після війни це стало неактуально, бо було б якось тупо спочатку захищати цю країну, а потім з неї поїхати.

— Над чим зараз працюєте?

— Зараз у нашої лабораторії в Інституті ім. Богомольця є кілька грантів, кілька проєктів. Ми працюємо над різними проблемами. Те, чим я пишаюся: ми відкрили сигнальний шлях, який пов’язаний зі скороченням гладеньких м’язів внутрішніх органів. Уже достатньо давно відомо, як це відбувається поза клітинами. З нервів виділяється речовина, і м’яз скорочується. Але як не дивно, не дуже зрозуміло, що відбувається всередині клітини після того, як ця речовина зв’язалася зі своїм рецептором, і який сигнальний шлях запускається всередині. Це достатньо довга історія, але нам вдалося показати цей механізм. Бували інші роботи, які пропонували інші сигнальні шляхи, ми показали додатковий. Дійсно, це відкриття унікальне, такого сигнального каскаду до нас ніхто не показував.

— Наостанок скажіть, який, на Вашу думку, потенціал науки в Україні?

Я скажу очевидну річ, що наука дуже важлива для економіки держави, при чому не в тому сенсі, який всі розуміють. Тому що всі уявлять, що якщо почнеться бурхливий розвиток науки, то у нас тут з’являться Стіви Джобси, Ілони Маски, і ми одразу почнемо розробляти новітні технології.

Але у мене розуміння трошки інакше за моїми спостереженнями. Ми — країна, що розвивається. Для того, щоб багатшати, нам не треба розробляти нові технології, абсолютно нові. Нам достатньо мати експертну спільноту, яка знає, як у інших щось зроблено. Для того, щоб зробити аналогічні підприємства і запустити відповідні виробництва у нас. А для цього і потрібна наука, тому що скількох я знаю людей, які працюють у нашій галузі, хто може дійсно щось придумати, створити — вони всі пройшли школи академічних установ. Цей досвід попрацювати в науковій лабораторії, розвинути своє розуміння як можна створювати щось нове, і потім вже вийти за межі і придумати свій стартап, знайти інвесторів і розгорнути завод, то тут Академія наук цінує безцінним тренувальним майданчиком. Тому немає сумнів, що держава має підтримувати фундаментальну академічну науку хоча б як тренувальний майданчик для науковців.

Матеріал створено у рамках спецпроєкту «30 років Незалежності» інформаційного агентства «Вчасно»