6 років тому, 29 серпня 2014 року, бойовики розстріляли колони українських військових, які виходили так званим «зеленим коридором» з оточення під Іловайськом. За офіційними даними, у боях за Іловайськ загинули 368 українських бійців, 429 було поранено, 128 потрапили у полон, а 18 досі вважають зниклими безвісті. Це стало однією з найтрагічніших сторінок російсько-української війни.

Іловайськ / focus.ua
Іловайськ / focus.ua

Бої за Іловайськ прийнято називати «Іловайським котлом». 18 серпня українські військові, здебільшого добровольці, розпочали вхід до Іловайська. Ситуація начебто складалася на нашу користь, але до міста зайшла велика кількість регулярних російських військ РФ. Це трапилось 23—24 серпня. Українські підрозділи потрапили в оточення.

Все відбувалося, як у поганому американському бойовику

Евген Нікішин (Позивний Вальтер) у серпні 2014 року був старшим розвідником батальйону «Донбас». Він згадує, що майже 2 тижні батальйон вів важкі бої, звільняючи українські міста та села. Але ще з середини серпня на Донбас почали заходити підрозділи армії РФ. А 24 серпня вранці російські військові вторглися по усім фронтам.

Євген Нікішин / Фото з соцмереж

«Готувались до виходу з оточення, — розповідає боєць про події серпня 2014 року. — Спочатку нам говорили, що є домовленості про вихід на 28 серпня, та з початку говорилось, що ми будемо виходити зі зброєю. Але потім росіяни заявили, щоб ми виходили без зброї. Тоді вихід перенесли на 29 серпня. Ми поїхали зі зброєю, і нас «роздовбали».

Боєць згадує, що розстріл колони був несподіванкою.

«Колона йшла у похідному порядку, зброя була упакована, завантажена, ми були у автобусах та автівках, мали при собі лише стрілецьку зброю, — говорить Євген Нікішин. — У думках всі вже були у себе вдома. Окремо йшли колони ЗСУ, батальйону „Дніпро“, усі у різні боки. Ми дійшли до Багатопілля, і там колона встала. Продовжувались перемовини про вихід, я був у третьому чи четвертому автобусі у колоні та бачив, як на перемови йшов генерал Хомчак (тоді командуючий сектором „Б“ сил АТО на Донбасі). Вони спілкувались, потім повернулись по автівках. І росіяні зробили постріл з миномету у бік від колони, по містам. Це був застережливий постріл, вони показували, що буде, якщо колона поїде. І тут ми отримали команду йти на прорив. І ми пішли. Дійшли не всі…»

Вальтер вважає, що його автобус зміг доїхати тільки тому, що був маленьким, російські військові били по більш великим машинам. Залишки колони доїхали від села Богатопілля до села Червоносільське.

«Там така каша почалася, все навкруги палає, всі стріляють, на полі була вакханалія, — говорить боєць. — Ми їхали у автобусі „Спрінтер“, то була для росіян не дуже цікава ціль, вони били по великим машинам, по бортовим вантажівкам, по автівкам з червоним хрестом, ми проскочили».

За словами ветерана, все, що відбувалося тоді під Іловайськом, нагадувало йому поганий американський бойовик.

Іловайськ / odnako.su

«Це було, як у поганому американському кіно, — говорить Євген Нікішин. — Ми повибивали вікна у автобусі та вели вогонь. Були ті, хто розгубився, але паніки не було, не було часу панікувати. Відкрили двері автобуса та стріляли з кулемету. Хтось задимлення вимкнув. З нас ніхто не десантувався, ми вели вогонь на ходу, але куди ми стріляємо, звідки по нам стріляють — це все було незрозуміло, ми нічого не бачили. Били навмання. Пів поля затягнуло димом. Я бачив, що там снаряд влучив у вантажівку з броньованим бортом, вона палала зсередини, з неї стрибали люди».

Тільки після того, як частина автівок доїхала до Червоносільського, пройшов перший шок. Там бійці зайняли оборону, почали розміщувати поранених, складати загиблих. Та телефонувати рідним.

«Ми телефонували усім, кому можна, — згадує Евген Нікішин. — Телефонували Семенченко (він на той час був командиром батальйону „Донбас“), Семенченко був у Дніпрі, він брехав, що він відправив нам колону на допомогу. Вже потім я дізнався, що до нас дійсно проривались ЗСУ, але їх розбили. Хтось навіть заліз на дах та додзвонився на передачу Шустеру, з Червоносільського розповідав про те, що відбувається. Я теж зателефонував рідним, але не пам’ятав номеру батьків, то набрав номер брата. Я просив його розповісти батькам про те, в яку ситуацію потрапив. Але брат тоді цього так і не зробив».

Ветеран згадує, що обстріл колони був таким сильним, що деяких бійців потім могли просто не знайти.

«Мій побратим їхав у вантажівці, у кабіну якої було попадання, — говорить боєць. — Його розірвало просто на молекули. Мабуть, він досі є зниклим безвісті».

Вночі деякі бійці відходили маленькими групами, вони мали надію вийти з оточення. Це вдалося не всім, вони потрапляли у полон бойовиків. Деяких з них вбили при затриманні, особливу ненависть бойовиків викликали бійці, які були родом з Донбасу. А більшість бійців батальйону «Донбас» були саме мешканцями Донеччини та Луганщини.

Іловайськ / Фото з відкритих джерел

Бійці ще два дні тримали оборону у Червоносільському.

«Ми тоді вірили, що до нас йде допомога, ми трималися, — говорить боєць. — Але на другий день почали вмирати поранені. У нас не вистачало медиків, не вистачало медикаментів. Тому ми домовилися з росіянами, що поранених передадуть „Червоному хресту“, а ми підемо у полон. Ми обміняли наші життя на життя наших поранених».

Ветеран розповів, що додому він зміг повернутися тільки через 4 місяці. Російські військові передали його бойовикам так званої «ДНР» і він півтора місяці провів у Донецьку, у «Ізоляції» (колишній культурний простір, який бойовики перетворили на тюрму, де полонених тримають у нелюдських умовах). Потім його відправили до Іловайську, де полонені працювали над відновленням міста.

«Батьки дізналися, що я у полоні, коли нас привезли до Донецька та це показали по російським телеканалам, — говорить Євген Нікішин. — Нас взяли у полон росіяни, але у „ДНР“ заявили, що це вони нас затримали, що це їх „заслуга“. Сусід дивився російські телеканали та впізнав мене, він розповів про це батькам».

Євген Нікішин повернувся до України лише у грудні за обміном полоненими.

«Це був не просто героїзм, це були свідомі дії людей, які знали, чому вони там знаходяться, — говорить боєць. — Ми усі знали, що ми там робимо, ми звільняли нашу землю, нашу країну. Чи можна було запобігти тому, що трапилось? Я вважаю, що тільки килимовими бомбардуваннями Москви, тому що нам протистояв хитрий, сильний і багатий ворог. І якщо б тоді наші перекинули більше сил під Іловайськ, Росія ввела б ще більше угруповання. Але те, що ми відтягнули увагу і сили росіян, дозволило зміцнитися ЗСУ на інших позиціях».

«Волонтери плакали та говорили, що всі хлопці загинули»

У той час, коли українські військові виходили з оточення під Іловайськом, їх рідні у відчаї намагалися дізнатися хоч якусь інформацію про їх долю. Тоді майже єдиними місцем, куди зверталися рідні, став Call-center батальйону «Донбас», що був створений волонтерами. Одним з його організаторів була Олеся Цибулько.

Олеся Цибулько

За її словами, у ті дні у Call-center телефонували рідні не тільки бійців батальйону «Донбас», але і інших підрозділів, бо люди не знали, куди їм звертатися. Оператори-волонтери переживали весь трагізм «котла» разом з рідними добровольців.

«Після початку виходу колони з Іловайська і розстрілу хлопців в „зеленому“ коридорі, все перетворилося на нескінченний потік телефонних дзвінків і справжнісіньке пекло, — розповіла Олеся Цибулько. — Дзвонили рідні бійців, причому, як наших бійців, так і інших підрозділів, оскільки не знали, куди звертатися. Дзвонили самі бійці з оточення і просили допомогти».

Волонтери передавали інформацію про бійців в батальйон і там їм говорили, як виходити, щоб не потрапити у полон.

«Це був жах, ніхто не знав, хто вийшов, хто загинув, а люди дзвонили один за одним, тільки оператори клали трубку, як йшов інший дзвінок, — розповідає Олеся Цибулько. — Оператори працювали у режимі нон-стоп, пили заспокійливе, вони не витримували. Одна з операторів, яка почала працювати саме у ті дні, телефонувала мені та плакала у трубку, говорила що не може працювати, що всі хлопці під Іловайськом загинули, що вона не може говорити рідним, що їх син чи муж загинув. Я переконувала її, що якщо вона зараз кине кол-центр, ми, можливо, не зможемо врятувати чиєсь життя. Я не могла тоді показати підлеглим, що мені теж боляче, потрібно було триматися, потрібно було працювати».

У кол-центрі працювали десь 10 операторів-волонтерів, вони приймали дзвінки з дому. Деякі з них знаходились на окупованих територіях, але виклики йшли через інтернет, і завдяки зашифрованому трафіку бойовики не змогли їх знайти та схопити.

Олеся Цибулько згадує, що найрадіснішими моментами тих днів було, коли волонтери дізнавалися, що хтось знайшовся, вийшов.

Також волонтери почали складати списки тих, хто загинув, був поранений або зник безвісті. Таких списків тоді не складав ніхто, але людям дуже потрібна була інформація.

Іловайськ / Фото з відкритих джерел

«Семенченко обіцяв, що буде це робити, але просто зник, а нам телефонували та телефонували родичі бійців — дружини, матері, сестри. Вони плакали та просили хоча б щось сказати їм про долю близьких. І ми почали складати списки бійців, не тільки батальйону „Донбас“, а і інших підрозділів, що були під Іловайськом. Ми також почали встановлювати долю кожного бійця. Зробили карту, помічали на ній місця, де в останній раз бачили того чи іншого зниклого бійця, а потім опитували тих, хто вийшов з оточення та був у тому самому місці, чи не бачили вони зниклого. Показували фотографії. Це працювало, так нам вдалося встановити долю деяких бійців. Наприклад, якщо свідки згадували, що останній раз бачили того, кого шукають, у вантажівці, а ми знали, що потім у цю вантажівку потрапив снаряд і в ній усі загинули, ми просили родичів здати аналізи для експертизи ДНК».

Олеся Цибулько говорить, що деякі рідни зниклих бійців довго не хотіли робити аналіз ДНК, оскільки не могли прийняти думку, що їх син чи брат загинув, вони хотіли мати надію. Але свідоцтва, що збирали волонтери, допомагали їх переконати.

Тоді ж волонтерам прийшлось повідомляти родинам бійців про їх загибель.

«Сьогодні я знаю, що повідомляти про смерть бійців повинні командири, але у тій плутанині цього ніхто не робив, а люди обривали телефони, вони шукали рідних, — говорить Олеся Цибулько. — І якщо ми знаходили інформацію про загибель бійця, ми повідомляли про це його родину. Це було страшно. Ми тоді пропустили через себе горе усіх цих родин».

Волонтерка згадує, що люди реагували на звістку про смерть по-різному. Одного разу трапився випадок, коли вони розповіли про загибель бійця його дружині, він був з Києва. Через деякий час ця жінка зателефонувала знов та попросила допомоги — син-підліток, почувши про смерть батька, вибіг на вулицю та почав кричати, його не могли заспокоїти.

«У нас тоді був контакт психотерапевта, який зв’язався з іншим своїм колегою з Києва, — згадує Олеся Цибулько. — Той психолог поїхав до родини бійця та допомог хлопцю».

За словами Олесі Цибулько, офіційні структури досі користуються списками, що склали волонтери.

«Іловайськ — це було важко, це було страшно, ми тоді багато чого не знали, не вміли, навчалися, — говорить Олеся Цибулько. — Але Іловайськ — це ще і мужність хлопців, їх подвиг, героїзм. Вони протистояли регулярній російській армії, яка тоді зайшла на Донбас. І трималися до останнього. Пам'ятати потрібно не тільки про трагедію, але і про подвиг наших бійців».

Саме у день розстрілу «зеленого коридора» у Іловайську, 29 серпня, в Україні тепер відзначають День пам'яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність країни. Офіційним символом Дня пам’яті загиблих захисників є жовтогарячий соняшник Донбасу. Сьогодні по всій Україні на всій території держави заплановано проведення низки пам’ятних та національно-патріотичних заходів з метою вшанування тих, хто поклав своє життя за визволення країни.

Іловайськ, Донбас, котел, Цибулько, Нікішин, Донеччина, війна на Донбасі

Додати коментар