“Я молилася не стекти кров’ю на очах у дітей”: уламок касетної бомби “прошив” фельдшерку з Донбасу

Жінка розповідає журналістам: народилася та виросла вона на Донеччині, у Бахмутському районі в місті Сіверськ. Коли розпочалася війна, вона була на чергуванні й навіть не уявляла, що всього за кілька годин, удосвіта, розпочнеться повномасштабне вторгнення росіян. 

“У нас якраз була так звана "хвилинка затишшя", як ми її називали, коли ми могли присісти й прикрити очі, і в цей момент почали телефонувати наші рідні. Родичі обдзвонювали й казали, що в кожному місті чутно вибухи, що почалася війна. Потім мені зателефонував чоловік – і підтвердив, що це сказав навіть президент.

Ми з колегами після зміни вийшли на вулицю – це було близько п'ятої ранку – і нам уже було чутно вибухи. Ми чули Луганщину: Кремінну, Рубіжне… Тоді ще був сильний мороз, і це все разом із ніччю створювало таку акустику... Земля під ногами трусилася, ніби стогнала. Вібрації було дуже чутно. Особливо коли живеш без цих звуків уже кілька років. І от коли наступна зміна заступала, пам’ятаю, усім було страшно. Був такий плач, люди налякані…. Ми прощалися на дуже мінорній ноті”, – розповідає Оксана.

Чоловік фельдшерки, Анатолій, на той момент працював на донецькій філії “Укрзалізниці”. Він Оксані зателефонував зі словами, щоб вона не затримувалася на роботі, оскільки він йшов з дому, а наодинці лишалися двоє їхніх доньок – 11-річна Владислава та 13-річна Аня. 

“Діти того дня до школи не пішли – адміністрація закладу сказала, що навчання поки що зупиняється, тому що це надто небезпечно. Багато людей ще в ті дні виїхали з нашого міста. Чоловіка з часом відправили на простій – це вже був квітень або травень. І хоч наші речі були зібрані, але ми лишалися – тому що у мене була робота. “Швидка” – саме той стратегічний об'єкт, який має підтримувати життя в громаді”, – каже Оксана.

“Батько сказав, що після війни буде дуже тяжко – треба садити картоплю”

У режимі зібраних речей, але постійної роботи родина протрималася до травня. Тоді, на початку, до неї з чоловіком приїхав батько Оксани. На той момент її сестра виїхала на Львівщину, а батько лишився господарювати. До доньки та її чоловіка він приїхав із проханням – аби допомогли насадити йому картоплі.

“На той момент у нашій громаді вже були серйозні пошкодження й руйнування, ми навіть дізналися. що по нас прилітала “точка У”. Було дійсно дуже страшно. А тато мій живе у Верхньокам'янському, це між Лисичанськом і Сіверськом, майже крайня точка Донеччини. І каже: "треба допомогти мені насадити картоплі, бо після війни важко буде". Ми його відмовляли, мов, яка картопля зараз? Але він все одно продовжував казати. що після війни буде дуже важко. І, як то кажуть, насадились ми її – наче перед смертю. У нашому випадку – як перед війною”, – каже фельдшерка. 

На той момент у Верхньокам'янському постійно було чутно вибухи. І хоч Оксана з Анатолієм знали, що найбільше чують постріли української артилерії, відчувати себе у безпеці ставало все складніше. 

“Я пам’ятаю, що ми стоїмо у Верхньокам’янському, чуємо вибухи – один. другий, третій… Один за одним. І раптом бачимо, що наш Сіверськ у диму. А з села його добре було видно, бо місто ніби в низині. І тоді чоловік каже: “треба виїжджати”. Але ж їхати потрібно через Бахмут і Сіверськ. І ми не знали. чи зможемо проїхати наше місто”, – пригадує Оксана.

Все ж після тих прильотів родина Корнєвих остаточно вирішила їхати у безпечніше місце. Проте доїхали до нього вони вже в критичних умовах: Оксана була тяжко поранена, а чоловік мусив керувати автівкою, яка дивом довезла родину, під акомпанементи російських обстрілів. 

“Я розумію: якщо “булькає” сонна артерія – мені лишилося жити кілька секунд”

Ніч з 5 на 6 травня пройшла неспокійно: тоді у Верхньокам’янське був перший приліт ворожих снарядів. О четвертій ранку, коли вся родина Корнєвих спала, він прилетів саме у їхній будинок.

“Я спала з дітьми в ліжку, і вночі у наш будинок влучив снаряд. Впала стіна, вікно... Діти спали під підвіконням, а я – ближче до середини кімнати, скраю ліжка. Зараз ми з чоловіком впевнені, що дітей врятувало лише те, що вони були накриті синтепоновою ковдрою з головою. Тому вони відбулися сильним переляком і контузією, але постраждала я. Відразу після прильоту я зірвалася з місця й відчула, що у мене “булькає” та пульсує з шиї кров. Почалася масивна кровотеча. Четверта ранку, навколо дим, пил, будівельні уламки, лежать склопакети, металопластик із вікна… Ще й світанок лише починається, було темно, нічого не видно навколо. І я відчуваю, що по мені тече кров. Зробила пальцеве притискання – це головне правило для медпрацівниць – і це мене, мабуть, врятувало, тому що кровотеча була дуже масивна… І от я заводжу пальці в рану під щелепою і відчуваю, як під одним з пальців пульсує сонна артерія. Я чітко її відчуваю й розумію: якщо вона поранена – мені лишилося жити кілька секунд”, – пригадує Оксана. 

Анатолій, чоловік Оксани, забіг у кімнату зі словами: “Дівчата, лягайте на підлогу!”. Але Оксана покликала чоловіка – сказала, що вона поранена. Тоді нічого не було видно, тому Анатолій повів дружину в іншу кімнату. Коли Оксана сіла – втратила свідомість. Що відбувалося потім та як їй надавали допомогу – знає лише зі слів дітей та чоловіка. 

“Мені допомогу вже надавали діти разом із чоловіком. Вони мене роздягли, бо я була вся у крові, затампонували рану, обробили перекисом, а зверху наклали пов’язку. Я після цього навіть сказала дітям: вони склали той екзамен, за результатами якого треба ставити найвищу в житті оцінку. Бо у них не було паніки, що мама в критичному стані – вони працювали синхронно. Владислава, менша, тримала направлений у стелю світлодіодний ліхтар, щоб було світло, бо на той момент уже не було ні зв’язку, ні світла, ні газу, ні води – нічого. А молодша, Аня, розповіла, що вони згадували все, що я їм розповідала. Особливо вони згадали мої настанови. що у випадку глибокого поранення потрібно дуже багато бинтів, а якщо їх немає – то дуже багато марлі, простирадл – усього, що може їх замінити. Вони навіть самі додумалися, що потрібно намотувати шар за шаром цю тканину, щоб вона була ще товстішою”, – каже Оксана. 

Коли фельдшерка прийшла до тями, вони з дітьми та чоловіком думали, що їй у шию потрапив шматок скла, яке під час вибуху вилетіло з вікна. Часу на роздуми не було – і чоловік повіз Оксану в лікарню, у Бахмут. 

“Пам’ятаю, я прийшла до тями й побачила, що кров рожевого кольору, отже, венозна. А значить, подумала, я ще буду жити. Для мене тоді це було головне – не померти при дітях, на їх очах, бо це така психологічна травма на все життя… Потім ми поїхали в Бахмут, у лікарню інтенсивного лікування. Виїжджали під обстрілами. Чоловік ще сказав потім: він довго ходив навколо нашої машини й не розумів, як наша “Жужа” (“прізвисько” їхнього авто – ред.) нас довезла, і як він за тих умов взагалі сидів за кермом. Бо коли ми їхали – летіли снаряди, навколо були вибухи… А я сиділа на передньому сидінні з крововтратою й повторювала: “все нормально, все нормально”. А мені чоловік потім розказав: він бачив, що нічого “нормального” немає, що я була вже зовсім бліда, але все одно їхав, щоб пошвидше потрапити в лікарню”, – каже Оксана. 

Назавжди зі шматком касетної бомби у хребті

Коли Анатолій приїхав з Оксаною у лікарню в Бахмуті, туди якраз привезли поранених українських військових із Попасної, яка була однією з найгарячіших точок тогочасного фронту. Їхні пошкодження були настільки тяжкі, що родина Корнєвих зрозуміла: у них немає іншого варіанту окрім як чекати, коли допоможуть військовим. 

“Нам сказали чекати, о дев’ятій ранку мав прийти лікар. А на той момент у медзакладах взагалі лишилося дуже мало лікарів – багато хто виїхав, евакуювався... І коли ми дочекалися рентгенографії у двох проекціях – чоловіку для цього ще довелося “побігати”, аби її роздрукувати, – лікар сказав: у мене влетіло не скло, а металевий уламок від касетної бомби. Він пройшов по діагоналі всю шию, зайшовши під щелепою справа. Обійшов сонну артерію на відстані 2 міліметрів, не зачепив гортань і щитовидну залозу й трахею, але заякорився у третьому шийному хребці. Єдине, що серйозно постраждало – це лицевий нерв, підщелепна гілочка. А розміри цього уламку – 11 міліметрів на 7 міліметрів, по розмірах це орієнтовно як ніготь людський”, – пригадує фельдшерка. 

Після того, як Оксану оглянув лікар, про її поранення сповістили адміністрацію її “екстренки”, і вже наступного ранку, 7 травня, санітарна авіація Донецького центру екстреної та медичної допомоги доставила жінку у Дніпро в лікарню Мечнікова. 

“Нейрохірург сказав, що після цього випадку не можна не вірити в Бога, бо як пояснити тоді шлях уламка, хто ним ще міг керувати? Тому що по траєкторії він нібито влетів мені в шию, “махнув”, мов, живи, і обережно пролетів усі життєво важливі судини, трахеї, нерви тощо. Ще потім, 9 травня, у мене була операція у Дніпрі, лікування після неї... На той момент чоловік разом із дітьми евакуювався в Черкаси – йому зателефонував знайомий і сказав, що там є місце, де можна оселитися, жити… Потім і я туди приїхала. І вже місцевий нейрохірург мені сказав, що тепер у мене є ще один День народження – це 6 травня. І його я повинна святкувати сильніше, ніж “документальний” День народження, бо 6 травня я тільки чудом вижила”, – розповідає Оксана Корнєва. 

Нині жінка перебуває в Черкасах із родиною і зізнається: після того, що пережила. вважає чи не основною своєю місією – пояснювати людям, що в Україні триває війна, яку розв’язали російські окупанти. І саме через цю війну гинуть і страждають невинні люди, які просто хочуть жити у своїй Україні.