49-річний Дмитро Скоморох з Лисичанська добровільно пішов боронити рідну Луганщину. На війні чоловік отримав поранення та згодом дізнався про тяжку хворобу.

Розповідь добровольця з Лисичанська, який здолав рак/фото ЛугОВА
Розповідь добровольця з Лисичанська, який здолав рак/фото ЛугОВА

Чоловік потрапив на перший армійський призов, який складав присягу на вірність українському народу восени 1991-го .

Після демобілізації він здобув професійну освіту, працював у багатьох сферах та будував власну сім’ю. Під час захоплення влади проросійськими сепаратистами у Лисичанську, Дмитро розповсюджував саморобні листівки серед знайомих про нерозривність Донбасу з Україною. За доносом одного із таких знайомих, під місцем його роботи вже чекали п’ятеро бойовиків з батальйону «призрак», розповідає його історію Луганська ОВА.

«Мене відвезли на Лоскутівку, там у них була база на території покинутої військової частини, і тиждень мене нещадно били. Там я вирив власну могилу. Спочатку вони вважали, що я буцімто ледве не провідник руху «Правого сектору» в області. «Ідейним» був я один, три інших бранці були бізнесменами, які не захотіли «переписувати» підприємства на користь сепаратистів. Їх били куди сильніше за мене», – пригадує він. Дмитро виконував усю брудну роботу: копав траншеї, насипав пісок у мішки для ворожих позицій, рубав дрова тощо.

У цей час його активно шукали його рідні, подаючи заяви на розшук у міліцію та «комендатуру». Через тиждень Дмитра з поламаними ребрами, пошкодженими барабанними перетинками та ножовими пораненнями вивезли та викинули у районі ГТВ. А через два тижні ЗСУ очистили місто від проросійського озброєного сміття.

Після тривалого лікування та реабілітації Дмитро вирушив до військкомату, адже відчував за собою обов’язок служити своїй батьківщині не словом, а ділом. Проте отримані нещодавно травми дали привід відмовити йому.

Врешті-решт разом із своєю дружиною він почав допомагати військовим підрозділам усім необхідним: кухонним приладдям, їжею, теплими речами, шкарпетками тощо. Фірмовою стравою чоловіка, яку він систематично відправляв фронтовикам, були його грінки з часником.

Перший день широкомасштабного вторгнення для Дмитра зустрів на роботі, а вже ввечері він, боєць роти контрдиверсійної боротьби 111 бригади ТРО, стискав у руках автомат. За його словами, у перші дні тероборонівці здійснювали поліцейську функцію з дотримання порядку у місті. Декілька місяців підрозділ займався облаштуванням блокпостів та перевіркою транспорту. Під час оглядів тероборонівці неодноразово виявляли ворожих корегувальників, російських диверсантів, а також зрадників присяги.

Дмитро Скоморох/Фото ЛугОВА

Потім підрозділ Дмитра перевели до Привілля, де вони мали бути резервним підрозділом львівських ТРО. За ними була закріплена ділянка відповідальності. У разі обстрілу, або боєзіткнення він вирушав до лінії фронту, яким слугували береги Сіверського Дінця. У вільний час тероборонівці тренували власні бойові навички, адже майже половина з підрозділу не мала ніякого військового досвіду.

В один з днів бійців попередили, що у районі Білогорівки, росіяни почали перекидати техніку на протилежний берег річки. Так розпочалась для Дмитра битва на білогорівській переправі.

Керівництво поставило задачу сформувати три групи «мисливців на танки», які б чекали на колону техніки тільки із реактивними гранатометами, ручними гранатами та стрілецькою зброєю.

«Вони мали рухатись убік Лисичанська, перша група мала вступити у бій, як тільки побачить ворога, друга та третя підключається і влаштовує «теплу зустріч» гостям. Разом із тим ми розуміли, що ми не виживемо, проте необхідно забрати із собою якомога більше ворогів», – розповів боєць.

А через декілька хвилин він почув у місці, звідкіля йшли росіяни, потужні прильоти десятків гаубиць. Це наша артилерія зустрічала непрошених гостей. Таким чином Білогорівка стала цвинтарем для майже 1000 окупантів та 80 одиниць техніки.

Емоційному піднесенню Дмитра та його побратимів не було меж. Але ворог знову погнав своє «гарматне м’ясо» на позиції українських воїнів. Тоді ж Дмитро впритул побачив смерть, чоловічі сльози та біль втрат.

Минуло кілька діб і на позицію приїхав командир роти з провізією та паливом, під час розвантаження яких бійця поранило осколками ворожої міни. Він отримав поранення усіх кінцівок. Його госпіталізували спочатку до Бахмута, а потім до Дніпра. Там під час томограми у тілі Дмитра знайшли пухлину, яка от-от мала б його вбити.

Його направили до Івано-Франківська, де йому зробили екстрену операцію. Зараз же боєць проходить третій курс хімієтерапії та очікує підсумкової комп’ютерної томограми та висновку лікаря. Увесь час він перебуває на прямому зв’язку з побратимами, координує закупки форми та іншого спорядження для них та волонтерські постачання до підрозділу. Він супроводжував волонтерів із Латвії, які пообіцяли привезти його хлопцям пікап.

Про важку хворобу та таке ж важке лікування Дмитро розповідає з оптимізмом, змішаним з армійським гумором: «Якби я не пішов добровільно на фронт – вже був би мертвим. Якби я не отримав поранення у Привіллі, я також був би мертвим. Ось така іронія цієї війни. Якщо все буде у порядку, маю бути у частині 11 жовтня».

Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!

Лисичанськ, Луганщина, ЗСУ, ТРО, добровольці, армія, війна