Фото: Польське радіо
Багато маріупольців, які змогли виїхати з рідного міста, не можуть усвідомити, що вони в безпеці. Їхні долі скалічені. Оговтатися від пережитого жаху неможливо. Забути ніколи не вийде. Ці люди — свідки жорстокого вбивства Маріуполя та його жителів російською федерацією.
Історії врятованих із влаштованого росіянами пекла на Землі публікує волонтерка з Дніпра Софія. Вона працює у штабі для біженців та ділиться зі світом правдивими, а від того особливо страшними розповідями маріупольців. Одна з них — сім’ї, яка дивом під обстрілами вирвалася з міста.
Далі наводимо історію родини, переказану волонтеркою:
«Чоловік, дружина, двоє дітей. Маріуполь. Лівий берег.
Ми виїхали в центр, потім вибух… ми потрапили в лікарню № 3 міста Маріуполь.
Спочатку, я думала, що ми вже померли, і не розуміла що відбувається.
Осколкові поранення, нас усіх прооперували.
Чоловікові дісталося найбільше. Ми з дітьми молилися щохвилини.
Дуже страшно, що немає звідки чекати допомоги. Поруч із нами лежала жінка після зґвалтування. Спаси Боже, збережи.
Люди поруч помирали і оперувати там уже нема чим. Горілку хтось приніс, нею дезінфікували. Знаю, що деяких зашивали звичайними швейними нитками. Біль уже не відчували від страху. Страх та паніка — це найжахливіше. Втрачаєш контроль.
У жінки сильно тряслася одна рука (сказала, що як почалися вибухи, таке почалося).
Найстрашніше — це авіанальот. Ми молилися, щоб не в нас прилетіло. Вибухи щохвилини.
«Азов», звичайно, робить нелюдські речі. Вони наші ангели-охоронці.
Нам допомогли українці з «днр», але потім у нас зник зв'язок. Сподіваюся, з ними все гаразд.
Наші друзі та рідні перестали виходити на зв'язок (дуже плаче) і ми нічого не можемо зробити… Нас вивезли волонтери, ми цілували їм руки, не розумію, як вони зважилися.
Нам побажали кадировці щасливої дороги, а потім метрів на 300 ми від'їхали, та вони почали нас обстрілювати.
Водій мчав як тільки міг. Люди трималися один за одного.
Головне — ми вижили. З таким народом ми точно переможемо".