Зранку 24 лютого цього року Олександр та Наталя прокинулися від дзвінка телефону. Жінку по тривозі викликали на службу. Після цього подружжя побачилося лише через два місяці.

Вони завжди відрізнялися від сусідів свого селища. Ті, хто нічого не досяг у житті, лежачи на дивані, не розуміли прагнення Олександра та Наталі до іншого життя. А ще страждальці за радянщиною не розуміли їх української самоідентифікації — хтось засуджував, хтось зле шепотів за спиною. Але все це аж ніяк не заважало подружжю тримати український прапор над будинком у селищі на Донеччині.

До подій 2014 року він працював зварювальником, вона — керівницею магазину. Тихе життя змінилося на боротьбу за незалежність України, яка продовжується й сьогодні.

«Для більшості війна, яка почалася 24 лютого, триває лише два місяці. Але для нас вона триває вже вісім років», — каже Наталя. У голосі біль та сум. Хоча досвід війни й зробив її характер більш міцним, емоції іноді підступають і починають душити. Цей стан зрозуміє кожен, хто з моменту анексії Криму та окупації Донбасу став на захист країни та роками підтримує армію.

У 2014-му подружжя займалося волонтерством — допомагали військовим та добровольцям. А через рік Олександр пішов у військкомат та вступив до лав ЗСУ. Служив у 93-ій бригаді, яка на той момент стримувала ворога на підступах до Донецького аеропорту. Тоді побратими дали йому позивний «Султан» — це тому, що він з бородою був дуже схожим на головного героя фільму «Роксолана», а не тому, що у нього було багато жінок. Жінка у нього була і є одна — і він її до нестями кохає.

«Вона для мене найкраща: красива, добра, вірна, я можу їй довірити будь-що. Вона подарувала мені доньку, яку я люблю також міцно. Ці жінки — мій головний скарб у житті», — каже «Султан» з Донеччини.

Наталю не лякали обстріли та небезпека — вона завжди намагалася бути поряд та продовжувала волонтерську справу. Привозила допомогу не лише чоловіку, а й іншим захисникам ДАПу та селища Піски. Навіть попри війну подружжя намагалося не розлучатися надовго і міцно тримало зв’язок.

Через пів року Олександр отримав серйозне поранення, підлікувався та знову поїхав на фронт. З війни чоловік вернувся з інвалідністю. Але головне, що родина знову була разом. Донька Аня раділа, що батьки нарешті вдома, вони всі разом, і можна вже не хвилюватися за тата та маму. Дитина дорослішала в умовах війни на Сході, тому добре знає ціну родинного затишку та батьківської любові.

МИ ПЕРЕМОЖЕМО, ІНАКШЕ НЕ МОЖЕ БУТИ

У мирному житті подружжя продовжило свою боротьбу за вільну Україну: Наталя стала військовозобов'язаною, Олександр боровся з системою та чиновниками-колобарантами, які роками противилися ідеї створення Алеї слави ветеранів АТО/ООС на Донеччині. Олександр та Наталя були активні на всіх патріотичних заходах та тримали стрій.

«Тобі що, більше всіх треба?», — казали про чоловіка недруги. А їм дійсно потрібно було більше — більше, ніж фальшиві гасла переодягнених у вишиванки чиновників; більше ніж реформи на папері та імітація змін, а не справжні зміни. Адже він воював та втрачав своїх побратимів заради нової демократичної України.

«Напередодні вторгнення я був впевнений щодо можливої війни, — згадує Олександр. — Почав звертатися до місцевої влади щодо підготовки бомбосховищ. Але ніхто нічого не поспішав робити. Заворушилися вони вже пізніше — пішли перевіряти підвали, але готувати справжні бомбосховища не поспішали. 24 лютого жінці зранку подзвонили і підняли по тривозі, викликали на службу. Я одразу відвіз доньку до більш безпечної області. Повернувся та пішов у тероборону, тому що у військкоматі мене не взяли через інвалідність».

Війна їх роз'єднала. Кожен виконував свої військові обов’язки у різних містах. А 16-річній дочці довелося вчитися жити самостійно в чужому місті — без мами та тата. Аня, звісно, вже мала досвід чекати батька, але цього разу і мати пішла на захист країни. Дівчина залишилася сама у чужому місті.

«Коли я їхала, то казала доньці, що це все тимчасові труднощі, які ми подолаємо. У нас обов’язково буде перемога і ми будемо разом, — згадує Наталя. — А вона мені відповіла з відчаєм у голосі: «Ти не розумієш. Зараз же справжня війна». У той момент Наталя зрозуміла, що понад усе дочка боїться втратити батьків у цій війні та залишитися без родини. І саме тому дівчина дуже боялася бути сама. Але у неї, як і у інших українських дітей, не було вибору. Вони всі стали заручниками хворої уяви одного психопата.

«Це ж нелюдь, сатаніст якійсь. Він руйнує все, вбиває і дітей, і жінок, і стареньких, — обурюються Олександр та Наталя. — Він не знає ціну людському життю, плюнув, переступив та пішов далі. Якщо ми його не зупинимо, він піде в інші країни Європи».

Кожна новина про цю війну шокувала, розривала серце та вимотувала нерви — Буча, Ірпінь, Маріуполь, ракетні обстріли, бомбардування авіацією мирних міст України, тисячі загиблих, серед яких жінки та діти. Це у багато разів жахливіше, ніж те, що відбувалося з 2014-го року. Хоча Олександр з Наталею завжди знали, що війна росії проти України буде, але вони не могли уявити собі масштаби цього жаху.

Два місяці родина тримала зв’язок лише через телефон. І в цей час неважливо було, що ти почуєш в ньому. Мало значення те, що ти чуєш голос рідної людини і розумієш — вона жива. Адже всі побратими Олександра також пішли знову на захист країни, і багатьох вже немає серед живих. Якщо хтось з подружжя був на завданні та не міг зателефонувати, записували голосове повідомлення.

За рік до повномасштабного вторгнення росії в Україну

«У багатьох змінилися цінності у житті, — каже Наталя. — Кожного дня ти розумієш — те, що було важливим 24 години тому, сьогодні вже не має значення. Найголовніше — людське життя та життя країни».

Олександр з Наталею зустрілися лише через два місяці після початку повномасштабного вторгнення. Він дуже чекав цього і робив все, щоб знову бути поряд. Адже кохана жінка завжди повинна бути поряд зі своїм «Султаном». Дочка була рада почути про їх зустріч, їй стало трохи легше. Вона просилася повернутися, але батьки кажуть — поки не на часі.

Ми розмовляємо з подружжям у чужому для них будинку і в чужому місті. Зі свого дому вони нічого не брали, лише забрали своїх собак та прапор. Де б Олександр не був, на стіні завжди закріплює український прапор, з яким родина завжди брала участь у патріотичних автопробігах на донецькому напрямку.

Скільки вони будуть разом сьогодні — невідомо. Цінують кожну хвилину поряд з коханою людиною. Є він. Є вона. Чекає їх повернення дочка.

«Всі труднощі можна подолати — розставання на будь-який час, головне — перемога, — кажуть Олександр з Наталею. — А ми переможемо, інакше не може бути. Інше питання — яку ціну ми всі за це сплатимо. Та ми вже сплатили високу ціну. Але перемога ніколи не дається легким шляхом. ЇЇ потрібно відстоювати, за неї потрібно боротися».

Донеччина, війна в Україні, ветеран АТО, ЗСУ, 93 бригада