«Зранку він мене привітав з Днем народження, а в обід загинув…», — дружина луганчанина розповіла, як вирвалася з окупації, поки її коханий боровся за Україну

Дружина Марина розповідає: сам Андрій був родом із Луганська, а у 2002 році разом із родиною переїхав у Бучу. Однак війна наздогнала захисника й у рідному місті, і на Київщині, де його найрідніші люди були вимушені жити під окупацією росіян.

Історію воїна, який до останнього боронив Україну, розповіла журналістам «Вчасно» дружина загиблого героя.

Кохання часів війни

Познайомилися Марина та Андрій 14 лютого 2015 року, коли військовий уже боровся за кордони Донбасу, а вже 1 березня Марина вперше поїхала до майбутнього чоловіка. Тоді Андрій служив добровольцем в батальйоні «Донбас» і їхній батальйон кожні 5 днів змінював «Азов». Марина, яка приїхала на Донбас, потрапила на кілька змін чоловіка — і вже за кілька днів він зробив їй пропозицію.

«3 березня 2015 року на набережній він зробив мені пропозицію кільцем з-під пляшки «Кока-Коли». Звичайної каблучки не було, але це кільце тоді було найкращою обручкою.

Я до Андрія їздила фактично кожну ротацію. Ми винаймали квартиру, жили разом, тому для мене Маріуполь — це постійні згадки, що ми й тут були, і там, з Андрієм… Асоціюється це місто з найкращими почуттями й побаченнями, першими планами на майбутнє, на наше спільне життя", — пригадує Марина.

Це зовсім інший світ, коли побратими стоять один за одного

Коли у 2016 році Андрія з хлопцями вивели з Широкиного, він вступив до лав Національної гвардії й там служив у батальйоні Кульчицького (Батальйон оперативного призначення НГУ ім. Сергія Кульчицького — ред.). Служив там Андрій до останнього дня і, пригадує Марина, ніколи навіть не думав піти з військ і стати цивільним.

«Навіть перед весіллям він сказав мені: „Пробач, але хлопці на першому місці. Так буде доти, доки ми не закінчимо війну“. Я на це ще дуже ображалася, бо все-таки я дружина… Але змирилася з цим, бо бачила, що у них зовсім інший вид взаємостосунків. І зараз, коли чоловік загинув, мені багато хлопців пишуть. Питають, як ми, пропонують допомогу для нас із Назаром. Це зовсім інший світ, коли побратими стоять один за одного. І тепер я розумію, чому Андрій мені казав, що вони до перемоги будуть у нього на першому місці», — зізнається дружина військового.

«Коханий найбільше хотів, щоб Назарчик жив у вільній країні, де не буде росіян»

Того ж року, 2016, Марина з Андрієм одружилися. А вже у 2018 в подружжя народився хлопчик Назар. Чоловік дуже жалкував, що дитинства сина проходить без нього, і вимагав від Марини з кожного свята в дитсадку «мільярди фотографій і відео», щоб не пропустити жодної миті дитинства. Марина додає: коханий найбільше хотів, щоб Назар жив у вільній країні, де не буде росіян.

Але сталося інакше — і маленький Назарчик, на жаль, пізнав, що таке війна.

«В Андрія, коли він говорив у телефон, тремтів голос. Повторював, щоб я нікуди не відпускала Назара самого»

Напередодні повномасштабного вторгнення, 19 січня, Андрій поїхав на ротацію. Три місяці вони з хлопцями мали бути на Сході, наступні три — вдома. І хоч це була планова ротація й Андрій їхав на полігон, він ніби щось відчував.

«Коли ми з ним сіли «на дорогу», він, ніби щось відчував, сказав: «Таке відчуття, що ми прожили ціле життя з тобою. Не у всіх людей за десятки років буває стільки подій і переживань, скільки в нас за ці 7 років, що ми знали один одного», — пригадує Марина Баляба

Ще у 2016 році коли вступав до лав Нацгвардії, в нього був один з головних пунктів — «мати зібрану тривожну валізу»

Ранок 24 лютого для Марини розпочався зі дзвінка свекра, який зателефонував й ще о шостій ранку зі словами: «Марина, почалася війна. Обстрілюють Київ».

«Я ще не зрозуміла тоді, про що він говорить, що за війна… Він сказав, щоб я Назара не вела в садок, і я навіть хотіла проігнорувати ці слова, бо в мене ж робота. Але вирішила залишити дитину вдома, щоб не сердився свекор. А от на заняття, які проводилися в Ірпені, «залізно» думала їхать.

Але відразу після дзвінка я підійшла до вікна, відкрила його й почула звуки вибухів. Я добре пам’ятала їх ще з 2015 року. І мене відразу накрило дежавю: тоді в Маріуполі була така сама морозна погода, холодний вітер, який пронизував, як у березні. Паніки якоїсь не було — пам’ятаю, я ще помила волосся, з'їздила зі свекром у магазин за продуктами. А на той момент уже почалася паніка в людей, були шалені черги й у магазинах, і до банкоматів", — розповідає жінка.

Тривожна сумка у подружжя була складена ще до 24 лютого. До того ж за півтора-два тижні Марина почала читати у соцмережах дописи-поради про те, що має бути складене в «тривожну валізку», в аптечку, і пройнялася цим.

«І коли чоловік ще у 2016 році вступав до лав Нацгвардії, в нього був один з головних пунктів — „мати зібрану тривожну валізу“. Там були всі документи, одяг якийсь… Вдома ці всі речі теж були спаковані, щоб просто в якийсь момент їх закинути в одну сумку. І я пригадую, як десь за тиждень до 24 лютого Андрій сказав: „Збери все ж цю сумку. Не знадобиться — розкидаємо по місцях назад, але нехай буде запас їжі, води й зібрані речі“. Тільки ніхто з нас не думав, що ця валіза колись нам знадобиться», — каже Марина Баляба.

Коли того дня, 24 лютого, чоловік їй передзвонив, то розмова була лише про те, щоб дружина нікуди не відпускала сина й завжди тримала його поруч.

«Про це ми розмовляли о десятій годині ранку, коли в нас було більш-менш спокійно. А вже з 12-ї години почали бомбити Гостомель. А наш будинок стоїть недалеко від аеропорту. І тому ми бачили, як літали вертольоти (як дізналися потім — із кадирівцями), як наші літаки збивали ворожі вертольоти. Це все на наших очах. Увесь цей час ми максимально були на зв’язку з Андрієм і він дуже хвилювався, що був там, де на той момент була більш-менш спокійна ситуація, а ми сидимо в Бучі без нього, й він нічого не може зробити.

І чоловік постійно повторював: «виїжджайте, виїжджайте, виїжджайте»… Його голос так тремтів… І він повторював: «Бережи сина. На тебе можна покластися»… Але сам виїзд здавався майже нереальним, принаймні на той момент. Бо в нас собака, якого потрібно забирати і якось везти, дім, виходить, лишається без нагляду… Та й ми не вірили, що це все триватиме довго. Я думала: як нас можуть окупувати, якщо ми аж під Києвом живемо?.. Отак тоді думалось", — зізнається Марина Баляба.

Як бабуся закопувала зерно в часи Голодомору — так я ховала дитячі іграшки з українським прапором: як пережила окупацію росіян родина військового

Через сподівання та впевненість у швидкій перемозі Марина з Назарчиком лишилися в Бучі й в результаті - в окупації росіян. Окуповані вони були з 24 лютого по 19 березня, і увесь цей час сиділи лишень вдома у своєму будинку.

«Виходили тільки у двір, але не виходили за його межі. Були повністю відрізані від світла, газу, зв’язку. Зловити мобільний зв’язок можна було лише у двох місцях — вдома на ліжку дитини й біля гойдалки у дворі. Там могли прийти лише повідомлення, зідзвонитися ми ні з ким не могли. І фактично були в інформаційному вакуумі - не знали, що відбувається, під ким Буча, що у світі відбуваються…

Але коли вже дійшла інформація, що Буча окупована, мені так дивно було… Я згадувала, як прабабуся розповідала історії зі свого життя, коли під час Голодомору 1933 року доводилося закопувати зерно… І так дивно було ховати Андрієву форму, берці, українські книги й дитячі іграшки з українською символікою від тих самих росіян і зрадників… Ховала всі ті винищувачі, іграшкові вертольоти й літаки, бо не уявляла, що може на нас очікувати, якщо ці іграшки знайдуть. В той момент була одна думка: я дуже боялася за наші життя", — пригадує Марина.

До будинку Марини та Андрія Баляби росіяни підійшли найближче 17−18 березня — вони розмістились у будинку сусідів.

«І саме тоді я зрозуміла: треба виїжджати, бо коли наші хлопці вибиватимуть звідси росіян — то може ненароком і нас зачепити чи й убити…

Якщо чесно, ніхто не думав, що може бути так. Тепер Назар знає, як насправді стріляє танк, міномет, артилерія, який звук при авіанальоті… А я більше не наївна, тому якщо станеться якийсь прорив і в наш бік їхатиме техніка — ми будемо негайно виїжджати. Бо все це ще раз пережити я просто не зможу.

Вже потім, коли ми були в евакуації, а Бучу звільнили, я почала читати всі жахіття, які відбувалися в моєму місті… І було дуже страшно усвідомлювати, що місця, де розстрілювали людей у підвалах і комплексах, були від нашого будинку на відстані одного кварталу. Ми не думали, що ходимо по такому краю леза. Не знали, що були не на волосині від смерті, а одною ногою там", — зі сльозами на очах розповідає дружина військового.

Марина добре пам’ятає момент, як вона та інші люди виїжджали з Бучі 19 березня. Автобус був вимушений проїхати три російські блокпости, перш ніж доїхати до українського.

«Під час евакуації в наш автобус саджали лише жінок і дітей, ми їхали одними з перших. І от ми проїжджаємо російські блокпости: один. другий. третій… І четвертий — цей український блокпост. Висить прапор України, автобус зупиняють наші тероборонівці, й у салон заходить військовий із великою шоколадкою. Сказав, що ми молодці, він нас вітає нас із тим, що ми виїхали… І якщо раніше всю дорогу ми їхали в мовчазній напрузі, яка аж дзвеніла, то коли ми побачили український прапор і цей військовий дав шоколадку — абсолютно всі заридали за секунду, одночасно. Бо ми зрозуміли, що нарешті в безпеці», — зізнається дружина військового.

Коли Марина з Назаром були евакуйовані, Андрій був «на сьомому небі» від щастя, що його рідні виїхали живі й неушкоджені. Дружині він навіть сказав, що не був таким щасливим навіть у день, коли народився Назар.

День, який більше не святковий

Після того, 20 березня, Марина з сином поїхали до її батьків на Полтавщину. А вже 30 березня, на День народження дружини, Андрій загинув…

«Зранку він привітав мене, а в обід загинув… Я йому напередодні купила машину, щоб він оперативно реагував на виклики хлопців і підвозив на ній боєприпаси.

Хлопці пригнали її прям на базу чоловіка того ж дня, 30 березня. Андрій забрав її, набрав боєкомплектів.

Приїхав на позицію під Ізюмом і там їх накрила артилерія. Андрію уламками пробило ліву легеню, серце… Миттєва смерть", — крізь сльози розповідає Марина.

Найбільше у своєму житті Андрій хотів, щоб закінчилася війна й він повернувся додому до коханої дружини та сина.

«Він був одним з найкращих. Саме тим, хто повинен піднімати Україну, народжувати нові покоління справжніх українок і українців. І хоч він російськомовний, але був дуже думаючою, виваженою людиною. Зараз Назар не знає, що тато більше не з нами. Для нього тато на ротації, колись приїде…», — каже Марина.