«Я вийшов зі смерті та повертався в життя. І не міг повірити у це»: інтерв'ю Михайла Вершиніна про обмін та полон

Михайло родом з Донецька, до 2014 року був підприємцем, з початком російської агресії на Донбасі пішов добровольцем у «Правий Сектор», захищав, зокрема, Донецький аеропорт, займався волонтерством. 21 вересня його обміняли разом з іншими 214 українськими полоненими. Нині Михайло у лікарні, реабілітується та планує повернення до роботи. Про полон та обмін Михайло Вершинін розповів в інтерв'ю Суспільному.

Як ти почуваєшся зараз? Як виглядає твій день?

Почуваюсь незібраним. Немає розуміння того, що я самостійно, чітко контролюю свій стан. Це пояснюється тим, що фронтит (запалення лобних пазух, яке Михайло отримав у полоні, — ред.) нікуди не пішов, довелося прооперуватися. Весь день наповнений цим: кров, крапельниці, антибіотики, спроби заснути. Намагаюся відслідковувати, що відбувається у світі, дивитися новини, але обмежую себе у цьому максимально. Коли починаєш аналізувати, а у мене так складається, що постійно все потрапляє під аналіз, — починаю нервувати і з цього виходить якась фігня. Загалом день такий: сомнамбула. Мене намагаються витягти, я максимально цьому сприяю. Паралельно відновлюю документи. Оточений турботою та увагою, підтримка божевільна.

Що найбільше запам’яталося у день повернення?

Сам перетин лінії — коли з мене зняли стяжки, зрізали пов’язку і сказали йти. Я йшов у одній футболці, було дуже холодно, потім хтось із хлопців дав мені куртку-фліску. Перетин лінії і коли вискакували волонтери — дівчата дали мені пачку печива «Наполеон», пляшку води з лимоном, якийсь хлопець дав пачку сигарет і запальничку. Вони вискочили, по плечу плеснули, сказали щось хороше і назад зайшли, як у стрій. У полоні проходження через стрій було покаранням, а зараз це був вихід у життя, повернення.

Я вийшов зі смерті і повертався в життя. І це погано сприймалося, я не вірив у це.

Чого найбільше хотілося у перший день повернення?

Увесь час прокручуєш у голові цей момент — які будуть відчуття, коли повернешся, що б ти робив. У мене в голові було чітке уявлення: я би вийшов, узяв батончик Roshen, чашку кави або пляшку Pepsi, сигарету з ароматом вишні. Я би відійшов у бік до дерева, сперся б спиною і просто сидів спокійно, їв батончик, запивав кавою або Pepsi та дивився, як наші виходять. Так хотілося, але не вийшло. Нас оточили великою увагою, все було швидко: батончика не було, сигарети-чері не було.

На майбутнє тим, хто буде зустрічати: там потрібно щось солодке. Якусь хорошу одну сигарету, каву або Pepsi.

Про це мріяло дуже багато людей. Ми обговорювали це часто, хоч я й говорив: «Хлопці, від того, що ми фантазуємо, можливість нашого виходу ближче не стає. Ми тільки самі собі мізки закручуємо». Але тим не менш, таке було. В Оленівці цукру фактично не давали, у Донецьку коли пішов солодкий чай, то був прямо святковий настрій.

Як виглядала ваша дорога на обмін?

Чіткого розуміння, що це обмін, не було. Лише пазли складалися, що це може бути обмін. Прийшла комісія, нас підняли, ідентифікували. У мене тоді «перший дзвінок прозвучав»: можливо, обмін, а можливо, щось відбулося у геополітиці і Росія робить більш суворий підхід до полонених, нас переводять кудись у РФ. Нас тоді викликали, ми показали обличчя і повернулися до камери. Трохи перешепотілися між собою і лягли спати: буде, як буде, ти не можеш впливати на це.

Вранці отримали сніданок, хліб — його видають раз на день — і 80 грамів киселя. Я кришив хліб у кисіль, роздозував його. У мене була саморобна ложка із пластикової пляшки. Щойно я покришив хліб у цей кисіль, ложку з'їв, як залетіли у камеру. За правилами СІЗО, якщо відкривається камера, всі мають падати на підлогу. Назвали моє прізвище, я вийшов.

Вони зібрали такий «паровозик» з різних камер по прізвищах: один кладе руки на плечі іншому та нахиляється максимально низько.

Потім нас виводять у якусь камеру, збирають довгий час. Я бачу, хто заходить у цю камеру, і розумію, що скоріш за все це не обмін, а етап. Бо заходив командир батальйону «Азова», розвідники — ті люди, яких Росія не мала б обмінювати, або мала би обмінювати в останній момент, як і мене. Відповідно, відсоток почав знижуватися у бік того, що це не обмін, а етап — везуть у Росію.

Ми перебували у цій камері довго, нас не годували. Намагалися щось обговорити, кожен свої версії висував, одна з них — обмін. Але чим частіше люди думають та говорять про обмін, тим більше ця тема табу. Згодом почали викликати по одному, знімати на мобільний телефон: «Представся. Як до тебе тут ставляться?» Відповідаєш: «Добре». «Б'ють?». Кажеш: «Ні, звичайно». «Годують?» — «Так». «Скільки разів?» — «Тричі». «Достатньо?» — «Достатньо».

Згодом нас вивели з камери, поставили по три людини, поклали «особові справи» (вони дуже короткі, там тільки копії). Документи — паспорт, посвідчення водія — вони не віддали. Але сказали розписатися, що претензій не маєш, все отримано. У графі «звільняється з СІЗО» не було вказано, куди саме — етап чи додому. Ми розписалися і нас знову повернули в камеру.

Години через дві нас почали виводити та вишиковувати, з лайкою. Називали прізвища і виводили з мішками на голові на вулицю, а там відбувалася посадка в КАМАЗ. Там було багато «важливих» осіб з «ДНР», декількох з них я бачив по телевізору. З мене мішок зняли, ідентифікували, зняли на телефон і почали всаджувати в машину. Змотали руки скотчем, один замотував, а інший підказував: «Тугіше перетягуй!» Обмотали обличчя скотчем сильно, поверх непрозорого чогось. Я заліз у авто, посадили нас «по-сомалійськи», це коли один сідає і розсовує ноги, а перед ним сідає інший, піднімає руки вгору і зав’язаними руками обіймає наступного за груди. Таким чином насадили нас 48 людей. Також там були полонені іноземці, вони кричали через біль.

Поки саджали, ще було нормально, але коли почали їхати — розтрушувало і підтискало ноги, кричали вже майже всі.

Іноземець позаду мене сильно кричав, він високий, у нього нога зламана була. Проявилися «сердечники», хтось почав задихатися.

Той, хто нас супроводжував, просив тишу і щоб ніхто не йорзався. Перший час він навіть воду давав усім, хто просив. Я намагався зануритися у себе, медитувати: о, зараз можу спертися на один бік, потім на другий. Взагалі зрозумів, що людина в екстремальних умовах має звернутися до внутрішніх сил. Це складно, але важливо не впадати в істерику чи відчай. Це стосується усіх ситуацій — і їжі, і фізичних випробувань. Те, як людина вміє розпоряджатися своїми внутрішніми силами, може визначати, виживе вона чи ні.

Нас привезли у якесь місце через 20 хвилин, ми там простояли понад 2 години. Машина поїхала і почалися розмови про обмін. Я для себе склав таку картинку: напевне, обмін буде відбуватися у Василівці, туди їхати близько трьох годин, але перебувати в КАМАЗі у тих умовах — це вже була каторга. У мене ще й з носу тече, з очей тече, голова болить. Поїхали ми у бік півночі, думав, сходиться — Василівка. Їхали довго, я намагався медитувати, відключатися. Водій постійно спеціально різко гальмував, щоб збиралися докупи усі, хто перебував у борту кабіни, їх постійно притискали, дихати було неможливо. У мене сусід задихався постійно, ми намагалися відсунутися.

Під'їхали, зупинилися. Якщо Василівка, думав, маю почути лінію фронту, вибухи, а так — тиша повна. Я почув, як підлітає літак. Тоді з’явилися думки, що це Мелітополь або Таганрог. Ми не могли не рухатися, все тіло затекло. Автомобіль під'їхав до літака, нас почали вивантажувати. У кузов хтось заліз, почали розв’язувати руки. Зрізали мені цей скотч, я доповз до краю кузова, він сказав опустити ноги, я думаю: «тільки б не впасти». Зістрибнув і впав. Мене за шкібарки підняли та почали одягати стяжки. Я розумію, якщо стяжками мені ще перетягнуть руки, то хана, але не перетягнули. Ми сиділи біля борттехніка на другому поверсі, тоді вже було легше: на мене ніхто не тиснув і я сидів у зручному положенні. Потім літак злетів, ми не розуміли, що до чого. 2 години летіли. Приземляємось, дозаправка, зміна екіпажу.

Одного зі штурманів наш хлопець розговорив, той йому відповів, що ми в Білорусі. Був ранок, світало. Ми почали виходити, думаю, якщо вантажний автомобіль — це етап, якщо автобус — обмін. Мене ткнули головою у транспортний засіб, я руками помацав і зрозумів, що це автобус. Коли посадили на сидіння, це була секунда щастя: ти сів на м’яке. Єдине, думав, як у цьому автобусі потім будуть їздити люди, в мене ж білизняні воші. Їхали ще години дві. По специфічних парканах я зрозумів, що це пункт пропуску, багато дорогих машин. Я був у стані спокою. До моменту перетину кордону я не вірив, що це відбудеться.

Під'їхав хтось до автобуса, чоловік почав зачитувати прізвища з українською вимовою. Називають моє, я підходжу. «Вершинін, так?» Кажу: «Так. А скажіть, будь ласка, щось українською». Він так тихо-тихо: «Слава Україні!» Я: «Героям слава!» У мене ком до горла, але я ще в стяжках. Виходжу, а там ще ці двоє супроводжуючих. Вони мені нахрапом: руки вперед, голову нахилив. Нахиляю голову, зрізають цей скотч. Коли знімається обмотка, не можу сконцентруватися, у мене праве око затекло, ліве було перетиснуте занадто. Я йду у бік України. У футболці, мені холодно, хтось з хлопців дає куртку. Вдягаю ту фліску, виходжу — і якраз те, про що говорив. Бачу наших хлопців, амуніцію. Кажу: «Боже, який же я щасливий вас бачити». А він стоїть, у нього сльози на очах. Я стараюся, щоб у мене їх не було, бо накочуються. Це не істерика, ні. Майже добу нас везли, ти після багатьох годин дороги, коли весь час входив у себе, в транс, — така радісна новина не сприймається як «вау!», ти просто констатуєш факт.

Потім я рухаюся далі, якась жінка вибігає, дає мені печиво «Наполеон» і воду з лимонною добавкою. Дякую і розумію: «Ого! Я зараз з'їм печиво!» Вискакує чоловік і дає мені пачку сигарет. Я підійшов до медиків, попросив знеболювальне — у мене всю дорогу дуже боліла голова. У дівчат очі на мокрому місці. А я стараюсь бути таким молодцем. Бо у мене такі думки були: «Ми полонені, і я не знаю, як люди будуть ставитися. Можливо, вони будуть ненавидіти нас».

Мені наскаладали печива, ми його поїли, я якось роздуплився, підійшов до водія автобуса, попросив подзвонити жінці. Набрав, вона мене не впізнала. А я вибудовував цю нашу розмову, як я буду їй казати, що вийшов. У неї якраз 18-го був день народження, тому я сказав: «Добрий вечір». Вона така: «Добрий вечір». Кажу: «Тут в однієї чудової дівчини 18 числа був день народження, я засмутився, що не можу її привітати, тому вирішив зробити це зараз. З днем народження!» Вона трохи підвисла. Кажу, це я, я вийшов! Сльози, соплі.

Де саме ти перебував і скільки часу? Що можеш розказати про ставлення до полонених?

Я провів у полоні 123 дні. З них 60 днів в Оленівці. Це табір, максимально м'яке тримання. 63 дні — в Донецькому СІЗО на першому поверсі, це жорстоке, суворе місце. Не можна передач, прогулянок, не можна сидіти, тобто з 6 ранку підйом, до 22 вечора не маєш права сідати. Стіл, за яким обідають, — єдине місце, куди можна сідати. Сиділи по годині. Були групи, які плюс-мінус сидять годину, решту часу стоять. У всіх були набряклі ноги, суглоби, ноги гнили дуже сильно, тому що навантаження високе. Звинувачували мене — «323 стаття», «зазіхав на цілісність «ДНР». Вони вважають, що я як поліцейський виконував свої функції в Маріуполі на території, яка згідно «Конституції ДНР» належить їй. Ця стаття — від 15 років до довічного, слідчий мені обіцяв «десятку».

В Оленівці була Федеральна служба виконання покарання РФ, там не було «ДНР», їх вивели перед нами. Також приїжджали зі Слідчого комітету Росії. Загалом так: є правила, ти їх виконуєш. Годували мало, 3-разове харчування, маленькі порції, маленький шматок хліба. Але тим не менш знаходили шляхи, хліб іноді видавали по 2 шматки. Через це були постійні скандали. Потім хліб почали збирати, обмінювати на цигарки, все, як зазвичай.

У СІЗО забирають все, що є, якщо прийшли туди з речима. Потім одягають мішки на голову і закидають в камеру. Там по 10 людей, грибок на стінах, напівпідвальне приміщення. Коли ми зайшли, стало 25 людей. 8 азовців і я. У цій камері знаходилися ті, хто потрапив у полон раніше. Люди сиділи з травня, було декілька з Айдару.

Яким було утримання в Оленівці?

Барак розрахований на 200 людей. Спершу там було 603, потім людей почали розвозити по зонах. Ми думали, на обмін, але ні — в Таганрог і таке інше. У бараку нас було 320 людей. Ми спали на підлозі, в мене був мій спальник. Надворі були бруси, турнік. Була можливість займатися, але це робили одиниці, бо вважали, що з таким харчуванням цього робити не потрібно. День у мене починався о 4:30, я йшов до туалету, він був один, повністю забитий, чисткою займалася команда з бараку — люди погоджувалися самі, бо за це давали подвійну пайку. Потім хвилин 40 займався. У нас у підвалі був кран, було обливання холодною водою.

О 6 ранку — загальне шикування, о 8-й — перерахунок людей, і тоді стандартні роботи, людей викликали на допити. У їдальні харчувалися 120−200 людей, на прийом виділялося 3 хвилини, це все було дуже швидко. Їжі було мало, але вона була гаряча. Не завжди встигали поїсти, поверталися після прийому їжі, знову та сама історія.

У камерах було гірше: підйом о 6-й, відбій о 22-й. Між підйомом і відбоєм не можна було сідати на лавочки, треба було стояти на ногах, за винятком, коли ми по годині робили розбивку — годину одна група сидить, другу годину інша. Це була єдина можливість, коли можна було дати відпочити ногам.

У СІЗО о 5:45 давали молочку — трохи вареної вермішелі на сухому молоці, через годину привозили 150 мл чаю дуже солодкого. Об 11-й приносили дві четвертинки хліба, компот або кисіль 80 грам. Через годину приносили «перше». Сказати, що багато — ні, пайка з добавками, інколи було м'ясо — недоварена курка, несолона. Через годину приносили «друге» — рибу, хек з кістками. І ще через годину приносили рис. Вижити на цьому вистачало, але не наїстися.

Чи вам щось розказували в полоні про події в Україні, про хід бойових дій?

Про події в Україні нам нічого не розповідали, це була головна фішка. Якщо в Оленівці слухали радіо, передавали події з камери в камеру, то у Донецьку — це тільки Скабєєва на два поверхи вище, де був телевізор у зеків. Ми слухали тільки Скабєєву і періодично, що говорили між собою вертухаї — їм давали інформацію, це була пропаганда в пропаганді.

Що давало сили триматися у полоні?

По-перше, я переглянув своє ставлення до Бога. У мене свої ритуали, молитви, свій час молитв, своє звернення. Відчуття того, що сім'я мене чекає, витягувало з провалля. Коли ти потрапляєш у стан депресії, розумієш, здається, що зараз готовий померти, але потім приходить розуміння дурості того, що відбувається: помер у тюрмі. У мене була вигадана кімната, куди я міг прийти і поїсти все найсмачніше, що пам'ятаю. Кімнатка, де я міг помолитися, були місця, куди я приходив, там якийсь час знаходився і виходив іншою людиною. У мене було чітке розуміння, що я залишуся живим і мені треба просто виконати свою місію.

Чим хочеш і плануєш займатися далі?

У першу чергу мені треба відновитися, зібрати всі свої основні речі. Є розуміння, що я максимально можу зробити корисного і правильного. Я розумію, що в нас є бойові дії і може шеф дозволити в якусь бойову групу потрапити. Зараз треба спорядження, зброя, одяг, привести себе в порядок. Люди допомагають, і це круто.

Що нам важливо розуміти про тих, хто лишається у полоні? Як їм допомогти, як не нашкодити?

Там лишилося багато представників полку «Азов», до них жорстоке ставлення, особливо до тих, хто носить татуювання з національною символікою. Їх треба витягувати, потрібно робити всі заходи для цього. Зараз іде зміна погоди, у камерах немає вікон, дуже холодно. Може бути історія, як зі мною — при похолоданні я отримав гайморит, фронтит, зараз треба робити операцію.

Щоб не нашкодити, не треба демонструвати зайвого «героїзму», коли виходиш з полону. Якщо на попередньому обміні хтось на камеру каже, що всіх треба спалити чи щось таке, після цього тим, хто лишився у полоні, важко. Будь-яку подачу інформації про полонених варто обговорювати з омбудсменом або з ГУРом, щоб розуміти, чи не буде біди.

Хлопцям там важко, вони очікують на обмін, а слідчі крутять: «Ні, хлопці, який обмін, ви отримаєте термін, сидіти будете довго».

Треба, щоб хтось із представників Червоного Хреста їздив, перевіряв умови тримання. Ставлення до російських полонених має висвітлюватися у наших медіа, показувати, що ми до них ставимося добре. Моменти приниження якогось, як наші їх «столблять», — це недопустимо. Я розумію наших військових теж. Але це сильно потім впливає на наших полонених. До них треба ставитися так, як би ти хотів, щоб ставилися в полоні до тебе. Це противник, є правила.