"Доля Донбасу — це майбутня доля України": цьогоріч Василю Стусу могло б виповнитися 85 років

“Я вважаю, що доля Донбасу — це майбутня доля України, коли будуть одні солов'їні співи”, – пише Стус у листі до Андрія Малишка. 

Сім’я Стуса була змушена перебратися з Вінниччини до Сталіно (Донецьк), коли маленькому Василю було лише 3 роки. Його батько важко працював на хімічному заводі, а в повоєнні роки життя родини стало особливо тяжким – усі голодували, а тато помирав.

Батьки Стуса та сестра Марія/https://www.facebook.com/StusCentre

Василь Стус (другий ряд згори, крайній з правого боку. Школа № 150 м. Сталіно)/https://www.facebook.com/StusCentre

Після того, як юний Василь закінчує школу зі срібною медаллю, то стає студентом Сталінського державного педагогічного інституту, вступає на філологічний факультет.

Тут він принципово розмовляє та пише українською, цікавиться авторами періоду “Розстріляного відродження”. Викладач Тимофій Духовний навіть надає Стусу доступ до своєї бібліотеки  із забороненими на той час творами М. Хвильового, В. Підмогильного, П. Куліша.

Василь Стус/https://www.facebook.com/StusCentre

По завершенні вишу чоловік працює учителем української мови й літератури в селі Таужне Кіровоградської області. Також пізніше викладає українську мову та літературу в школі № 23 у Горлівці.

Василь Стус/https://www.facebook.com/StusCentre

Про цей період він емоційно висловлюється Андрію Малишку в листі за 12 грудня 1962 року. У період викладання Стуса дуже гнітила тема української мови та її становища на Донеччині. За його словами, викладання української мови в російській школі приносить лише біль.

“Зараз я читаю рідну мову в Горлівці, у російській, звичайно, школі. У Горлівці є кілька (2–3) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. У Донецьку таких немає, здається. Отож, картина дуже сумна.

У нас немає майбутнього. Коріння нації – тільки в селі, а “хуторянським” народом ми довго не проживем, пам’ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації.

На Донбасі (та й чи тільки!) читати українську мову в російській школі – одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити.

Одна усна заява батьків – і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр – з горілкою і шароварами? Обов’язково – німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної”.

Ще однією знаковою подією, яка характеризує вольовий характер Стуса ,є прем’єра фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”, яка відбулася у вересні 1965 року в київському кінотеатрі “Україна”.

Тоді Василь вигукнув у залі: “Хто проти арештів – встаньте!”. До такого висловлення поета спонукала промова Івана Дзюби проти масових арештів української інтелігенції, про які замовчувала радянська влада та арешт Івана Світличного. Ця акція коштувала Василю відрахування з аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка. 

Але ця подія стала першим громадським протестом проти масових репресій у СРСР у повоєнний час.

“Ці підозріливі арешти створюють грунт для страшних аналогій. Тінь кривавого 1937 р. надто близька, щоб не можна було реагувати на будь-які подібні симптоми. Чисто психологічно, чисто громадянськи – я не міг стриматись. Я вважаю, що в таких умовах мовчанка є злочином“, – писав поет у пояснювальній записці.

Відтоді для нього почалися нелегкі часи пошуку роботи та забезпечення сім’ї — того року він одружився з Валентиною Попелюх.

Василь Стус з дружиною Валентиною Попелюх/https://www.facebook.com/StusCentre

Вже далі були перші арешти, а згодом і заслання до таборів. У чоловіка вилучають написане за 15–17 років: вірші, критичні статті, прозові твори, переклади.

“Бути радянським громадянином – це значить бути рабом. Я ж до такої ролі не надаюся. Чим більше тортур і знущань я зазнаю, тим більший мій опір проти системи наруги над людиною і її елементарними правами, проти мого рабства”, – пише чоловік.

Через дії влади, Стус двічі відмовляється від громадянства СРСР. Перший раз це відбулося 15 липня 1976 року. Влада конфіскувала його вірші, листи та знищувала їх. Зокрема, тоді в митця вилучили збірку “Палімпсести”, щоб “перевірити”. 

арешт Василя Стуса/https://www.facebook.com/StusCentre

Друга відмова від громадянства сталася 1978 року. Тоді Василь хотів відвідати батька, який важко хворів. Стус на той час уже перебував на засланні і йому не хотіли надавати дозвіл на виїзд. 

Табори значно псують здоров’я письменника. Попри знущання, які він тут переживає, поет пише вірші та навіть виховує сина у своїх листах до нього. 

Василь Стус з сином Дмитром/https://www.facebook.com/StusCentre

Поет помирає в 47 років далеко від рідного дому. Офіційна причина смерті – серцева недостатність, однак є версія, що чоловіка вдарили по голові карцерними нарами. 

Усі фото: Facebook “Музей Василя Стуса”

Платформа Нова українська школа подає ресурси, де можна детальніше дізнатися про життя поета:

• сайт-музей “СтусЦентр”, створений Дмитром Стусом. Тут зібрано біографію поета,  цитати, твори, фото, відео. Також можна послухати вірші Василя Стуса, зачитані ним самим;
• короткометражний фільм “Палімпсест” (2014) режисера Романа Веретельника за мотивами однойменної моновистави Національного центру театрального мистецтва ім. Леся Курбаса;
• радіоверсія моновистави (2021) за творами Василя Стуса у виконанні актриси Галини Стефанової;
• документальна кінотрилогія “Просвітлої дороги свічка чорна” (1992);
• фільм “Заборонений” (2019), режисер Роман Бровко;
• документальний фільм “Ваш Василь” (2019);
• книжка “Василь Стус: життя як творчість”, авторства Дмитра Стуса.