16 березня 2022 року росіяни скинули авіабомбу на Маріупольський драмтеатр. Знищення театру, де ховалися від обстрілів маріупольські родини з дітьми, шокував світ. Усі побачили справжнє обличчя російських окупантів.
Фото Reuters
2022 рік, березень. 20-й день повномасштабного вторгнення. Майже три тижні, відколи росіяни почали відкрито вбивати українців — дітей, вагітних у пологовому будинку в Маріуполі, цивільних чоловіків. Захисників, які обороняли власну країну та рідних від окупантів. Проте 16 березня стало новим розділом у звітах про жорстокі вбивства — коли росіяни розбомбили укриття під Маріупольським драмтеатром, де на той момент ховалося найбільше родин із маленькими дітьми.
«З перших днів березня Драмтеатр почав приймати тих, хто втрачав свої домівки. За кілька днів там уже був зайнятий кожен метр на усіх трьох поверхах і в підвалі. У театрі сформувалася активна група волонтерів на чолі з акторами, була навіть польова кухня. Гардеробна стала пунктом харчування, до якого мешканці годинами стояли в черзі, аби отримати стакан супу, гарячу воду та печиво. Якщо вистачить», — згадувала маріупольчанка Марина Головнова.
Журналісти «Вчасно» знайшли чоловіка, який вийшов живим з Маріуполя. Він власноруч намагався дістати з-під завалів дітей знайомої родини, чув останні крики та прохання тих, кого того дня вбила росія. Доброволець із позивним «Папа» зі слізьми на очах зізнається: він не боїться вибухів, обстрілів, смерті. Проте інколи боїться спати — тому що часто сняться ті, кого не вдалося врятувати.
За офіційною статистикою, у трагедії загинуло 600 людей. Проте точна кількість невідома — і, скоріш за все, ніколи не стане відомою через «зачистки» росіян.
Фото Reuters
Фото Associated Press
Боєць з позивним «Папа» опинився за кілька вулиць від маріупольського пологового будинку, коли його 9 березня атакували авіабомбою. Того дня «Папа» зрозумів, що у росіян немає «стопу», тож усі місця в місті, де було багато цивільних, стали для окупантів ціллю.
Доброволець пригадує, що командири його підрозділу дуже хвилювалися за дітей та цивільних, тому часто навіть забороняли військовим проходити повз масові укриття. Зокрема, драмтеатр бійці, які не приносили гуманітарку чи не допомагали людям, оминали наскільки можливо — інколи навіть йдучи сусідньою вулицею. Лишалася надія, що на це зважать пілоти російських літаків, які бомбили місто. Згодом, 10 березня, на площі перед театром з обох боків з’явилися величезні написи «Дети». Проте «Папа» пригадує, як нервово курив цигарку, коли привіз дитячу суміш у сховище. Навколо було багато дітей, і багато хто навіть не плакав — був звиклий до звуків вибухів.
Фото Getty Images
«У мене аж під ложечкою смоктало, коли я туди приїжджав. У мене в голові прям не вкладалося, що більше тисячі людей в одному місці, як консерви. І діти, і дорослі, і пенсіонери… Я вранці 25 лютого отримав від родича з росії повідомлення, в якому він написав, що нас усіх треба вбити, зачистити Україну й особливо дітей, бо вони — нацисти по крові. Тобто здорового глузду у людини не було, хоча я його вважав більш-менш нормальним. І от коли я приїжджав у драмтеатр — перед очима стояло те повідомлення. Бо там же вся країна виродків, значить, і інші так думають», — пригадує військовий.
Починаючи з 11 березня «Папа» просив своїх знайомих, які жили в укритті драмтеатру, виїхати звідти хоча б на кілька днів. Спершу родина — подружжя з двома доньками — відмовлялася, тому що почувала себе в безпеці там, серед людей. А 14 березня на їхній будинок окупанти скинули бомбу. Під'їзд, в якому жили друзі, «склався». І повертатися стало просто нікуди.
«Я того дня знайшов їх інший підвал. Звідти люди виїхали, бо їхній квадрат сильно бомбили з 25 лютого по 2 березня. А оті кілька тижнів було відносно тихо. І я запропонував їм переїхати на кілька днів, бо будинок — цегляний, начебто безпечніший мав бути… Вони відмовилися, бо боялися, що будуть далеко від людей. І їжі тоді вже не було, а в драмтеатрі хоч якийсь пайок ми знаходили й привозили», — пригадує «Папа».
Вранці 16 березня місто почуло черговий вибух: окупанти скинули авіабомбу ФАБ-1000 на драматичний театр. А після вибуху, за кілька секунд — перші крики, вий та плач людей. Сотні маріупольців кричали імена своїх дітей чи рідних, коханих… Проте сотні людей чули тишу у відповідь і вже ніколи не чули голосів своїх найдорожчих, чиє життя обірвалося під руїнами театру.
Фото Маріупольської міськради
«Папа» почув авіаудар по Маріуполю, перебуваючи за 200 метрів від драмтеатру. Тоді, пригадує, відразу ж зрозумів: окупанти обстріляли укриття з дітьми. І дуже злякався за родину знайомих, які в цей момент були у театрі.
«Ми тоді навіть не зговорювалися: хтось крикнув „діти“, ще хтось з побратимів — „Пацани, прильот!“, і ми всі побігли. Нас тоді людей тридцять було, хто біг — і якісь незнайомі хлопці, й мої… Ми тоді, по факту, порушили ж наказ командира — бо було заборонено наближуватися до укриттів, щоб не провокувати пі**рів. І в той момент могла прилетіть наступна авіабомба — ми так і подумали, що якраз цей удар і був для того, щоб нас зібрать в одному місці. І людей добити, і нас же… Але що робити, лишитися на місці? Ми не могли так. Ну, а як прибігли до драмтеатру — побачили вогонь на третьому поверсі, руїни, дерева „скошені“. Але найстрашніше було чути крики людей. Там стогнали, ридали, плакали всі», — пригадує військовий.
«Папа» відразу почав діставати з-під уламків людей, кого міг. Руками відкопував жінок і чоловіків, діставав дітей, над якими «склалися» уламки — і від будівлі, і від дерев’яних перекриттів. На фоні цього всього крику та плачу — піднімав голову й кликав Олексія та Надію. Вони не відгукувалися — не чули. Як пізніше з’ясувалося, вони й самі кликали дітей і просили їх говорити — тому що дівчатка були «замуровані» між уламками, а одна з дітей — поранена. На щастя, обидві - живі.
Фото Associated Press
«Я пам’ятаю жінку, яку не міг відкопати. Вона була ніби в якійсь комірці, на неї зверху „лягла“ плита. З нею були ще діти — хлопчик із дівчинкою — та дві жінки-пенсіонерки — одна лежача, її вбило відразу, а інша ще дихала, коли я прибіг. Я не зміг її дістати — бетонні блоки попадали, ми з хлопцями їх тягнули — не вийшло навіть з місця посунути. І вона спершу просила її витягнути, була дуже налякана, а коли побачила, що ми не можемо, і друга жінка мертва — заспокоїлася. Тільки просила дітей витягнути, трохи просунути якось ті блоки… Ми не змогли. Нас людей 10 штовхали, намагалися піднять ту брилу — безрезультатно. Потім хтось машиною під'їхав, якось підв'язав, хлопці вже без мене штовхали блок — то трохи його посунули. Дітей врятували тоді, у них тільки синці й подряпини були. І в неї черепно-мозкова, щось серйозне — бо коли її дістали, вона вже була без свідомості. З вух кров текла, вона вся була ніби побита», — каже «Папа».
Військовий пригадує, що багато згорьованих людей, які знайшли своїх рідних загиблими, кричали й вили. Особливо — ті, хто знаходив своїх дітей. Дехто звинувачував усіх, кого бачив поруч — у тому, що не врятували дитину. Багато хто просив, аби Бог забрав їхнє життя слідом за загиблим.
«Через хвилин 20 я побачив своїх (знайому родину). Вони руками відкопували дітей, між ними попадали невеликі уламки, якісь двері, чи то картини, чи то рами… Батьки руками це все діставали, просили їх говорить із ними. Вони розмовляли про якісь такі речі, які в той момент здавалися нереальними, абсурдними: хто яке морозиво буде їсти, що замовити додому увечері… Тоді була думка, наче це якийсь сон, бо воно взагалі не клеїлось: тут розбитий театр, мертві люди, і розмови про морозиво», — каже доброволець.
Фото Associated Press
Військовий зауважує, що того дня, дістаючи людей з-під завалів, він вперше в житті побачив кров, яка текла замість сліз, з очей поранених. Досі це йому нагадує фільми жахів, які він жодного разу після вторгнення не дивився.
«На реабілітації після Маріуполя я розмовляв з двома психологами. І що? Нічого. Так, у них є прописані якісь шаблони, як працювати із ветеранами чи діючими військовими, заготовки, що в якій ситуації казати… А сенсу? Вони не бачили того, що бачив я. І не чули тих криків батьків, які не знайшли своїх дітей. І не відкопували нікого з людей, з якими ти вчора вітався, а сьогодні у нього немає двох ніг і рук. і лише голова дивом не відлетіла. І тільки по ній ти впізнаєш цю людину. Мені вже ніякі психологи не допоможуть. Це зі мною на все життя», — зауважує військовий.
«Папа» зізнається: після побаченого й пережитого в Маріуполі він тривалий час був упевнений, що загине поруч із побратимами та цивільними, яких вбивали не лише ракетами та бомбами, а й кулями. І сьогодні він воює, тому що не може пробачити всього скоєного росіянами.