Дениса Миронова та його організацію «Громадський патруль» добре знають на Донеччині, адже хлопці до війни добряче помотали нерви декому своїми антикорупційними розслідуваннями, повідомляє «Вчасно».
У 2014 році Денис жив у Донецьку, працював керівником відділень різних банків. Те, що відбувалося на Майдані, не залишило його байдужим. Він, як і багато українців, прагнув змін. Тому не залишився в окупованому Донецьку, втратив роботу та квартиру, переселився жити на підконтрольну Уряду України територію.
У невеличкому місті Дружківка на Донеччині все почав «з нуля». Зайнявся громадською діяльністю, а потім знайшов однодумців, створив рух «Громадський патруль» та почав займатися антикорупційними розслідуваннями. У 2020 році на місцевих виборах Денис отримав підтримку виборців та пройшов до складу Дружківської міськради та став місцевим депутатом.
Денис Миронов: 24 лютого для всіх головною новиною стало повномасштабне вторгнення росії в Україну. Тоді я навіть не думав та не очікував від себе, що піду служити. Але потім за день-два порішав всі свої питання та пішов добровольцем в одну з бригад ЗСУ. Розумів, що немає іншого шляху, ніж захищати зі зброєю в руках свій дім, своє місто, громаду.
«Вчасно»: У тебе була військова підготовка?
— Ні, я не служив в армії, та й підготовки не було. Але займався спортом і мене знали, як людину з певними моральними якостями. Можна сказати, взяли за блатом (сміється).
— Антикорупційна діяльність зупинилася? Чим наразі займаються твої колеги?
— Так, наразі антикорупційна діяльність зупинилася, не на часі це. Моя група у полі мого зору, всі у своїх містах, займаються волонтерською діяльністю. Хтось займається родиною, адже всі ці події дуже важкі емоційно для багатьох.
— А де наразі герої ваших розслідувань? Ти цікавився?
— Сьогодні у мене інші справи. Але знаю, що хтось зник, а хтось залишається на місці та працює. Розумію, є люди, які будуть працювати до кінця. Фокус моєї уваги змістився на інші речі.
— Це захист та військова служба?
— Так. За три тижні після мобілізації я вже встиг побувати на бойових позиціях. Ми охороняли північні рубежі області. Я і раніше вважав, що це найбільш важливий для нас напрямок. І саме там я і був. Отримав купу вражень. Уяви, коли ти стоїш на вишці 25−30 метрів, а над тобою кружляють два російських літаки. Унизу наші хлопці намагаються поцілити у них, а я їм показую напрямок польоту. Так ось адреналін неймовірний, коли літак розвертається і летить прямо на тебе, і ти не знаєш, у нього залишився боєкомплект або ні, він вистрілить або ні. До речі, зі сторони нашого угрупування військ того разу було збито два російських літаки. А ще був випадок, коли у метрах 70 від нас прилетів снаряд, але ми всі вціліли.
— До чого найважче звикати на війні?
— Важко тим, у кого немає підготовки та хто звик до цивільних умов. Майже весь час ти знаходишся у польових умовах — можеш, наприклад, спати на підлозі в одязі, укутавшись у спальний мішок. Мені легше до цього було прилаштуватися, адже маю фізичну підготовку. Навіть коли захворів на ковід, ще виходив на чергування до тих пір, поки з ніг не звалився. Наразі відновлююся та скоро буду знову в строю.