«Мамо, ми врятувалися з рідного дому»: 16-річна Єлизавета поділилася спогадами про страшні дні у Маріуполі

Те, що зробили росіян з Маріуполем, переживає кожен українець. Але особливо це болить місцевим, яким вдалося вирватися із того пекла. 16-річна маріупольчанка Єлизавета Буткова досі згадує страшні дні блокади рідного міста, коли кожен день міг стати останнім.

Свої спогади дівчина виклала в автобіографічному нарисі «Мамо, ми врятувались з рідного дому». З ним вона посіла перше місце на Всеукраїнському конкурсі учнівської творчості, присвяченого Шевченківським дням, повідомила Маріупольська міська рада.

За спогадами дівчини, коли місто залишилося без води, то дорослі заповнювали снігом увесь посуд, воду з ринв зливали в пластикові пляшки й використовували для приготування їжі. Інколи набирали воду з калюж.

«В усьому цьому жахітті найстрашнішою була невідомість. Душа розривалась і в мене, і в мами, бо обставини склалися так, що ми не змогли забрати мого молодшого брата. Іванко залишався з нянею по той бік річки Кальміус», — пише Єлизавета.

У нарисі вона згадує, як попри вибухи та пожежі, 8 березня чоловіки рвали на вулицях квіти, діставали їх зі зруйнованих магазинів та вітали жінок.

«Дивно спостерігати таку картину, коли в пріоритеті було вижити, — продовжує Буткова. — 10 березня почалися сильні обстріли. Двері „літали“ на петлях, вікна вже починали відходити разом з рамами. Пам’ятаю, як хрещений сказав: „Гарно полетіло… І добре, що не до нас прилетіло“. Того разу ракета влучила в сусідній будинок. Там загинули люди».

Єлизавета описує, як 19 березня горів продуктовий. Тоді хтось у паніці забіг до підвалу й повідомив, що біля магазину розірвало людину на шматки.

«Близько п’ятої години вечора будівля здригнулась від двох прицільних танкових пострілів, — пише Єлизавета. — Ці нелюди, росіяни, прекрасно знали, що тут є люди, але це їх не спинило. Вогонь почав швидко розповсюджуватися, він уже облизував своїми червоними язиками і той під'їзд, у підвалі якого ми ховалися. Було кілька варіантів, як все скінчиться: або задихнемося чадним газом, або згоримо живцем, або виберемося. Люди панікували, з кожного кутка було чути лайку, плач або істеричний крик про неминучу смерть».

З підвалу їм вдалося врятуватися. Єлизавета і її мама виїхали з міста разом із сусідами їхніх родичів.

«Ми швидко покинули підвал, — згадує дівчина. — Я досі пам’ятаю, як озирнулась на палаючу будівлю, коли вибігала з неї. О 6:20 наступного дня ми виїхали з Бердянська, а вдень уже дісталися до Запоріжжя. А потім я плакала, ні я просто ридала, припавши до маминих грудей. Матуся цілувала моє обличчя, гладила волосся, а я шепотіла крізь сльози: «Мамо, ми врятувалися з рідного дому».

Брата Єлизавети змогли забрати у червні 2022 року. Нині вони разом живуть у Вінниці.

«Тут я часто вночі прокидаюся від споминів, приємних і неймовірно важких, — додає Єлизавета. — Інколи це шум нашого маріупольського моря, який я виразно чую за сотні кілометрів. Прокидаюся і слухаю».