У столиці Польщі розпочався форум «Українські та польські музеї під час російського вторгнення». На ній музейники Сходу, які були вимушені евакуйовуватися під обстрілами російських окупантів, згадали найтяжчі моменти порятунку — і себе, й музейних експонатів.
У Варшаві музейники Сходу діляться досвідом евакуації під снарядами
У Варшаві музеї Сходу представляють дві керівниці музеїв — Євгенія Калугіна, директорка Слов’янського краєзнавчого музею, та Олеся Мілованова, директорка Луганського обласного краєзнавчого музею. Обидві були вимушені евакуйовувати музейні експонати з рідного Сходу, щойно почалося повномасштабне вторгнення. Однак якщо Євгенії Калугіній вдалося це зробити, то Олеся Мілованова перебувала у смертельній небезпеці — через те, що не виїхала з окупації, аби берегти колекцію.
Олеся Мілованова, директорка Луганського обласного краєзнавчого музею — двічі евакуйована. Спершу з Луганська — у Старобільськ, а звідти — у Львів. Її музей існував у Луганську до 2014 року. Ще тоді, на початку війни, переважна більшість музейників виступали на мітингах проти окупації й були категорично проти так званої «ленере». Однак один із музейників, колаборант, надав росіянам доступ до колекції — і коли про це дізналися його колеги, можливостей вплинути на ситуацію вже не лишилося. Через це вони намагалися тікати й переховуватися від окупантів.
Сам Луганський музей вирішили перемістити на базу Старобільського краєзнавчого музею. З цього моменту його вирішили змінити — і зробити повністю сучасним, «вийти за рамки та стіни» музею.
«За нашим баченням — це став культурний центр, в якому можна було б розвіювати міфи про штучні конфлікти на Донбасі, обмінюватися думками й цікаво проводити час. А у березні 2022 року в нас мало стартувати перше музейне радіо в Україні, ми хотіли вийти на всеукраїнський рівень. Наших музейників вчили бути дикторами, ми планували й обдумували перебивки тощо… Але 24 лютого все відтермінувало. Я не кажу, що скасувало, бо ні — коли я повернусь на Луганщину, ми все це реалізуємо. Окупація — це просто невелике відтермінування наших планів», — зауважує Олеся Мілованова.
Ще напередодні повномасштабного вторгнення музейну експозицію довелося готувати до евакуації. Хоч і не було оголошеного вторгнення — напруга зростала. І 24 лютого, коли всі прокинулися від звуків війни, спрацювала «музейна дружба» — колеги з різних музеїв почали телефонувати одна одній. Декого доводилося «виривати» зі сну — котрі жили в містах, куди ще не встигли прилетіти російські ракети.
Разом з тим збори були екстрені — попри те, що частину експонатів уже обгорнули спеціальною плівкою. «Вибивало» з рівноваги те, що кожні пів години музейникам повідомляли про нові захоплені населені пункти. І з кожним дзвінком окупанти ставали все ближчі на десятки кілометрів.
«Вони щогодини були ближче й ближче до міста. Тому ми знесли спаковані експонати у підвальне приміщення — раптом бомбитимуть, чи буде авіація — ми просто хотіли зберегти нашу колекцію… Я сама півтора місяця перебувала в окупації. Старобільськ захопили дуже швидко, а я залишалася — щоб експозицію не «розтягнули». У мене була надія, що війська українські повернуться, але через 1,5 місяця я зрозуміла: треба тікати, бо мене почали шукати. А тоді шукали всіх, хто був проукраїнський. І хоч я була не за місцем прописки, все одно було страшно — все ж мене оточували різні люди…
Виїхати мені допомогли українські військові. Цивільну людину вмовили заїхати в окупацію, мене в машину закинули з маленькою дитиною. Я дуже боялася на всіх блокпостах, що сина (йому тоді було 8 років) розділять зі мною, як це часто робили. Було дуже страшно, що нашу легенду (нібито я була простою продавчинею) розкриють. Пощастило, що діти на момент, коли ми приїхали на блокпост, були заспані й перелякані — лише нашу сумку обшманали, але нас випустили. І от коли ми тільки від'їхали — син питає: «А вже можна казати?!». Кажу: «Ні». Він знову: «Можна?», я знову відмовляю — страшно, що ми ще на окупованій території. Дозволила йому сказати, що він хотів, уже в присутності військових. Тоді він нарешті й сказав: «Слава Україні! Героям Слава! Руський корабель — тобі туди-то й туди!» — пригадує зі сміхом директорка евакуйованого музею.
Тоді з окупації довелося виїжджати без будь-яких експонатів чи документів. Усі паперові носії інформації були залишені у Старобільську, електронні — вичищені разом з усіма соцмережами та історією. Однак коли Олесю Мілованову з сином уже зустріли українські військові — тоді в неї з’явився перший експонат нового музею.
«Коли я доїхала — напередодні наші військові збили російський літак. Але пілот евакуювався на парашуті, і його взяли в полон. От я приїжджаю й бачу: лежать уламки, поруч — парашут, і цей полонений. І тоді я сказала: „Мені треба це в музей“. Мені кажуть, що музею немає, він лишився в окупації — і я в той момент вирішила: треба створювати нову експозицію. Так парашут став першим музейним експонатом тієї колекції, яка зараз представлена у Львові», — розповідає луганчанка.
Євгенія Калугіна, директорка Слов’янського краєзнавчого музею, була змушена евакуйовувати експонати на початку повномасштабного вторгнення, знаючи, що вона та її чоловік — у списках окупантів ще з 2014 року. Їх би живими окупанти не відпустили.
«Мій чоловік відвіз нас на захід України й поїхав збирати душі: «Груз-200», коли наш ворог за 9 км… Мені наказ про евакуацію краєзнавчого музею прийшов уже там. Мене просили не їхати — бо там небезпечно, а в мене маленька дитина. І все ж я поїхала рятувати свою культурну спадщину… Скіфський меч змусив мене поїхати — тому що ми — діти тих, на чиїх землях живемо.
Після того я ще раз повернулася з дитиною на захід України, але ненадовго — 19 вересня мого чоловіка поранили. Я беру дитину і їду до нього — щоб розділити все, що випало нам на долю. Мій чоловік став людиною з інвалідністю, але ми працюємо. І навіть коли протез приживався — я разом з ним поїхала забирати тіла", — каже Євгенія Калугіна.
Світлана Шарабан, яку знайшла та ексгумувала Євгенія Калугіна, була директоркою Святогірського історико-архітектурного заповідника. Музейниця загинула на початку червня 2022 року у Святогірську. У той період місто перебувало під потужними артилерійськими та авіаційними обстрілами росіян.
У день загибелі Світлана з сестрою Оленою та її чоловіком В’ячеславом їхали в мікрорайон, який місцеві називають «Сахалін» — хотіли сховатись від обстрілів у храмі, що там розташовувався. Один із російських снарядів влучив в авто, в якому була родина. Світлана та Олена загинули, а В’ячеслав, який був за кермом, отримав поранення.
Залишки авто, в якому загинула Світлана Шарабан
На сьогодні Слов’янськ — місто, з якого людей вмовляють евакуюватися. Попри це ті, хто там лишаються, не «відходять» від культури — і нещодавно у Слов’янську навіть відкрили виставку робіт місцевого художника та волонтера Сергія Сметанкіна.
«З усім тим, ми не зупиняємось. На нашу долю випала тяжка участь. І це наша боротьба», — наголошує Євгенія Калугіна.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!