Боєць Донецької тероборони зізнається, що вважає Донеччину та Луганщину рідними регіонами. Однак за них і найбільше болить, тому що попереду Донбас очікують кровопролитні бої.
Військовослужбовець Донецької ОБр ТрО Антон
Військовослужбовець Донецької ОБр ТрО Антон потрапив на східний фронт із Хмельниччини — звідти вся його родина. Чоловік пригадує: Луганщину, за яку він воював з часів АТО, вперше побачив його дідусь — того ще під час Другої світової забрали працювати на шахту в Красному Лучі. Нині це окупована територія, проте весь регіон став для Антона рідним.
На війні Антон ще з 2014 року. До того працював інженером-технологом на заводі, однак з нападом росіян вирішив, що має стати до лав ЗСУ.
«Коли почалася війна — я пішов у військкомат (був військовозобов'язаним), але мене чомусь не брали. Тому пішов добровольцем у батальйон особливого призначення у Львові. Відразу ж потрапив на Луганщину, у Станицю Луганську — там був мій перший бойовий досвід. Там був командиром відділення, потім — заступником командира роти з МПЗ.
Я добре пам’ятаю свій перший переляк. Тоді був мінометний обстріл (ще у Станиці Луганській у 2014 році), але реакція організму була хороша. Хоч мене й трусило, але я адекватно ухвалював рішення. Не було ступору. Зараз, звісно, також страшно, але маю вже більший досвід, тому сьогодні легше з цим впоратися", — розповідає військовий.
Антон кілька разів продовжував контракт — і в результаті на фронті провів з 2014 по 2020. Того року вирішив зробити паузу — дружина почала просити хоч трохи побути з нею вдома.
«У 2020 я вирішив, що з мене досить. Крім того, дружина питала, скільки можна, бо мене ніколи не було вдома. Відрядження тривали по 8 місяців, було й довше. Під час них об'їздив увесь схід — і Луганщину, й Донецьку область», — каже хмельниччанин.
У цивільному житті після війни Антон вирішив жити на Донеччині разом із дружиною. Працював турагентом — і саме на тому маршруті, на якому довелося воювати.
«Я завжди знав, що буде повномасштабна війна. Певно, це розуміли всі військові. І коли у родині підіймалося питання, чи купувати квартиру в цій місцевості - я відразу казав, що не варто й не час це робити. Та й до 24 лютого вже було багато розмов про те, що росія знову нападе. І я був впевнений, що це станеться скоро.
24 лютого, пам’ятаю, я прокинувся о четвертій ранку, хоч на роботу завжди вставав о шостій. Зробив кави, й поки пив — дивився у вікно. А з нього добре видно Краматорськ. І я побачив перші прильоти по ньому — і ті, які були о п’ятій ранку, і наступні - о шостій. Розбудив дружину, сказав: «Почалося». Вона зрозуміла. Коли збирався у військкомат — нічого не казала, бо в нас до того вже були розмови, що у випадку, якщо щось станеться — я піду на війну. Це навіть не обговорювалося", — розповідає військовий.
Фото: Донецька окрема бригада сил Територіальної оборони
Речей Антон взяв мінімум — лише те, що може йому знадобитися на полі бою: бронежилет і розгрузку. З цим пішов до Слов’янського військкомату, оскільки жив у місті з дружиною. Проте там його відмовилися брати — і запропонували поповнити Краматорський батальйон, в якому була нестача бійців.
«Спочатку я планував йти в іншу частину, але того дня дуже потрібні були люди для краматорського батальйону. Я пішов у нього, і зараз я командир протитанкового взводу. Уже взяли участь у боях в районі Лиману, біля Макіївки й Площанки (на Луганщині - ред.)», — розповідає військовий.
Антон каже, що через бойовий досвід прийшло чітке розуміння: «нуль», тим паче на Донеччині - не для всіх. І цінність його побратимів — у тому, що кожен займає своє важливе місце на фронті. Навіть якщо ця роль здається маловажливою.
«Донбаський «нуль» — не для всіх. Я б навіть сказав, що для нього має бути не лише хороший фізичний стан, а й сильний моральний дух. Бо страшно всім, це нормальна реакція здорової людини на те, що тут відбувається. Але потрібна сила духу, щоб мислити адекватно й мати змогу ухвалювати якісь рішення, а не панікувати. Бо від тебе залежить не лише твоє життя, а й життя твого побратима. Важливо мислити адекватно у ситуаціях і швидко приймати правильні рішення у критичних ситуаціях. Насамперед треба зберегти життя. Як я кажу своїм хлопцям: «Ви не маєте загинути за свою державу — ви маєте вижити у цьому пеклі, і знищити якнайбільше ворога. Потім повернутися до своїх батьків, дружин і дітей».
І не всі обов’язково повинні рватися у бій. На війні дуже потрібні окопи й ті, хто їх копатиме. Уже всі знають, що коли працює артилерія, то саме окоп рятує життя", — каже військовослужбовець Донецької ОБрТРО.
Для Антона, командира протитанкового взводу, його побратими — вже герої. Військовий запевняє: їх потрібно поважати щонайменше через те, що вони пішли на війну.
«Я ціную хлопців за те, які вони люди. Те, що вони прийшли на війну — це вже героїзм. Хоча для них — повсякдення, але для мене — героїзм. Бо кожна людина, яка захищає свою державу, прийшла у військкомат, взяла зброю й віддала у заставу за перемогу своє життя. І взагалі армія — це дзеркало соціуму, де збираються люди з різними характерами. Можливо, в іншому житті, мирному, ми б і не спілкувалися. Але тут цінне те, наскільки ми різні. Ми вчимося знаходити спільну мову, шукаємо — бо нікуди діватися, треба разом відкидати ворога», — наголошує Антон.
Фото: Донецька окрема бригада Сил територіальної оборони
«На сході багато патріотичних людей. Увесь мій батальйон — це місцеві хлопці, більшість — з Краматорського району. Але визнаю, що звідси багато людей втекло вже (і це добре, бо навряд вони сюди повернуться). Тобто тут уже буде чистіше. Зараз відбувається очищення українського Донбасу», — каже Антон.
Після війни військовий залишиться на сході, у Слов’янську. Можливо, саме після перемоги вони нарешті й куплять квартиру тут — коли рашисти будуть відкинуті назад, а завдяки військовим Донбас знову почне відроджуватися й стовідсотково українізуватися.
«Буває, ми з дружиною розмовляємо й заходить розмова про людей, які виїхали звідси. Або й розмовляємо про деяких хлопців, які зараз тут воюють, але кажуть, що після війни переїдуть в інший регіон. І дружина питає, мов, кудись теж поїдемо? А я їй кажу: Чого це я маю кудись їхати? Я сюди дорогу пробивав, і не для того я зараз тут, щоб потім звідси їхати. Донбас став мені рідним. Але хочеться, щоб і на Донеччині, і по всій Україні після перемоги змінилося ставлення людей до ближніх. Бо менталітет у нас трішки «моя хата скраю». Я не кажу, що такі всі, але є окремі люди.
І я хочу бачити Україну квітучою. Про нас і так уже знають по всьому світу як про державу, яка дала бій. Але хочу, щоб ми себе показали як проквітаючу економічно державу, яка піклується про своїх людей, дітей, пенсіонерів. Щоб ні в кого не було думок, що ми живемо в поганій країні з поганою владою. Бо починати потрібно з себе: наша влада — це ті самі наші люди", — наголошує військовослужбовець.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!