Російське місто Донський розташоване менш ніж за 600 км від кордону з Україною. Там розташована одна з колоній, яка фактично є катівнею для захоплених українців.
Фото: МІПЛ
Одна з найжорстокіших російських колоній, у якій утримують військовополонених і цивільних українців, розташована в місті Донський Тульської області. МІПЛ задокументувала свідчення декількох постраждалих, яких там безперестанку били, катували та зводили з розуму. Їхні свідчення — важливий доказ скоєних Росією воєнних злочинів.
У травні 2022 року, тобто за два з половиною місяці від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, до приміщення виправної колонії суворого режиму № 1 у Тульській області, в місті Донський, вперше привезли українців. Тоді ж у колонію потрапив і колишній військовополонений морпіх Іван. Окрім українських військових, у цьому корпусі були й цивільні громадяни України, викрадені під час окупації переважно з Київської, Чернігівської та Сумської областей.
Інший військовополонений, Олександр, котрого також того дня привезли в Донський, нарахував близько 200 новоприбулих полонених. Коли всіх оформили, був уже вечір. Тоді в камеру принесли вечерю: капусту і котлету.
«Ми здивувались, що після Курська тут принесли їжу — нормальний шматок хліба, рибну котлету. Але то було лише перше враження», — говорить колишній військовополонений.
Олексій понад вісім годин, маючи поранення та стоячи на одній нозі, пробув у тісному прогулянковому дворику разом із пів сотнею інших полонених.
«Нас викликали по три особи. — „Строковики є?“ — гукнув хтось з охорони. У моєму дворику їх було троє. Вони вийшли вперед, їм одразу ж на щоці вирізали „Z“. Я не бачив, як саме, але хлопці казали, що іржавим цвяхом. Потім їх так впізнавали й не чіпали кілька тижнів. Ну, як не чіпали — били, але не калічили. Аж допоки одному не порвали зв’язки в коліні. Тоді почали добивати, кричали: „А яка різниця, вже все одно не може ходити“», — пригадує військовий.
Коли Олексія завели у камеру, то він за звичкою присів на ліжко — у Курську пораненим дозволяли сидіти вдень. Але тут різко відчинилися двері, у приміщення влетіли охоронці з криками: «Ти що, с*ка, команди сидіти не було?! Встав, руки підняв і стій так».
У більшості камери, розраховані на шістьох людей, були заповнені 23 полоненими. Ті, місткість яких — 4, вміщали 14 людей.
Чоловіча виправна колонія суворого режиму № 1, місто Донський Тульської області
На третій день перебування у камерах полоненим заборонили сидіти — увесь день вони мали стояти. Спати дозволяли лише вночі. Кілька тижнів їх годували завареною окропом капустою, змішану з якимось жиром. А з часом почали давати все прісне. Суп був без картоплі — сама вода. Вода в ньому була мутною, ніби каструлю обмили після вареного рису.
«Якщо в перші дні можна було добавки попросити, то потім за такі прохання били. Ми почали реально голодувати», — пригадує Іван.
Питної води не було — з крана текла іржава. Бранці набирали її у пластикову місткість, чекали, доки осяде іржа, і лише потім пили. Через нестачу поживної їжі, вітамінів і неякісну воду у багатьох почали псуватися зуби. Не було у тюремній камері й денного світла — єдине вікно наглухо забите. Натомість штучне освітлення не вимикали цілодобово.
«У нашій камері майже весь час були самі військові. Тільки на початку поселили цивільного чоловіка похилого віку. У нього правий бік був паралізований, можливо, через інсульт. Він мав проблеми з пам’яттю, забував, як його звати, якого він року народження. Ми йому ради не могли дати. Щоночі він під себе ходив. Сморід жахливий стояв — вікно ж відчинити не можна, прати також нічого не можна. Думаю, вони спеціально нас провокували, аби ми сварилися через цього чоловіка. Ми просили їх, аби йому допомогли, але нам не відповідали. Тому намагалися впоратися самотужки, зменшували кількість рідини, яку він міг пити. Зранку давали чай, в обід — частково компот, ввечері він нічого не пив. Жодних послаблень для старої та хворої людини з боку наглядачів не було: його примушували робити все так само, як і нас, били його так само», — каже Іван.
Українських військових у Донському водили у лазню і стригтися. Кожен, хто згадує, як це відбувалось, говорить, що для більшості процедури перетворювалися на катування.
«Повели „на стрижку“. Наказали піднятися, випрямитися, заплющити очі й до „перукаря“ стати передом. Він запитує: „Чи куштував цукерку по-київськи?“ Я сказав, що так. На що той відповідає: „Ні, не ту, нашу пробував?“ І як ударить кулаком у кадик. Я впав, дихати не можу, кашляю. Потім, чую, каже: „Запити треба“. І знову бʼє в обличчя. Я впав, після того вони мене не чіпали. Оце така „стрижка“, це був вересень 2022 року», — згадує Іван.
Прийомка — розповсюджена практика у російських тюрмах. Для українських полонених вона особливо жорстока
У камері, в якій сидів Іван та решта полонених, у трьох хлопців були татуювання. В одного на спині набито російською «Спаси и сохрани», у другого на руці - «За ВДВ», бо раніше служив у десантних військах. А в третього — знак «Рамштайну». До десантника росіяни «домахалися», змусили здирати. Дали на це два дні.
«До нас у камері сиділи зеки, вони леза полишали — маленькі, гострі. То він ним зрізав, до крові», — каже колишній військовополонений.
На першому поверсі СІЗО в колонії у Донському розташовано три карцери. В одному з них полонений Олексій провів 108 днів. Каже, що втратив надію вийти звідти живим. До нього у цьому карцері утримували морського піхотинця, який на стінах залишив молитви й прощальні послання рідним. Олексій описує камеру як непридатне для перебування місце: стічна труба протікала, усюди була пліснява, зі стіни капала вода.
«Усі фекалії стікали в мою камеру. Ця вода, яка весь час крапала, а також потріскування мікрофона від відеонагляду зводили з розуму», — пригадує колишній полонений.
Для тих, кого утримували в карцері, зменшували кількість їжі. Давали тільки дві ложки каші та шматок хліба. Від браку сил Олексій інколи навіть не міг його жувати.
А колишні військовополонені, звільнені в різний час, розповідають, що наглядачі в цьому СІЗО систематично переривали сон полонених: різко вмикали світло, змушували стояти по кілька годин або присідати. Потім дозволяли лягти, але за годину-півтори знову будили. А в карцері сон переривали частіше, довше і з посиленим фізичним навантаженням. Якщо в камері полонені присідали по 300 разів, то в карцері потрібно було присісти 500.
«У таких умовах думав про самогубство, бо від тебе там все одно нічого не залишається. Тобі ж весь час усе забороняють. Їжу дали. Аби її зʼїсти, виділяють хвилину. А за цей час треба ще й помити й віддати посуд. Ганчір'я немає, мила не можна, зубну пасту не можна. У камері пару разів видавали тюбик зубної пасти, всього 30 грамів, прострочений на 12 років. Я її з'їв — так їсти хотів…
У мене нога гниє, мені боляче, я починаю собі розривати ногу об іржавий цвях, щоб якось той гній вичистити, а підлога вся у фекаліях, я боюся ще якусь заразу занести. А вони замість того, аби викликати лікаря чи дати мені якогось антисептика, виводять у коридор і починають бити зі словами: «Команди не було, нехай гниє!», — пригадує Олексій.
Умови у карцерах у колонії в Донському непридатні для життя, однак багатьох полонених там утримували понад 100 днів. Фото ілюстративне
Звільнені з полону військові пригадують: у їхніх наглядачів були поліпропіленові палиці великого діаметру. Коли нею били, то на руках і ногах залишалися сліди, але кістки ними не ламали. Потім військових почали, як вони говорять, «качати», тобто змушувати виконувати надмірні фізичні вправи. Наприклад, щогодини присідати по 300 разів. Тобто за день вони могли присісти 2500−3000 разів.
«У серпні заїхали люди азійської зовнішності. Вони били по ногах так сильно, що у мене на одній утворилась шишка розміром із кулак. Я попросився до медсестри, та подивилася і сказала: „Більше фізичних вправ, кров ганяй“. Після того по нозі бити перестали, прикладалися до інших місць. У пацанів від тих побоїв почали ноги гнити. Реально три пальці можна було засунути в ноги — такі були діри. Їх не лікували. Почали бити по дупі - в одного з наших із камери вона була майже чорна», — розповідає Олексій, експолонений.
Катували військовополонених і психологічно. Кожна нова зміна в колонії намагалась придумати для цього щось нове. Наприклад, одні стукали палкою або кулаком у камеру — це означало, що полонені мали сказати: «Гражданін начальнік», після чого черговий по камері повинен був доповісти. Якщо стукали двічі, вони кричали: «Йогурт «Данон». Тричі - мали присісти. Чотири — сказати: «Піку-пікачу». П’ять разів — відповідати: «Зеленський, Байден, Бандера — пі**раси». Шість — «Хто не скаче, той москаль, а хто скаче — пі**рас». На сім — «Росія щєдрая душа» тощо. Якщо полонені помилялися, то їх били.
«Щоб ви розуміли, як жорстоко били, скажу так: ми вже до такої міри звикли до побиттів, що боялися вже не цього, а самого очікування цього моменту. Тобто коли ти чуєш, що в коридорі тупо когось вбивають, і розумієш, що скоро твоя черга. Ось цей момент лякав найбільше», — пригадує звільнений військовий.
Зі слів свідків, найбільше знущалися з морських піхотинців, яких взяли у полон у Маріуполі. Саме в полоні деякі з них отримали важкі травми.
«Вони чомусь думали, що морпіхи — особливі злочинці. Поруч із моєю камерою був карцер, де перебував полонений із Маріуполя, щойно він чув своє ім'я, то просив не бити. Але його змушували вийти у коридор, де починали гамселити палками, електрошокером. І це не кілька разів, а впродовж години чутно крики. І так по кілька разів на день», — говорить Олексій.
Листи, які полоненим пропонували написати додому, охоронці виставили на глум. У них забороняли вказувати, де і в якому стані перебуває людина. Дозволяли писати лише загальні фрази, мовляв, усе добре. Потім ці листи охоронці збирали, сиділи, читали, сміялись. До речі, жоден із тих листів так і не потрапив в Україну.
Вдень полоненим забороняли сидіти, тому їм доводилося стояти. Через це у всіх набрякали ноги
У листопаді 2022 року в колонію приїхала перевірка. Свідки не впевнені, що це були, скажімо, представники Червоного Хреста, але після цього полонених почали краще годувати. Бити не припинили, але знущалися вже не так інтенсивно. Тим, у кого були відкриті рани, заборонили ходити на прогулянки, аби не інфікуватися повторно. Та охоронцям було начхати.
«От заходять вони в камеру, я кажу, що ноги гнояться, опухли, а чоботи, які дали, замалі, не можу їх одягнути. Прошу інше взуття і принагідно нагадую, що таких хворих виводити заборонили. А охоронець каже: „Та мені по**й, іди в тапочках“. А я ж рани сечею промивав, зубною пастою мазав, де маленькі були, то почали затягуватися. А коли сходив на цю прогулянку, то всі рани знову почали гнити», — каже Олександр.
Від постійних знущань стан військовополонених погіршувався. Вони кажуть, що у звичайному житті ніколи б не подумали, що людський організм може витримати такі навантаження — фізичні та психологічні. Однак витримували не всі.
«Я чув, як тіло за ноги витягували з камери. Ми всі чули. Але нічого не знаємо про того, хто це був і яка причина смерті. Після таких випадків приходив відповідальний по зоні й з’ясовував обставини. оді режим у камерах на деякий час послабляли, вдень упродовж години навіть дозволяли сидіти на ліжках. Але нам від того легше вже не ставало», — пригадує Іван.
Українські військові та цивільні, опитані МІПЛ, одностайні: ставлення до них було жахливе. До них РФ застосовувала нелюдське поводження: їх тримали в карцері, обмежували в усьому, били, принижували. Ані адміністрація колонії, ані зовнішні візитери, як то слідчі чи прокурори, навіть не намагалися припинити ці практики. Нелюдське поводження і катування українських бранців стали звичною практикою в колонії, набувши виразних ознак системності.
Медійна ініціатива за права людини задокументувала близько 15 свідчень військовополонених і цивільних, яких рф утримувала у ВК № 1 у Донському. Ці та інші свідчення є важливими доказами воєнних злочинів, скоєних росією.
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!