У так званій «лнр» обмеження на пересування в межах новозахоплених територій існувало ще від початку окупації. Проте зі плином часу обмеження ставали більш жорсткими, а причини на їх введення все менш зрозумілими.
Рашисти виманюють у місцевих гроші за проїзд на окуповані території. Ілюстративне фото з відкритих джерел
Подружжя Олени та Володимира Шевченка (ім'я та прізвище змінені з врахування безпеки джерела, — ред.) має двох дорослих дітей. Родина мешкала в Сєвєродонецьку і змушена була виїхати з міста вже в період окупації. За квартирами подружжя доглядала сусідка, проте обидві потрапили до списку так званого маневрового фонду окупантів. Простіше кажучи, потрапили під «віджим» майна.
«Ми дізнались з інтернету, що квартири наших дітей підлягають націоналізації. Ясно що прощатись з майном і житлом ніхто не захотів. Їм їхати в місто складно і довго, а сина ще й служити можуть забрати. Ми з батьком і вирішили — шо з нами старими зроблять? І поїхали», — ділиться пані Олена.
За словами жінки, до подорожі підготуватись не було ані часу, ані можливості, то ж поїхали звичним маршрутом прихопивши пенсійні посвідчення та паспорти.
«Документи ми поміняли, коли це робили всі. Думали, що цього достатньо. На першому блокпосту нас пропустили навіть без обшуку машини. На слідуючому „завернули“: сказали що ремонт, хоча ми чули явний звук роботи трохи іншої техніки, — натякає жінка на роботу військової техніки окупантів, — і вже на третьому нам повідомили, що без спеціального чи то дозволу, чи то перепустки ми не маємо права їхати в інше місто».
На подружжя чинили моральний тиск, намагаючись вивести з рівноваги, пригадує жінка. Каже — такого чіткого і монотонного голосу ніколи не чула і досі бентежиться, коли його пригадує.
«В мене як відчуття гіпнозу було. Я була така налякана, що навіть зараз клякну. Дід мій гіпертонік, почав червоніти та спітнів. Вони вирішили, що ми щось приховуємо і почали огляд машини. Потім сказали, що ми диверсанти, бо не могли самостійно так далеко проїхати без дозволу, і вони викликають комендатуру, аби вирішити, що з нами робити, — розповідає пані Шевченко, — На той момент ми вже готові були на все, аби тільки не вбили».
Коли бойовики на блокпості вирішили, що психологічний вплив мав свій результат, до розмови приєднався ще один військовий. Жінка каже — почалась гра в доброго і поганого поліцейського.
«Прийшов військовий, які мені в правнуки годиться. Почав „тикати“ і казати, що за такі дії штрафують. Давай, каже, п’ять тисяч рублів і ми вас відпускаємо назад, — пригадує Олена, — А в нас було лише три і якийсь дріб'язок. Забрали навіть монетки і 20 українських гривень».
Подружжя в Сєвєродонецьк так і не потрапило. Наразі родина Шевченко шукає або «легальний» шлях туди дістатись, або варіанти, як розв’язати житлове питання дітей.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!