Днями світ побачив фільм «Юрик» — про хлопчика з Маріуполя, який вимушений виживати у місті в облозі зі своїми рідними, які вціліли. Маріупольці, які пережили ті жахіття й виїхали з міста, обурені: стрічка, яка нібито заснована на реальних подіях, бреше про кожен день у місті. Як зауважують місцеві, «фільм став лайт-версією їхнього пекла», насиченою вигадками й неправдою.
Колаж з фото Олени Сугак та пресслужби каналу СТБ
У фільмі «Юрик», яку команда режисерів і сценаристів назвала «заснованим на реальних подіях», всі події відбуваються ледь не в ідеальному підготовленому Маріуполі: обставлені підвали, готові до комфортного життя в них, чудовий мобільний зв’язок просто посеред вулиці й автівки ОБСЄ, які нібито евакуювали місцевих і просили їх виїжджати. Однак реальність була абсолютно іншою: голодною, холодною та травмуючою досі.
«Чому спотворена та применшена «правда» фільму про геноцид українців в Маріуполі - небезпечна?
Бо формує у всіх хибне розуміння жаху, який насправді влаштували окупанти в Маріуполі. Формує картинку того, що все було не так погано, як розповідають маріупольці в чергах ЦНАПів, міжнародним правозахисним організаціям, прокурорам як потерпілі тощо… Цей фільм — інформаційний злочин проти України", — Дмитро Забавін, депутат Маріупольської міської ради.
«З 27 лютого Маріуполь повністю оточений окупантами.
Уже з 1−2 березня повна відсутність електроенергії по всьому місту.
З 3−4 березня декілька працюючих магазинів та ринок на все місто. Решта — пограбовані чи зруйновані.
У цей же період у Маріуполі пропадає газ. Про жодне опалення не йде мови. Температура в приміщені майже дорівнює температурі на вулиці.
З 10 березня — купити їжу неможливо взагалі. Ніде, у жодному мікрорайоні чи дворі. Можливий лише обмін.
До 14 березня — повністю відсутня можливість виїхати з палаючого міста.
З 14 березня — можливість виїхати або вийти з Маріуполя під обстрілами виключно своїми можливостями.
Все це — під постійним вогнем окупантів з повною руйнацією міста, де бетон взагалі не є гарантією безпеки. Лише лотерея…
Однією з найголовніших причин обурення маріупольців є автобуси від ОБСЄ, які нібито вивозили усіх охочих на евакуацію. У фільмі автівка від організації навіть об'їжджає місто з закликами виїхати в безпечне місце. Проте маріупольці обурені: представники ОБСЄ покинули місто ще за кілька днів до нападу — і свідомо залишили усе і всіх без нічого. А у фільмі вони всіляко намагаються «відбілитись».
«ОБСЄ звернули свій офіс у Маріуполі за три дні до повномасштабного вторгнення. Бачив на власні очі, як вони речі пакували, офіс був у сусідньому будинку. А ще пам’ятаю, як приблизно за тиждень вони запускали свій великий безпілотник, спостерігали за чимось. Ми ще тоді подумали, що не до добра це все. І від знайомого ріелтора знаю, що представники ОБСЄ до 24 лютого залишили свої шикарні орендовані квартири, оплачені наперед, і поїхали з міста», — пригадує маріуполець Олександр Соловчук.
Крім того, неможливо було й дізнатися жодну інформацію про ті самі потенційні (чи неіснуючі) евакуації. Єдиним джерелом інформації на початок березня у Маріуполі стали поліцейські та військові, які й намагалися якось допомогти цивільним. Вони й повідомляли їм інформацію. Інколи ж дивом вдавалося зловити мережу — і нерідко для цього доводилося вибігати з підвалів під ракетами, які, здавалося б, летіли просто на маріупольців.
«Я думала, це знають усі. Що десятки тисяч людей у Маріуполі — це трупи з відірваними кінцівками, роздавлені підвальними плитами, з розчавленими головами. Вони горіли живцем у своїх квартирах, гинули від обстрілів, від холоду та голоду, задихались під завалами. Уявіть собі смерть, своєї близької людини, дитини, на яку ви зараз дивитесь, яку тримаєте за руку, яку обіймаєте — а вона стікає кров’ю та кричить після поранення. Вас розірве на шматки від того, що відчували люди в Маріуполі!
Зв’язку не було — ніякого! Телефон перетворився на шматок цегли. Який зв’язок з Естонією? Зарядку берегли більше, ніж життя. І зв’язок треба було шукати, бігати й шукати. Так, я знаходила, це правда, а ще я бачила при цьому багато мертвих людей, які теж йшли комусь зателефонувати… А живі були брудні й чекали смерті.
Багатоповерхівка на вулиці Митрополитській. Пізніше у цей будинок влетів снаряд і «пронісся» майже через весь будинок. У той момент у підвалі сиділи понад 200 людей. Наймолодшому було всього кілька тижнів. Фото Олени Сугак
Я взагалі багато бігала містом (тепер не знаю, як це було можливо, але це можуть підтвердити всі, до кого я змогла добігти). Мені здавалось, що найважливіше тоді - це інформація, тому я бігала та ловила зв’язок: біля Драмтеатру, біля Вежі, у міському саду, біля ТЦ «Успех». Моя найближча подруга сходила з розуму, вона писала мені по 40 повідомлень на день з вільної території: про можливі перемовини, про бойові дії, про можливість виїзду — про все, що відбувається. Вона не знала, чи ми живі, просто вірила, що я колись прочитаю, і писала, писала, писала в нікуди…А я бігала — шукала зв’язок, читала і бігла далі, розказуючи всім, кого бачила", — розповідає мешканка Маріуполя Анна Дробот.
Журналістка з Маріуполя Юлія Гаркуша підтверджує, що ще більше обурило у фільмі — «вилизані» люди посеред потрощеного міста.
«Який чистий у фільмі одяг! А ми не краще за бомжів тоді виглядали. На мені було дві куртки, я ходила в термоштанях, а зверху кілт носила, підв'язаний вірьовкою, бо ніякий ремінець не тримав — схудла дуже сильно. І ноги я помила одного разу за місяць! А потім ще не розуміла, нащо мені в душ ходити, коли виїхали на вільну територію… А на голові була шапка завжди, в ній я і спала, і повзала на вулиці. Потім голова почала сильно чухатися, пощастило, що воші не завелися», — каже маріупольчанка.
Наталя Турушева мила волосся 1 березня. Наступного разу — 31, а потім — уже 14 квітня, у Нікольському, де було світло та вода. Це для маріупольців стало справжнім дивом після тижнів у темному підвалі, тож іще кілька тижнів вони увечері ходили з ліхтариками — про всяк випадок.
Татка Таранова додає: коли вона виїхала з Маріуполя й вперше мила волосся — плакала від кольору води, яка стікала у злив.
«Голова чи шкіра голови, чи волосся — не знаю, що боліло, але від постійного носіння шапки, коли я її на кілька хвилин знімала й починала масажувати голову, було боляче… А коли виїхали і я вперше мила голову — я плакала, дивлячись на воду. Вона була чорною, брудною, такою, ніби миєш ноги після цілоденного гасання босоніж десь у пилюці», — пригадує мешканка Маріуполя.
У фільмі ще багато невідповідностей: зв’язок, який був навіть у підвалі — лише початок. Зокрема, обурюють маріупольців чисті люди, бігаюча вночі по воду дитина, усього три людини у сховищі багатоповерхівки. Але багатьох тригерила сирена повітряної тривоги, яку чули у багатьох районах лише один день — 24 лютого. Наталя Кузьмина каже, що вона — одна з небагатьох маріупольців, яка чула сирену не лише того дня, а до 27 лютого — цілих три дні. Така «розкіш» була у Приморському районі та в мікрорайоні Кірова. Однак через це вона тепер не лякається звуку сирени — але до безтями нажахана, коли чує будь-який звук, що нагадує літак.
Інша маріупольчанка теж зауважує: про сирени ніхто не думав. Лише в окремі хвилини молилися, аби добігти кудись в укриття.
«Повітряна тривога… Якби ж! Хоч добігти кудись. А так чули щось — тільки коли вже на підльоті було. Чуєш свист — і молишся, щоб повз. Чи якщо у твій будинок, то щоб одразу смерть. Щоб не в муках», — розповідає Олена Сугак.
Скриншоти Наталі Чиканенко
Чоловік із Маріуполя також пригадує, що деякі люди не витримували такого життя — і самі собі вкорочували віку.
«Агов, у нас світла не було, яка ще сирена? Маріуполь був у 15 градусів морозу без газу, води, електрики, зв’язку й опалення. Сховища переповнені, їжі мінімум, будівлі палали, служб не було, люди закінчували життя самогубством. Я не мився три тижні, їв раз на день, скинув 15 кілограмів, працював кожного дня на вулиці: палив багаття, шукав воду, облаштовував сховища. Був брудний, як чорт. Від мене тхнуло», — зауважує Данило Ребро з Маріуполя.
Олену Сугак, маріупольчанку, обурює показна безпечність міста уночі. Жінка пригадує, що часу, аби набрати воду, було обмаль: впливала не лише така можливість, а й комендантська година.
«Води у нас не було. Ми ходили за нею під обстрілами, виключно удень, бо з 18-ї була комендантська година! Коли хтось попадався — могли просто застрелити за порушення. Яка ж та „мамка“, що відпустила дитину на смерть?!» — обурюється жінка.
Фото Олени Сугак
«Черга за водою на Новоселівці. Як розповідали люди, власники нібито дуже мріяли, щоб у місто прийшли росіяни. А я нарвалася на блокпост окупантів. Мені влаштували обшук і допит, я ледь встигла заховати телефон під джинси. Поверх були два светри й довга куртка. Обшукали сумку, гаманець, документи. Питали, де „шлялася“. Дивом мене відпустили, я потім їх оминала», — Олена Сугак.
Крім того, відверто брехливий момент фільму — про пусті (й добре облаштовані!) підвали, де жило всього кілька людей. Тому що кожен діючий підвал у Маріуполі ставав притулком для десятків людей.
«Ми ховалися у підвалі на Купріна. Темний підвал, а не облаштований із лампами й світлом, як у фільмі. Один на всіх! Сусіди з нашого 8 під'їзного будинку, з Купріна, 33, люди з дев’ятиповерхівки, на яку 11 березня була скинута бомба і від якого лишилась одна стіна. Ліхтарики були тільки у тих, у кого маленькі дітки. Свічки — в дефіциті: їх запалювали лише коли ходили в окремий куточок, де стояли відра (наш „туалет“). А ще вдалині під стінкою лежала померла жіночка. І на балконах будинку теж лежали померлі. Їх усіх поховали вже на початку квітня», — пригадує Олена Сугак.
Людей ховали деінде, прикопували дуже швидко й під обстрілами — аби хоч якось вшанувати, боячись, що собаки роздеруть тіла. Фото Олени Сугак.
Маріупольський волонтер Данило Герич зауважує, що фільм не показав і частини того жаху, який був на вулицях міста. І та «лайт-версія» міста в облозі — брехня, хоча б тому, що стрічка не показала жорстокості окупантів.
«Переживши пекло Маріуполя, все сприймається зовсім інакше. Як пенсіонери, які не могли йти, боролись за кожний крок. Мами рятували дітей, але багато хто не зміг пройти весь шлях. Орки не щадили нікого — ні дорослих, ні дітей. Розстрілювали колони людей, які намагались врятуватись. Моя знайома бачила, коли виїжджала на трасу, як на ній стояло легкове авто, а в ньому розстріляні дорослі та діти. Маріуполь теж був всіяний могилами та трупами. Особливо часто, коли закриваю очі, бачу картину: проспект Будівельників, академія «Шаг», а вздовж дороги лежать тіла. Дуже добре запам’ятав, як лежали дитина років 11 в колготках, а поруч лежали кросівки. Її бабуся поруч, в пальто.
Я бачив, як собаки їли та розривали тіла, що лежали на вулицях. А росіяни постійно повторювали людям, що ненавидять їх", — обурюється волонтер.
Декого поховати було неможливо. Вже за кілька тижнів на вулицях Маріуполя тіла людей лежали обабіч дороги — десятки голодних, поранених або замаленьких, щоб пережити війну. Фото Олени Сугак
Мешканка Маріуполя Аліна Чубарова розповідає, що чи не найбільше її стригерили ті моменти фільму, коли у героїв була їжа — не лише вода, а й хліб. Тому що в реальності людям доводилося голодати та вмирати від цього.
Коментар під дописом маріупольця Данила Геріка
«Майже місяць ми не мились, не переодягалися та не роздягались. Ми дуже погано пахли через це, а ще через те, що періодично (коли хреначили трошки менше) знаходились біля вогнищ. Я, до речі, досі не хочу їжі з вогню — це мій особистий тригер. Як і холод, який був тієї весни надто сильним. Як і спрага — я досі постійно боюсь лишитись без води, тому купую її завжди вдосталь. Не знаю, чому, але під час адреналінових викидів мій організм дико хоче пити, у мене пересихає горло та рот, і я фізично не можу навіть язиком поворушити.
Я мовчу про хліб. Хоча ні, скажу. Про нього можна було лише мріяти. Щось схоже на хліб ми їли одного разу. Дивним чином у нас з’явилось борошно, але ні нормального вогнища, ні сковороди в нас не було. Але до нас у сховище приходила жінка, у якої вдома була піч, яку вони розтоплювали. Ми вирішили віддати це борошно їй, бо нам воно ні до чого. І наступного дня вона принесла нам коржики! Вона насмажила їх з того борошна і принесла нам! Це були найсмачніші коржики у моєму житті. Власне, це був єдиний хліб, який міг бути у березні 2022 року в Маріуполі", — розповідає маріупольчанка Аліна Чубарова.
Жінка додає: на ту саму евакуацію, яку «оспівує» фільм «Юрик», люди сподівалися даремно — тому що маріупольців покинули самих, а жодний «зелений коридор» ніхто не міг погодити — через
«4 березня, коли знаходитись вдома вже не було сил (будинок хитався від вибухів, а у підвалі взагалі неможливо було бути), ми вирішили ризикнути й піти ближче до центру міста. Серед людей почали говорити про те, що з Драмтеатру буде евакуація (мобільного зв’язку вже не було). Тож пішли до БК «Молодіжний» — там робота, є сховище й це близько до можливої евакуації. Прийшли — а у сховищі місць немає, люди один на одному. Ми залишились на ночівлю на першому поверсі БК. Спали у маленькій кімнаті. Ми з мамою на стільцях, чоловік — на підлозі, син також на підлозі, але під столом.
Вранці 5 березня чутки про евакуацію посилились. Люди йшли до «Драму», пішли й ми. Прийшли, а там тисячі людей! І буквально за пів години з’явились військові, які сказали, що евакуація скасовується — почались обстріли, й ніхто не візьме на себе таку відповідальність. Звісно, люди були обурені, але ніхто нічого зробити не міг, навколо дійсно все гриміло і ніяких зелених коридорів ніхто не забезпечити не міг. Ми повернулись до «Молодіжного», де прожили до 20 березня на першому поверсі й ще три дні у сховищі — до 24 березня", — розповідає жінка.
20 березня частина людей (переважно мами з дітьми), які жили у сховищі, пішки вирушили до Мелекіного, а це майже 40 кілометрів, якщо йти до центру селища. Йти довелося під пекельними обстрілами — на той час по центру міста гатили безперервно, його вже знищували, стирали.
«Я хочу, щоб ви уявили собі цю картину: жінки та діти під час бомбардувань з авіації, артилерії й взагалі всього, що може вибухати, ідуть пішки по зруйнованому вщент місту. Що бачили ці діти? Мертвих людей, які лежали просто посеред міста, могили з хрестами там, де раніше були квіти під домом, зруйновані будівлі, через які дуже важко пройти. Але вони йшли. Бо іншого варіанту просто не було. Я, до речі, не знаю, чи дійшли вони…
Я чому все це так докладно розповідаю? Бо я, мій чоловік, моя старенька мама та мій син пройшли цей шлях. І нам пощастило. Ми дійшли. А хтось — ні. Впевнена, що більшість — ні. Тому я обурена цим спотворенням дійсності, яку показали у цьому недокіно. Люди, ви що? Маріупольців знищували й ніхто їх не рятував! Ні жінок, ні стареньких, ні дітей", — обурена Аліна Чубарова.
Родина Аліни Чубарової після того, як вирвалися з облоги у Запоріжжя. Фото з особистого архіву
Нині маріупольці організували флешмоб у соцмережах, в якому розповідають про справжні жахіття, влаштовані окупантами. Щоб їх переглянути, достатньо ввести тег #юрик.
Також на розгляді триває петиція небайдужих маріупольців щодо заборони показу фільму. Щойно вона з’явиться у доступі - буде доступна для підпису.
Додамо, що кілька днів тому, у відповідь на обурення маріупольців фільмом, генеральна продюсерка проєкту Вікторія Горенштейн заборонила лишати коментарі під своєю публікацією про фільм, але зрештою взагалі закрила свою сторінку. А її колежанка Тетяна Куц звинуватила маріупольців у війні. Зокрема, зауважила, що нібито саме через голосування маріупольців в Україні «тепер вбивають не лише маріупольців».
Потім вона його виправила — додала речення, що попри це «за маріупольців також б’ються» (скоріш за все, вона мала на увазі ЗСУ). Позавчора Тетяна виклала пост із так званими вибаченнями, та для маріупольців він став черговою відпискою.
Оригінальний коментар Тетяни Куц до того. як вона його «переглянула» (видалила й написала інший, додавши, що попри це за маріупольців теж б’ються)
Уже кілька днів маріупольці боряться з командою, яка створила фільм. Пропозицій уже звучало кілька — від колективного судового позову — і до заборони транслювати фільм. Поки що в обох версіях є одна спільна вимога: вилучити припис про те, що фільм був створений на основі реальних подій, оскільки це брехня.
Дмитро Забавін, депутат Маріупольської міської ради, уже звернувся до Ради нацбезпеки щодо фільму. Він зауважив, що на думку маріупольців фільм несе загрозу національній безпеці й обороні, оскільки формує хибне уявлення про злочини окупантів в Маріуполі, суттєво зменшуючи їх масштаби. Фільм демонструє те, що окупанти нібито давали можливість міжнародним організаціям допомогати цивільному населенню та організовувати евакуацію з самого Маріуполя, містян сповіщали про повітряні тривоги сиреною, а також — що в людей завжди був зв’язок, їжа та вода. Все перераховане — дезінформація у стилі окупантів.
«Направив до Міністерства культури та інформаційної політики України депутатське звернення, щодо необхідності перевірки всіх обставин та фактів фільму на предмет порушення законодавства. Також до результатів перевірки щонайменше треба, щоб правовласник фільму прибрав надпис „Засновано на реальних подіях“. Як максимум: перед трансляцією зазначати, що це повністю художній фільм, який не претендує на відображення реальних маштабів трагедії, які вчинили окупанти в Маріуполі», — повідомив на своїй сторінці Дмитро Забавін.
Юристи, до яких звернулися маріупольці, визнають: судова тяганина або ж розгляд петицій — тривалий процес, тому зараз просять небайдужих людей підтримати флешмоб, надати йому більшого розголосу й змусити авторів проекту «переглянути» фільму та те, що показали у кадрах кінострічки «Юрика».
Оперативну інформацію про події Донбасу публікуємо у телеграм-каналі t.me/vchasnoua. Приєднуйтеся!